Кава охолола.

Старі кеди з кольоровими шнурками привели його до саме цього столу біля вікна в кутку у саме цій кав’ярні. На шкіряному дивані, вхопившись за голову, сидів Шуічі. Він помітив присутність іншої людини лише тоді, коли Кокічі ривком сів на диван навпроти. 

 

Шатен підняв втомлені очі від конспекту та оглянув гостя. Кокічі виглядав незадоволеним, одягнений абияк (з-під кольорової сорочки у клітинку виглядала домашня футболка), а до волосся з самого ранку не торкалася розчіска. 

 

У будь-якому випадку він виглядав краще, ніж студент навпроти. Бо подібний безлад чомусь придавав Кокічі шарму. Це завжди дивувало.

 

Сайхара дивився на Ому здивовано та чекав пояснень. Півроку мовчанки. Той перевів погляд до двох порожніх горняток від кави (дивитися на почервонілі очі Шуічі та темні круги під ними без сліз було важко), цокнув язиком та все ж наважився пояснити:

 

– Каеде намагалася додзвонитися до тебе півтори години, а потім вирішила відволікти мене від дуже важливих справ та запитати, чи не з тобою я вирішив втілити їх у життя. Вона дивна, якщо вирішила, що ти захочеш разом зі мною вкрасти “Ritter Sport” з цілодобового.

 

Шуічі з недовірою потягнувся до телефону, а коли побачив з десяток пропущених, зблід і ще більше став схожим на мертвого. Скоріше за все побачив він не тільки пропущені від Каеде, а багато повідомлень від Кайто та навіть погрози вбити від Макі.

 

– Чому вона вирішила, що я з тобою? – подав голос студент після того, як відповів на деякі повідомлення, що трапилися під руку, та відклав телефон. 

 

– Запитай у неї, – Кокічі відкинувся на спинку дивану та схрестив руки. Навкруги столику поступово сформувалася напруга. – Скоріше всього вона подумала, що ми вирішили заговорити один з одним через декілька місяців мовчанки, а можливо, її просто охопив відчай, – він фиркнув. – У будь-якому разі я виявився єдиним з усього твого колу спілкування, хто здогадався, де ти знаходишся.

 

“Здогадався” було недоречним словом. “Точно знав” – це підходить краще. Бо Кокічі, коли одягав що трапилось під руку та виходив з квартири, вже був певен, куди піде. Бо тут, за словами студента, варили найсмачнішу каву, а атмосфера закладу і його непримітне місцезнаходження налаштовували на навчання. 

 

Він завжди тут сидів. Ну, завжди, коли потрібно було побути наодинці або з кимось важливим, про це Кокічі знав з власного досвіду, який деякий час тому перетворився на спогад. Саме тому хлопець відчував себе максимально некомфортно на цьому дивані. Ніби на стару рану посипали сіль.

 

Шуічі опустив погляд у зошит та зітхнув.

 

– Вибач.

 

Боже, це його універсальна відповідь у всіх можливих випадках.

 

– За що? – юнак прийняв у офіціанта великий келих з солодким напоєм та величезною горою солодкого крему зверху. Якщо пробудити спогади, то вже всі, навіть якщо цей напій саме через них виявиться найгіршим, що Кокічі пив останнім часом. 

 

– За те, що змусив хвилюватися, – Сайхара нервово перебирав пальцями. Навкруги нігтів Ома побачив застиглу кров. Шуічі все ж повернувся до старої звички.

 

Кокічі посміхнувся у звичній манері, в очах блеснула хитрість:

 

– З чого ти вирішив, що я хвилююсь за тебе, Сайхара-чан?

 

Він майже одразу пожалкував, що спитав це. Хлопець підняв на нього погляд, слабо посміхнувся та схилив голову набік. Обидва розуміли, що студент був правий, але ця впевненість хлопця навпроти та його погляд змусила розгубитись.

 

Кокічі насупився та зробив ковток свого напою, всім видом показавши, що визнавати поразку не готовий. 

 

Припустимо, молочний коктейль тут досі смачний.

 

Настала тиша, що затягнулась на декілька хвилин. Сайхара повернувся до конспектів, але зошит гортав просто для того, щоб чимось зайняти очі, які чіплялися лише за заголовки, наведені маркером, та ніщо більше.

 

Хвилина, дві, під час яких Кокічі намагався зрозуміти, що він тут робить, а Шуічі – відшукати тему для розмови, яка, звісно, рано чи пізно мала статися.

 

– Виглядаєш погано, – кинув все ж Ома, намагаючись трубочкою для пиття спіймати шоколадний шарик на дні стакану. 

 

– У мене іспит завтра, – пояснив Шуічі та зітхнув. – Хотів повторити все те, що потрібно.

 

– Тобі колись розповідали про те, що відпочинок – це теж частина навчання, дурню? – зошит був легким рухом перетягнутий на інший бік столу ще до того, як студент встиг відреагувати. Кокічі переглядав матеріали та відмітив для себе, що у Сайхари, звісно, залишилася звичка залишати коментарі та примітки за полями зошита, а почерк все ще було важко розібрати, особливо в моменти, коли юнак намагався встигнути записати все, що казав на лекції викладач.

 

– Мені потрібен високий бал, – він не переставав виправдовуватися. Поглядом продовжував блукати по сторінках вже перевернутого зошита, ніби йому там медом помазали.

 

Ома, що спіймав на цьому співрозмовника, театрально гучно закрив записник та накрив зверху рукою, змусивши студента перевести розгублений погляд на гостя. 

 

В очах Шуічі було помітно стільки втоми та страху, що Кокічі вкотре впевнився у тому, що його колишній близький друг вирішив сховатися за горою підручників та зошитів, переконавши себе, що він нічого не знає та повинен повторити двісті разів нікому непотрібну інформацію лише заради того, щоб втекти від того, що відбувається за межами університету.

 

Коли Ома йшов сюди, він таємно очікував на розмову з Сайхарою щодо того, що відбулося між ними деякий час тому. Щодо того “Ми”, яке навіть не встигло початися, бо обидва не були готові, не вміли нормально розмовляти, не знали, як себе поводити та взагалі не думали головами.

 

Але зараз перед ним сидів Шуічі, у якого в голові крім дат не було майже нічого, і вивести його на розмову означало лише нову порцію стресу, якого накопичилось у юнака мало не більше, ніж кофеїну.

 

Кокічі шумно ковтнув слину, коли побачив, як його співрозмовник остаточно розгубився та почав кусати губи й відводити погляд. Він спіймав себе на тому, що це виглядало досить мило.

 

– Ти прийшов подивитися на мене чи?..

 

Зауваження зірвалося з уст скоріше від втоми та з бажанням якось зсунути ситуацію з мертвої точки.

 

Кокічі не розгубився:

 

– А якщо так і є? – він посунувся ближче до краю свого дивану, хитро посміхався та спостерігав, як ланіти на обличчі навпроти починають червоніти. – Я певен, що ти теж сумував за мною. 

 

Шуічі потиснув плечима:

 

– Може й так, я… – він мотнув головою. Остаточно розгубився, бідолашний.

 

В Оми прокинулось відчуття жалю, яке до цього не давало про себе знати. Але слухати ці жалюгідні спроби Сайхари зв’язати два слова не хотілося, інакше це затягнеться до самої ночі.

 

– Гаразд, я прийшов сюди не для того, щоб ставати для тебе ще однією занозою у дупі, – Кокічі демонстративно помахав зошитом. – Скоріше для того, щоб позбавити від однієї з них.

 

Шуічі схрестив руки на грудях, насупив брови:

 

– Ти не забов’язаний робити це тільки тому що Каеде так сказала.

 

В іншому кінці кафе гучно розбився стакан, після чого все завмерло. Затихло.

 

 Вмить Кокічі зіграв щиро ображеного, заговорив майже пошепки, зі злістю в очах:

 

– Каеде подзвонила мені та запитала, з якими чортами тебе носить, приходити сюди мене ніхто не просив. З яких пір ти став думати, що я роблю щось лише тому що мене про це попросили?

 

Тепер ситуація перелаштувалася на трохи інші обставини. Звісно ж, Ома прибіг сюди мало було не в домашніх капцях, бо сам цього захотів, і ніяк інакше. Це було очевидно з самого початку, і Шуічі, мабуть, остаточно осліп, раз не помітив цього.

 

Він напрягся та відвів погляд, шумно ковтнувши слину.

 

Юнак стиснув губи та повільно видихнув. Не так він уявляв зустріч з людиною, з якою хотів помиритися після стількох місяців напруженого мовчання. 

 

Стакани на їхньому столі були порожні, напої оплачені, але ніхто не вставав з місця. 

 

Шуічі глянув на співрозмовника з метою знов зустрітися з його поглядом та прочитати якісь емоції, але побачив лише, як Ома зосереджено спостерігав за заходом сонця крізь панорамне вікно та ловив останні помаранчеві промені. Рожеві очі тонкими проміжками виглядали з-поміж напівзаплющених очей, купаючись у кольоровому світлі.

 

— Гаразд, пішли. 

 

Юнак піднявся з місця занадто різко, його трохи хитнуло від запаморочення (можливо, наслідки недосипу), але через переповнене почуття рішучості встояв на ногах.

 

Кокічі з зацікавленням обернувся до співрозмовника. Пробудження в Шуічі жаги до дій завжди мало неминучі наслідки, але, на жаль для самого Сайхари, Кокічі ніколи не відмовлявся втілити найдурніші ідеї в життя.

 

— Куди?

 

Той знизив плечима. Поправив сумку на плечі.

 

— Я ж відволік тебе від важливих справ. Пішли, куплю тобі “Ritter Sport”. 

 

Кокічі задумливо підпер щоку долонею, ніби вагався. Оглянув студента з голови до ніг.

 

— Ти хоч пам’ятаєш, яка моя улюблена? 

 

Вперше за всю зустріч на обличчі Шуічі намалювалась ледь помітна усмішка:

— З вівсяним печивом всередині. У блакитній упаковці. 

 

Можливо, яскраве, тепле сонячне світло розтопило його зазвичай похмуре обличчя. Здається, він навіть менше був схожим на мертвого.

 

Боже, та пішов ти-

 

— Жахливо, — на видиху відчайдушно промовив Кокічі ледь чутно, все ж визнавши свою поразку.

 

Сайхара поплентався до виходу, доки Кокічі добросовісно позичав зі столику пачки з цукром та ховав у кишені. 

 

Перед самим виходом він з хитрою посмішкою на обличчі схопив зошит з конспектами, про який Шуічі вже встигнув забути.