Нарешті в дома

В аеропорту міста Шидзуме німий переполох. Чоловіки косять хтиві погляди, а жінки заздрісні та ревниві, у бік молодої дівчини. І в принципі їхні почуття виправдані.

Дівчина була неймовірно красивою. Чорне волосся, наче смола, зміями сповзало трохи нижче талії, створюючи контраст з сяючою, як білий сніг, шкірою. Ліва частина обличчя прихована перекинутим чубчиком. Погляд її смарагдових очей нагадував ліс у теплий літній день, а пухкі губи, наче налиті кров’ю. Одяг був підібраний відповідно до фігури. Чорна спідниця до коліна, яка демонструє її вигини, темно-червона блуза, з вирізами на плечах, і на завершення чорні шкіряні босоніжки до коліна на високих підборах.

Поруч із дівчиною крокував хлопчик років 8, точна її копія. Бліда шкіра, довге чорне волосся зібране в низький хвіст і смарагдові очі приховані за тонкими окулярами. Одягнений у червону сорочку та чорні джинси, на ногах чорні кроси на липучках. Очевидно переліт йому не дуже сподобався. Хлопчик спав на ходу і ледве не випустив із руки свою валізу. Дівчина погладила його по голові, чим схоже підбадьорила, і сказала щось із променистою усмішкою, після якої і сам хлопчик засяяв.

Перехожі не могли зрозуміти стосунків між цими двома. Одні вважали, що це старша сестра та молодший брат, які повернулися додому. Інші думали, що це мати та син. І якщо перші розчулювалися подібному видовищу, то другі дивилися з осудом, адже дівчина виглядала надто молодо, щоб мати таку дитину. Але цим двом було начхати на світ навколо. Вони не звертали жодної уваги на людей. На виході з аеропорту на них уже дехто чекав.

— Дядечко Ріо! – радісно вигукнув хлопчик.

— Юме, маленький хитрун! Оце ти вимахав! – Ріо підхопив хлопчика, і підкинувши у повітря, міцно обійняв.

— Бачиш мамо, дядечко Ріо сказав, що я дорослий.

— Справді? Але хіба дорослі залишають свої валізи, подібним чином у багатолюдних місцях? – дівчина хитро посміхнулася, і зупинилася поруч із валізою сина.

— Ой годі тобі. Дорослі іноді один одного у багатолюдних місцях забувають.

— Ага, особливо коли нап’ються, як свині.

— Це було давно і неправда.

— Якщо це було, то вже на 50% є правдою.

Юме зіскочив з рук Ріо, і підбігши, взяв свою валізу. Хлопчик, намагаючись наслідувати маму, став у таку ж стійку і взяв її за руку. Дівчина усміхнулася і стиснула маленьку ручку сина у відповідь. Ріо, дивлячись на цю картину, лише розчулювався і не смів заважати.

Хлопець відчинив дверцята машини і жестом запросив двох сідати, а сам у цей час запхав валізи.

— Гріх буде цього не сказати, – Ріо подивився на подругу з неприхованою радістю. — З поверненням Хаямі.

— Що ж. Я вдома.

Хлопець рушив з місця і вклинився в безкінечний потік машин. Дорогою Хаямі та Ріо говорили про те та се, а маленький Юме, виснажений перельотом, клював носом і намагався розібрати хоч щось із розмови дорослих.

Ріо розповідав Хаямі про ситуацію в місті, про життя друзів та близьких, а дівчина у відповідь пускала жарти на тему сімейного життя друга. Хлопець не ображався, адже вже звик до такої поведінки, вся ця ситуація його радувала і викликала ностальгію.

Колись давно Ріо був закоханий у цю дівчину, але отримав відмову у вигляді тумака. Здавалося б, у такого красеня з шоколадним волоссям та аквамариновими очима, з підтягнутим тілом і високим зростом є всі шанси, але вони були обломлені моментально і помножені на нуль.

На даний момент він уже був одружений та мав дітей. Подруга, яка його відшила, сама ж і влаштувала особисте життя хлопця, за що той був вдячний від щирого серця. Приїзд Хаямі став для Ріо радісною новиною та приводом відкрити пляшечку міцного саке. Звісно за звичайних обставин він отримав би наганяй від дружини, але привід був залізний.

Під такі розмови та роздуми друзі дісталися багатоповерхівки. Хаямі взяла на руки Юме, який все ж заснув, а Ріо схопив валізи. Супроводжувані тишею, вони піднялися ліфтом на 13 поверх і увійшли до квартири 72. Ріо поставив валізи і попрямував прямо до кухні. Хаямі віднесла сина в першу кімнату, яка трапилася, вона поклала Юме на ліжко і задерла штори.

Ріо тим часом господарював на кухні. Ну як господарював, дістав пляшку віскі і розлив по склянках. Хаямі вийшла з кімнати, зняла взуття і босоніж пройшла на кухню.

— Виглядаєш паршиво.

— Без тебе знаю.

— Як побита собака.

— По-перше, не собака, а лисиця, а по-друге, я тобі зараз все пір’я повискубую, курка, ти, тупа.

— А це було прикро. На, ось.

— Думаєш, якщо я нап’юся, то стану добрішою?

— Ні, сподіваюся, що хоча б на кілька секунд замовкнеш.

— Розумно.

— І так. За повернення до рідних стін.

— Не маю нічого проти.

Друзі проговорили приблизно годину. Вони нарешті зустрілись за стільки років. У обох було, що розказати, над чим поплакать та посміятися. Не раз життя підкидало їм гору геморойних проблем, але, стоячи плече до плеча, товариші витримали все.

Ріо пішов у своїх справах. Хаямі була не менш стомленою ніж Юме, тому сховавши віскі і промивши склянки, вона навіть не переодягаючись, звалилася на ліжко поряд із сином. Наче відчуваючи присутність матері, хлопчик присунувся ближче і уткнувшись носом їй у груди, обійняв. Хаямі дивилася на безтурботне обличчя сина і повільно поринала в сон, думаючи, що все нею пережите ніщо порівняно з цією милою посмішкою.

Прокинулися мати та син наступного дня о 12 годині. Першим очі розплющив Юме, він радісно стрибав у вітальні біля великого вікна, чим висмикнув маму з солодких обіймів сновидінь. Хаямі підійшла ззаду, і вхопивши сина, посадила його собі на шию. Юме радісно сміявся і виражав захоплення то силою матері, то видом з вікна.

Через деякий час двійця усвідомила, що їм нема чого їсти. Ріо разом із дружиною перед приїздом прибралися у квартирі так, щоб залишилося лише речі розкласти та спокійно відпочивати. Їжу подружжя купувати не ризикнуло, адже тривала відсутність у Японії могла позначитися на уподобаннях і як результат, купа продуктів могла зіпсуватися. Тому радою двох було ухвалено рішення замовити їжу з ресторану, номер якого Ріо люб’язно залишив приклеєним стікером до холодильника.

— Отже, чим би нам поснідати?

— Мамо, з урахуванням часу на годиннику і часу, який потрібен на приготування та доставку їжі, краще запитатиме «Чим би нам пообідати?».

— Ти ж моя радість, – сказала Хаямі, погладивши сина по голові.

— Мамо, я хочу курку!

— Я розумію твій потяг до представників цієї пташиної раси, але думаю, що ось так одразу після сну їсти курку, це блюзнірський вчинок відносно шлунка.

— Ну добре.

Юме опустив погляд і засумував. Хаямі не знала чи син навмисне грає з її сердечком, чи це відбувається без його волі, але дивитися на його засмучене личко не було сил.

— Але думаю, якщо ми з’їмо щось інше, то потім можна і курку зверху покласти.

— Ура! Курка кохана, курка рідна!

— Думаю, непогано було б спробувати суші.

— Тільки цур риба не сира, а в’ялена. У мене ще з попереднього разу непотріб залишився.

— Гаразд.

Зробивши замовлення, Хаямі вирішила розібрати речі і через півгодини, коли все зайняло свої законні місця, а їжа була в дорозі молода матуся вирішила сходити в душ і переодягнутися. І як на зло доки дівчина була цим зайнята, прибула доставка.

Юме не розгубився і швидко знайшов гаманець, він витяг звідти кілька купюр і розплатився із замовленням. Треба було бачити обличчя кур’єра, коли хлопчисько тикнув йому суму більшу ніж вказана у чекові і швидко закрив двері.

Після освіжаючого душу Хаямі побачила таку картину: Юме сидить за столом і намагається сконцентрувати увагу не на курці, що приємно пахне, а на суші. Від завзятості хлопчик не відразу помітив, як на голові піднялися вушка точно дві антенки, очі із смарагдових перетворилися на рубінові, а з-під червоної сорочки з’явився чорний пухнастий хвіст.

Захоплений своєю справою, Юме пропустив момент, коли Хаямі підійшла ззаду і легенько дунула в його напружені вушка. Хлопчик підскочив на місці, коли мама весело засміялася. Юме хотів було образитися, але від усвідомлення комічності всієї цієї ситуації розсміявся разом з Хаямі.

Закінчивши з обідом, Юме попрямував у душ, а Хаямі прибирала зі столу. Під час їжі було вирішено піти за продуктами та іншою дрібничкою. Ця новина порадувала Юме і він у темпі вальсу висушив волосся і зібрався.

Хаямі одягла чорні джинси, майку та кеди, волосся як і син зібрала в низький хвіст. І ось мати і син йшли вулицями Шидзуме, у бік універмагу, орієнтуючись по ґуґл картах. Хаямі дивилася одночасно в телефон і за сином, адже Юме на радощах міг знову обернутися лисеням чи кудись втекти.

Хлопчик і справді був радий, звичайно він і до цього ходив людними вулицями Парижа, але зараз перебуваючи в Шидзуме, відчував захоплення практично від усього. Юме не відомим навіть самому собі способом відчував, що саме тут повинен бути колись, зараз і надалі.

В універмазі першим маршрутом було обрано відділ із книгами та різними іграми. Юме бігав уздовж стелажів, дивуючись такій великій кількості манги на полицях поруч із звичайними книгами. Купивши кілька казок, кулінарних книг і пару томиків манги, лисеня кинулося до ігор і там купило стрілялки.

Наступним у черзі був відділ із фільмами. І тут стався конфуз. Коли Хаямі відвернулася в пошуках консультанта, Юме втік розглядати вміст стелажів. І ось очі хлопчика знайшли знайому назву, він потягнувся до полиці, але не зміг дістати потрібний диск. Через кілька марних спроб диск опинився у руках, але не Юме. Високий, худий молодик з коротким темно-русявим волоссям і карими очима простяг диск хлопчикові з добродушною усмішкою.

—Ось тримай. Ти ж цей хотів?

— Та велике спасибі вам дядечко!

— Немає за що. Ти тут один? Де твої батьки?

— Вибачте, але мама вчила не розголошувати особисту інформацію незнайомцям.

— Мене звуть Татара Тоцука.

— А я Такахасі Юме.

— Тепер ми знайомі.

— Угу. Моя мати шукала консультанта, а я відійшов подивитися стелажі. Ой! Адже я не попередив її!

— Думаю твоя матуся не злиться, адже ти дуже хороший хлопчик.

— Юме! Куди ти пішов?

— Ой, матуся мене шукає. Ще раз спасибі дядько Тоцука.

— Немає за що. Іди, не змушуй маму хвилюватись.

Юме втік із диском у руках. Наступні три години пройшли за покупками, які не оминули свіжу курку.