Ключі

Сонячний ясний день. Погода була просто неймовірною. Вона ніби всіма силами намагалася, щоб люди хоч трохи вийшли на вулицю і насолодилися красою Сеула. Був вихідний день. Ти ходила Yeouido Hangang Park, робила замальовки пейзажу, людей. Малювання було твоїм хобі. Завдяки ньому, ти уникала зовнішнього світу, повністю поринаючи в себе. Вже минуло понад три місяці, як ти переїхала. Ти часто змінювала місця проживання. І цього разу твій вибір припав саме на Південну Корею. Ти їхала за культурою. Корея, на твою думку, була однією з найестетичніших і найбагатших культурою країн. І це виявилося правдою, бо такої кількості натхнення ти не отримувала ніколи.

– Гей! – крикнула ти слідом, потягнувшись за планшетом, але хлопець навіть не обернувся. Коли ти повернула свою річ до рук, то твій погляд упав на ключі, що лежали поряд. Мабуть, цей хлопець їх упустив.

“Треба віддати… Хоча він такий хам… Все одно, потім шукати буде. Прийде віддати.”

Зітхнувши, ти підняла ключі і, взявши планшет під руку, почала наздоганяти його. Хлопець справді швидко йшов. Здавалося, що він намагається таким чином уникнути проблем.

– Гей! Зачекайте! – крикнула ти.

Хлопець, побачивши тебе, прискорив крок.

“Що? Що за дурень? Я що за ним бігатиму?” – здивувавшись його вчинку, лаялася ти.

– Та стривайте ж! – Ти побігла за ним.

Нарешті, наздогнавши його, ти торкаєшся його спини і вже була готова віддати йому його річ. Але тут хлопець різко повертається і хапає тебе за руку. Боляче стискаючи її, він сердито подивився на тебе. У нього було темно-бордове волосся, що закривало його брови і був одягнений капюшон. У нього від злості були стиснуті губи і напружувалися м’язи обличчя.

– Ви… – несміливо почала ти.

– Навіщо ти біжиш за мною як дура? Якщо дізналася, то нема чого кричати на весь парк. Що тобі треба? Автограф? Фото? – крізь зуби процідив хлопець.

– Який автограф? – Ти різко вирвала руку і колко обдарувала його поглядом, – Ви ключі впустили. От і все.

Ти взяла його долоню і грубо поклала в неї ключі, висловлюючи все своє незадоволення його поведінкою. Хлопець здивовано глянув на свою річ, не сказавши ні слова. Ти ж, розвернувшись, попрямувала назад до свого місця, де ти робила замальовку парочки. Настрій був зіпсований. Вміють деякі люди в раз усе псувати.

“Хто він такий, що має право мене дурою називати? Так і допомагай людям…” – роздратовано думала ти.