Падаючого в прірву, що врятує від дощу?

А що якби чоловіка з доулі не опинилося біля Се Ляня у мить його душевної боротьби? Яка б була доля Юнані, самого Се Ляня та Уміна?

Гілка цього твору буде відходити від кінця 196 глави 4 тома “Благословення небожителів” – Мосян Тунсю.

Се Лянь закрив обличчя долонею. Інша його рука, тремтячи, потяглася до чорного меча. Краплі дождя розливалися по щоках принца через що здавалось ніби він плаче, але в очах була лише безмежна порожнеча яка могла поглинути весь світ, але й цього не вистачило б щоб вгамувати її спрагу.

Жоден. Жоден чоловік не підійшов до нього. Жоден не зважилися витягнути з його тіла меч. Жоден не зміг протягнути йому склянку води. Жоден не проявив до нього людяності.

Тіло Се Ляня тремтіло і здригалось від судом, його обличчя звело в божевільній посмішці. Тремтяча рука міцно тримала меч. Зблизька можна було почути здавлений сміх від якого пробирало до мурашок та змусило бистріше тікати від нього якомога далі.

Будь-який прохожий, що побачив цю картину подумав, що людина у багнюці та крові з’їжджає з глузду, збирається добити себе мечем та позбавитись від страждань, що приносить життя кожному свому полоненому.

Се Лянь не прибираючи лодоні з обличчя сів та за допомогою Фансіня повільно підвівся на ноги. Витонченні риси обличчя принца та неймовірна сила прихована у ньому, як і раніше, надавали йому ту незвичайну красу. Але щось в ньому змінилось. Ніби відірвалась якась важлива частина, що не давала у цьому обличчі впізнати Се Ляня. Його волосся злиплось від багнюки та крові, колись білий одяг промок до нитки та перетворився на кроваво-брудне місиво. Голова принца розривалась від голосних криків духів, що своїм завиванням вблагали випустити їх боротися в останній битві для жителів міста Юнань. Проти людей, що забули тих хто захищав та боровся за них. Людей, що вважають себе народом нової держави.

Принц підняв голову до неба з якого без зупинки лив дощ та щільніше зводились чорні димові завіси. Його тіло вже не тремтіло, від нього лише віяло зловіщою аурою та холодною рішучістю. Се Лянь звів меч догори й у ту ж мить білосніжна молнія наскрізь пронзив клинок освітила Юнань кривавим світом. З серця Фансиня вирвалися несамовиті виски у темні хмари в яких почали проглядатися кінцівки тіл та обличчя людей, які були зведені в судомах страждання та болі.

Перелякані люди вибіжали з домівок і з жахом дивлячись на небо почали перемовлятися:

– Що це на небі? Чому з нього чути людські крики?

– Ой лишенько! То ж людські обличчя на небі! Що це коїться?

– Погано! Нічого доброго це не сулить!

Се Лянь повільно опустив клинок не відриваючи погляду від неба.

Хтось помітив:

– Подивіться! – вказує на Се Ляня – чоловік з мечем випадково не той самий, що лежала всі ці два дні в ямі?

– Дійсно він. Невже це правда, що наслідний принц і є дух пошесті, що зруйнував Сяньле.

– І він планує зруйнувати і Юнань?..

Люди перекошеними від жаху обличчями косилися на принца та відбігали далі. Хтось із сміливих вирішив крикнути Се Ляню:

– Агов! То виходить правда, що ти зруйнував власну державу та зморив її жителів хворобою, а зараз збираєшся і нас вбити? Виходить так виглядає наслідний принц держави Сяньле, що вознісся на небеса, якого всі шанували та перед яким всі схилялися? – з нотками зневаги та ненависті пролунали його слова, але від побаченого голос його трошки тремтів.

Небо перетворилось у смолистий вир з якого доносилися оскаженілі завивання духів, кінцівки та обличчя звивалися між собою утворюючи мерзенну картину.

Через деякий час жителі міста почули голос, який йшов від людини у криваво брудному одязі. Він дивився перед собою, але погляд був пустий та не затримувався на чомусь. Від перших ноток його голосу пробивало до кісток, настільки він був просякнут холодом, що здавалось разом зі словами серце протикає крижаний меч. Він говорив не голосно, але навіть відбігли жителі могли спокійно почути його.

– Я.. Я дійсно наслідний принц Сяньле, вознісся та був поважаєм жителями своєї держави. – Гірка усмішка майнула на його обличчі, – я бився з ними пліч-о-пліч та намагався врятувати від пошесті ліків. Але що з цього вийшло? Що вони в мене почали бачити? Як би я не намагався люди почали бачити в мені лише зло. Люди вважають якщо божество не справляється, то воно слабке або не старається та чи в змозі люди зрозуміти хто насправді є божества? – Се Лянь хмикнув – Невже ви вважаєте, що ми так сильно відрізнятися від людей? Чи може місяць освітити шлях з-за грозовими хмарами? Чи може божество врятувати те що долею призначено загинути?

Жителі Юнань здивовано слідили за ним, кожне його слово врізалося голками у їх голови. Деякі перешіптувалися, хтось корчив незадоволені гримаси, інші задумавшись дивились на принца.

– Люди, через яких Сяньле пало, будують на попелищі нову державу і безтурботно радіють, – продовжував принц, повільно ступаючи вперед. – Та чи заслуговують на це люди, що не мають нічого від людей? Чи є серед вас хоч один із душею, яка здатна дати іскру тепла іншій поглиненій у морок?

Останні фрази з холодним відтінком врізалась у слух, що заставило кожного мимоволі здригнутися.

– Невже ви дійсно вирішили що я дозволю вам жити? – усміхнувся принц.

Злякані люди кинулися бігти хто куди з не менш лякаючими криками чим ті, що лунали з неба. Падаючи та давлячи тих хто впав, люди рятувалися від неминучого страху смерті, що нависла над їх долями.

Дивлячись на цю картину пекла на землі Се Лянь мимоволі застиг, на мить на мить по його обличчю пробігла тінь сумніву та жалю. Він переводив погляд від однієї людини до іншої ніби щось шукаючи, але знаходив лише людей. Людей, які й перед смертю встигали перекидатися лайками один з одним і топтати інших рятуючи свої життя. Принц підвів голову до неба. У цю ж мить, немов через зруйновану дамбу руйнівним потоком ринула нескінченна кількість озлоблених духів у вирії смолистого диму. Крики та стогни, що раніше лунала з неба з нестерпними завиваннями від болісних очікувань наразі ринулись з щасливим озвірінням на землю. Клуби густого диму плавно заполоняли землю. Духи, швидко стікаючи з неба, вростали у людську плоть видаючи разом з їхніми власниками нестямні виски. Звуки плоті, що рветься, і пронизливий запах крові змішалися в чорній імлі, де-не-де спалахнули будівлі додавши цієї картини ще більш криваво моторошного зачарування.

Чорний дим біля принца розсіювався, даючи можливість краще спостерігати за тим, що відбувається. Він відчув легкий, але пронизливий укол у ділянці серця. У палючому в огні та злих духах Юнані Се Лянь бачив теж саме, що й в останні миті агонії Сяньле. Люди зі скривленими від болю обличчями каталися по землі, десь здалеку можна було почути крики та брязкіт умундирування солдатів поки язики полум’я жадібно поглинає все живе навколо. Обличчя принца вже було приховано за маскою скорбі та радості, він не помітив коли вона опинилась на ньому.

Позаду Се Ляня стояв Умін спостерігаючи за тією ж картиною, що і принц. Його обличчя було приховано за білосніжною маскою з посмішкою, через що неможливо зрозуміти що він відчуває, але щось у його поведінці видавало невластиве йому напруження. У своїй правій руці він зжимав білу квітку, яка виглядала блідою плямою світла в безмежній темряві.