Фанфіки українською мовою

    За плечима нестерпно важів наплічник. Але радість заплющила очі Гантерові і на це. Так, йому ніде спати, єдина їжа — та, що в рюкзаку, але є воля. Зараз парубок відірвався достатньо далеко, на його думку, щоб відпочити.

    Просто кинувши свого наплічника десь в опале листя, він ліг пряво в траву і потянувся. Вранішнє сонце не гріло, але Гантерові досить і того. Повсюди шурхотіли лісові мешканці. Їм однаково до Гантера, як і тому однаково до них. Неймовірне відчуття. Валявся б Гантер в тій траві набагато довше, якби шлунок не нагадав про себе. Вимушений тамувати вибрики свого організму, хлопець дістав та відкрив вузлика з їжею. Сюрприз полягав в тому, що там був холодний рис в судочку, огірків три штуки та й запах смаженого стейку. Оцінивши своє становище, Гантер вирішив знайти інший спосіб набити живіт, а те знущання залишити на крайній випадок. Вирішено було ставити сильця. Хлопець настільки різко схопився на ноги, що пластир, який і до того тримався на чесному слові, зовсім відпав. На диво, кров не пішла, зате, наскільки міг оцінити Гантер в відображенні леза ножа, лишився шрам від нижньої щепепи і майже до середини щоки. “Ну, має саме загоїтися”.

    Ніж, що тримав Гантер. Насправді, не особливий, сталевий, з неймовірно блискучим, як дзеркало, лезом, аж цілих тринадцять сантиметрів завдовжки, та з твердим, проте зручним руків’ям. Простий тактичний ніж. Проте в руках вмілої людини може стати будь-яким інструментом. Власне ножем, як на диво, те лезо ні разу в руках Гантера не слугувало. Але й ніж опинився його не одразу. Спочатку, він належав якомусь приїзжджому, що на полювання вирішив сходити. Лови видалися, м’яко кажучи, не дуже. Все що принесли до хатини — це відстрілене заяче вухо. Дивний народ ті мисливці. Навіть з того, здавалося б, символу провалу та й зробити пам’ятний трофей. Після того ніж поволі загубився серед таких самих. Лиш коли перемивав Гантер посуд, то знайшов того ножа, та й смикнув собі з клятвою на вустах, що як з’явится господар, то парубок віддасть. Вже третій рік віддавав. Зате тепер є неймовірно універсальна річ, притому необхідна настільки, що під того ножа є окреме місце на поясі.

    Забравши ножа назад, Гантер почав ритися в рюкзакові, шукаючи дрота на сильця. Відрізу заледве нашкреблося на дві пастки. Десь поряд якраз мала би бути заяча тропа і парубок те знав. Він озирнувся довкола, і попрямував крізь кущі та хащі. Як же жалкував хлопець що не взяв жодного маскування. Довелося іти ледь не присядом, а подекуди і повзком доводилося. Чи зіпсував Гантер одяг? Так. Чи не однаково йому? Ні.

    Скрадатися таким чином довелося недовго. За п’ятим кущем ховалися поодинокі заячи сліди. В тому що вони свіжі Гантер скоро переконався. Поміж тих слідів вирізнялося вологе п’ятно. Вже по специфічному різкому запаху можна було дізнатися що то за рідина. Перевіряти її хлопець, з очевидних причин, не став. Він пішов далі, поруч сліду. Незабаром довжина між відбитками ставала коротшою. Хаотичні риски заячих лап натякали, що їх власник явно не найорганізованіша тварина, проте Гантерові ці переміщення підказали, що це місце жирування. Гарне місце щоб повернутися. Саме тому одну пастку було поставлено під шипшиною, а другу не поставлено, бо невідомо як далі буде.

    Повернувшись до місця, де розбив привал, парубок присів. Сира земля не найкращий вибір, але що мали. Безсонна ніч давалася взнаки. Думки заходили одна за одну, в спробах зайняти парубкові голову та втома важчала та більшала, тож і Гантер перестав ігнорувати очевидне. Він поклав голову на наплічник, закрив очі та…

    … Сонце світило крізь верховіття. Його промені не жаріли вогнем, проте гріли. Прохолодний вітерець гуляв поміж дерев, як страшне нагадування, що скоро осінь. Лісовий ґрунт, на диво, виявився не настільки холодним аби була необхідність майструвати лежанку. Згори, поміж віт, чутно зозулине кування та дятлів стук.

    Вже не засліплений радістю свободи, проте змучений безоднею в животі, Гантер піднявся, наче з труни. Туман в голові не яснішав. Позішнувши, він відправився перевірити пастку. По дорозі вирізнялися нові сліди, ще одні заячі. Напевне сказати чи того самого, парубок не міг. Але живіт вимагав свого та підганяв хлопця.

    Сірий хутряний мішечок валявся просто так. Навіть ніким не роздертий. Наблизившись, хлопець зміг визначити, що то є заєць. Найсправжнісінький та, технічно, ним впольований. Гантер оглянув шию сірого. Крові не було. Використаний дріт виглядав неймовірно поношено. Ледь не вся його довжина була або обряпана, або обгризена. Якби вистачило сил, чи дихання, зайцеві б пощастило. Парубок усміхнувся та посміявся:

    — Е-гей! — прокричав Гантер — Нарешті, я зловив здобич!

    Хлопець взяв зайця за шкірки та підніс догори роздивитися.

    — Сподіваюсь, ти помер безболісно.

    Куций відповів лиш скляним поглядом. Парубок цокнув язиком і поніс здобич до привалу. Там він почав розводити вогнище. Хмиз був зібраний якраз по дорозі, запальничка неймовірно удачно опинилася під рукою, і кілька деревеняк поряд валялося. Запаливши вогнище, Гантер прийнявся за зайця. Тушку було покладено на спину. Хлопець важко здихнув. Ніколи раніше не доводилося робити подібного, проте не раз за тим спостерігав. Хоч здаля та уривками бачив, але ще, на додачу, читав про свіжування зайця. Тому міцно взявшись за ножа, почав надрізати місця згину кінцівок. Багряна кров залила сіре хутро. Вона не зупинилась, вона продовжила текти далі. Земля вбирала ту багру. Парубок сковтнув. Єдине полегшення — заєць не виривається. Далі він прорізав по пузу. Шкура стреготала під Гантеровим ножем. Ось з’явилося рожеве м’ясо. Хлопець відклав ножа та втиснув пальці, аби відірвати хутро. Віддерши від лап шкіру, він продовжив рвати її по тулубу, знімаючи, як шкарпетку. Гантерові сперло дихання від видовища. Він відвернувся аби перепочити. Його руки все ще тримали склизьку тушу. Пальці неприємно обволокло вологою. Залишилось ще трохи — відрубати голову та лапи. З кінцівками проблем не стало, одна за одною хрумтіли кісточки. А от голова. Тільки закривши очі він зміг її відрізати. Заячий чепеп легко поміщався в долоні. Такий самий скляний погляд свердрив совість Гантера. “Невже моя смерть вартувала того, щоб ти перебирав харчі?”. Хлопець оглянув свої руки. Вони були в крові. Ясравочервоній крові, такій самій, що проливалася з Гантерових ран. Але не Гантерова. Забрудені руки трусилися. Хлопець кинув ту голову куди подалі, тремтіння потроху слабшало. Збите, наче після пекельної пробіжки дихання, верталося до норми. Без голови та хутра, заєць виглядав менш характерно і вже став по суті шматком м’яса в Гантерових очах. Парубок відхекався в сторону та скривив рота від огиди до всього того, проте шлунок вчасно про себе нагадав. Хлопець видрав аккруратно видрав нутрощі та викинув їх десь поодаль, в кущі. Нарешті, зайця можна готувати.

    Багаття тріскотіло, заєць на вертелі смажився. Гантер помалу відходив від вражень. В лісі він так довго не протягне. Звичайно, спати просто неба захоплююче, романтично і цікаво, але раз спробувавши, хочеться в ліжечко. Та додому вже не має дороги. Тобто вона є, але доведеться поступатися своєю гордістю. Тоді залишалося піти за тими двома, що проводив Гантер. На тому і вирішив. Якраз м’ясо взялося хрумкою скоринкою, а сік витікав, що аж жарище шипіло. Хоч і не приправлений нічим, прісний, як дощова вода, проте все ще кращий ніж те, що валялося в Гантеровому рюкзаку. Хлопець кинув здерту шкуру в вогонь, аби не вирішувати понаднормову кількість моральних дилем водночас. Сумно, але смачно. Як додав сіль, стало втрикрат краще.

    Після трапези парубок зібрався, загасив залишки багаття та накрив їх опалим листям. Замітати сліди заняття не з простих, найкраще почати з найочевіднішого, деталі потім. Хоча б вогнище, слідів в лісі без того тьма-тьмуща. Як і вчора ввечері, Гантер вийшов до ліхтаря. Дорога — пряма, тож хлопець повернув туди ж, куди і його вчорашні знайомі, праворуч. Іти вздовж дороги, можливо, не зовсім так як хлопець очікував діставатися міста, проте його єдиний шлях. Одноманітний пейзаж навіював смуток. Гантер розривався: одна його частина кричала: “Що ти наробив?”, інша ж натомість хвалила за впертість. Сумління картало його, торкалося кожної струни його душі:

    “Ти винен”. В чому?

    “Ти невдячний”.  Але і “він” не найкраща людина.

    “А ти подумав, що далі?!”

    Ні, звісно ні. Далі ніж втекти з дому він не планував. Та й що тут наплануєш. Хіба що укриття на зимівлю, та й то, до першого дощу. Ні, Гантер шукав не способи існування, він шукав життя. Десь читав що є таке “мрія”. Може це він шукав?

    Хлопець трухнув головою, відводячи непотрібні думки. Не зараз, потім, коли те стукне, тоді й подумає. Оглянувшись, він прискорив ходу. Кінчила звичний пейзаж автозаправка. Величезна прямокутна панель кидала кожному водієві в очі, скільки тут беруть за літр пального. Колонки вишикувалися одна за одною в ряд. Десь між ними заправлялася біла машина, на даху в неї була дивна червоно-синя штука. Поряд вели бесіду двоє в темно-синій формі. Навпроти, розташувався невеличка крамниця. Гантер спинився на хвильку. Нові кольори яскраво відрізнялося від того що він бачив раніше. На відміну від звичної непроглядної зеленої гущавини, заправка блищала ледь не кожною поверхнею куди торкалося сонце. Непрактично широкі тоновані вікна стояли замість стін, наче лиш для того аби натякнути на новизну споруди. Хлопець застиг, як вкопаний. Білосніжна будівля, з яскраво зеленим логотипом над входом. Той зелений був найнасиченішим, найзеленішим з усіх що раніше бачив парубок.

    Із заправки гукнув гопуватий хлопак:

    — Гей, хлопче! Є закурити?

    Гантер розгубився. Може це не до нього? Він хотів був піти далі, втекти від потейційних неприємностей, проте гукнули вдруге.

    — Ти, білявчик, я до тебе! Є закурити?!  — інтонація змінилась в сторону погроз.

    Гантер пришвидшив ходу. Не зараз, проблеми хай зачекають. Раптом плече зажала чиясь рука. То був то тип. Він розвернув парубка до себе і міцно аж боляче вхопився в Гантера.

    — Коли питають, відповідай, курва!

    Тип вдарив кулаком і потрапив в лице, в той шрам, що ще не затягнувся до кінця. Пішла кров. Та це не головне. Головне, що Гантер повернувся з роздумів. Він поглянув на того типа з-під лоба. Судячи зі стійки, той хлопак просто вуличний придурок. Випрямлені коліна так просилися бути вибитими, задертий аж до неба ніс хотів щоб по ньому проїхалися кулаком, виперті вперед, як в горделивого півня, груди просто кричали “Вдар, ось тут сонячне сплетіння!”. Гантер помалу піднівся, витер кров за розбитого шраму. Тип щось почав був підходити та заливати, та парубок вже не чув нічого. Його погляд зафіксувався, наче приціл. Він встав в типову боксерську стійку, ноги зігнуті, готові до різких стрибків, руки перед собою, готові як вдарити, так і прийняти удар. Тип непомітив за своїми балачками, як підішов заблизько. Гантер зарядив міцний аперкот підборіддя. Тип не встиг хоч матюкнутися та вже він не відчував однієї ноги. Коли він впав на коліна, Гантер вдарив контрольним під груди. Гопуватий хлопак перетворився на плачущу дитину. Він впав на землю кричав і кляв все, що бачив.

    Гантер може і поспівчував би, але так стало добре на душі. Усмішка сяяла на його обличчі. Розім’яти кулаки та випустити пар. О, якже добре! Час від часу і в лісі доводилося застосовувати досить жорсткі міри проти порушників.  Парубок і сам умів їх застосовувати завдяки дядьку, звісно. В цей момент Гантер дякував чоловікові за ті уроки. Щасливий хлопець вже розвернувся іти далі, досліджувати місто. Безтурботність було перервано.

    Ті двоє, худий, як тростина, чоловік та дівчина з рудими кучерями, що тільки-но мирно спілкувалися, підійшли, перешкодивши дорогу.

    — Чого треба?

    — Тут стався акт насилля, пане, нам необхідно заповнити протокол. —  пояснила дівчина

    — Він перший почав! — Гантер вказав на типа.

    — Так, ми все бачили, але вас поки затримаємо, протокольчик зробимо, і будете вільні.

    Парубок уважно придивився. Ці двоє, наче не загрожували йому, написи на їхній формі свідчили що вони належали до поліції. На поясах кожного висіла купа всього: палиця, шокер, кобура з пістолетом, пара наруників і незрозумілий балончик. З іншим все ясно, а от балончик той… Гантер волів ніколи не дізнаватися з чим він. Чоловік дістав лист паперу. “Протокол правопорушення”. Гантер з цікавістю дивився, що поліцейський записував в той лист. “Громадянин… бійка… в рамках…”. Поліцейський подеколи питав хлопця, як та бійка зав’залася, чи знайомий той тип та інші дрібні поточнення. Тим часом його напарниця пакувала побитого типа. Той клявся, що більше не буде, лиш би відпустили. Гантер дивився на ту сцену з жалістю та відразою. Поліціянтка просто ігнорувала вся благання, молитви та виконувала роботу: питала ім’я, прізвище та вік, заносила в свій протокол, потім, діставши всю інформацію, закрила типа в машині, байдуже кинувши його на задні сидіння. Гантер сковтнув.

    Поліцейський перейшов до інших типів питань:

    — Назвіть своє ім’я, прізвище та вік.

    Гантер ненадовго завис. Справжнє своє ім’я цим людям парубок не горів бажанням відкривати. Поліцейський підняв очі з протоколу на парубка, мовляв, чекає на швидшу відповідь. Той здригнувся.

    — Мене звати Калеб… е-е… Бладвільямс?.. — Хлопець чекав реакції. Чоловік кивнув, записав ім’я і знову перевів погляд на Гантера.

    — Мені 16.

    Поліцейський записав і це.

    — Підпишіть, будь-ласка.

    Чоловік протягнув планшетку з протоколом та ручку Гантерові. Парубок довго не вагався, вивів “Бладвільямс” акуратним, відносно звичного письма, почерком. Забравши протокол чоловік подякував та вже попрощався. Напарниця підбігла до нього з робочим планшетом. Вона показала екран напарникові. Потім обоє перевели погляд на Гантера. Парубок відступив назад. Щось не так.

    — Вибач, тобі також треба з нами, тебе шукає дядько.

    Не встиг чоловік кінчити речення, як хлопець рвонув з місця. Подалі, тепер вони небезпечні, парубок не повернеться нізащо.

    — Стіве, я поведу, хапай його!

    Єдина дорога — вперед і далі. Гантер біг що є сили, малі будинки ставали будівлями, ставали вищі та більші. Частіше зустрічалися люди на вулицях. Небесна блакить звужувалася, змішуючись з сірою однаковістю. Машина нестерпно позаду гуділа, а поліцейський продовжував гнатися. Хлопець завернув в перший-ліпший кут, аби хоч якось заплутати переслідувачів. Там виявився невеликий двір. Мирний, до цих пір, куток. Поліцейський на ім’я Стів все ж намагався достукатися серця підлітка.

    — Тебе шукає дядько, він хвилюється!

    — Та хай до біса йде!

    Гантер потроху відривався. Він плутав дворами спеціально, хоч сам не знав куди його те приведе. Коли вже хлопець відірвався аби зникнути з поля зору поліцейського, то зайшов до найближчого під’їзду. Піднявшись на другий поверх, парубок уважно спостерігав що відбувається надворі. Серце дико калатало. Скроні пульсували. Спиною стікав холодний піт. Глибокий вдих. Через вікно видно було як пробігав повз поліцейський. Гантер не зводив з нього очей. Хлопець намагався перевести дихання про всяк випадок. Через вікно чоловік виглядав розгубленим. Гантер всміхнувся. Його слід втратили. Неймовірно щастить сьогодні. Залишилось лиш вичекати, коли буде безпечно. Парубок сів на сходи, поставив поруч наплічник, та відкив його. Оглянувши та переконавшись, що нічого нового в рюкзкакові не з’явилося, його було застібнуто. Гантер сперся на стінку. Можна пока перепочити від біганини. Дядько шукає його? Нащо? Далі продовжувати виховувати служку? Хай обломиться! Хлопець стис кулаки. От якби… що? Що йому вартує вмазати по носі свого старого? Хоч зараз іди й роби. Та чомусь він дрижить від самої думки зустрітися з ним. Холодом повіяло, вартувало парубкові лиш згадати про дядька.

    — Аргх!

    Гантер вдарив кулаком об стіну від безсилля. Настрій хоч і лишався далеким від позитивного, але трохи полегшало. Вичекавши ще небагато хвилин, Гантер виглянув у вікно під’їзду. Квіти цвіли, пташки співали. Сонечко гріло асфальт. А від того поліцейського й слід охолов. Якраз можна виходити.

    Хлопець впевнено крокував вулицями, наче це не його п’ять хвилин тому намагались впіймати.Гонитва завела його біс зна куди. Найточніша Гантерова здогадка була, що він десь в місті. Будинки постійно змінювалися, навіть не даючи шансу зорієнтуватись. Всі паруброві методи знайти дорогу раптом перестали працювати. Він спробував компас, але той лиш безпорадно вертів стрілкою. Дерева всі по-зрадницьки однакові. Наступні спроби дізнатися своє місце положення в просторі Гантер відкинув: нема сенсу шукати дорогу, коли не знаєш куди ідеш. Далі по вулиці стояла неймовірних, відносно масиву семиповерхівок, розмірів скляна, блискуча висотка. Хлопець вирішив і собі подивитися що ж там таке.

    На вході постійно то заходили, то виходили люди. Дивні двері оберталися і пускали людей в усі сторони. Гантер зайшов. І врізався в скло. Зловивши кілька поглядів повних засудження, парубок поспішив зникнути в глибинах будівлі, що б там його не чекало. На диво, всередині здавалося, що місця більше ніж ззовні. Звідусіль сяяло стільки різних ліхтарів, лампочок, гірлянд та вивісок, що навіть сонце найяснішого літнього дня було б тьмянішим за ці всі світила. Хлопець дивувався чому його очі ще не засліпило, як коли виходити з темної кімнати на вулицю і сонячні промені несподівано лізуть в очі та печуть допоки не звикнеш. Він заглядував на кожну вітрину. Там виставляли занадто багато всього аби сконцентруватися на чомусь одному. Одяг, взуття, прикраси, дитячі ігришки, щось що стосувалося “електроніки”, що б то не було. Гантерові скоро набридло те заглядання через скло. Все що продавалося розцінювалося як або непрактичне, або непотрібне. “Нащо може знадобитися ЦЕ!?” — такої думки парубок тримався щодо крамниці з вивіскою “Все для рукоділля”. Лиш скромний прилавок, десь в закутах цього лабіринту зміг якось зачіпити хлопця. Книгарня з цікавою назвою: “Ї”. Про всяк випадок обернувшись, він зайшов.

    Поміж книжкових полиць лиш на перший погляд мало людей. Як зайти між стелажами, зустрічаєш тих, кого спочатку і не помітив. Тиша. Окрім полиць, Гантер оглядав і людей поряд, так наче хтось точно хотів його щонайменше вбити. Тиша погіршувала та нагнітала це відчуття. Хлопець просувався вглиб полиць в пошуках чогось цікавого. “Фантастика”. Обкладинки або з глибоким сенсом зрозумілим лиш читачу зі стажем, або космічними кораблями, або геометричним орнаментом. Скільки б Гантер не читав анотацій, вже після слів про далеке (або не дуже) майбутнє він ставив книжку назад. “Психологія та бізнес”. Купа облич з посмішками. Хлопець просто намагався туди не дивитися. Від них ставало тісно та якось соромно. “Фентезі”. Там вже і обкладинки, і анотації обіцяли неймовірні пригоди з магією та крутими персонажами. Гантер на хвилинку затримався. Лиш на хвильку, потім відмахнувся. “Історія”. Хлопець повернувся до відділу з фентезі. Він оглянувся довкола. І взяв до рук книжку про хлопчика-чарівника. Анотація обіцяла старі замки і казкових істот, і світ магів, і…

    — Йой, це ж ти нас з лісу вивів?!

    Дівочий голос вивів його з задумів. Вона стояла праворуч і тримала в руках якусь свою книжку. Скільки можна було розгледіти, щось про рослини. Вона наблизилась, Гантер сахнувся. Незручна пауза повисла між ними.

    — Що ж… Гантер, так?

    Хлопець кивнув.

    — Я не бачила тебе в місті раніше, ти переїхав?

    Гантер вирішив, що краще відбрехатися та нічого не розказувати.

    — Щось штибу того.

    — Цікавенько… Раз ми зустрілися, може, цей, погуляємо? — Вілоу дивилася прямо на нього, очима повними надії. Гантер дивився на неї зверху вниз. Вона його не забула? І хоче “гуляти”? Гірше вже не стане.

    — Арх, добре.

    Вони з Вілоу пішли на касу розрахуватися за книжку. Та, що взяв Гантер, була з жалем залишена на полиці…

    Пара йшла парком. Гравійована доріжка шурхотіла під ногами. Серпневе сонце смажило як не в себе, тож вони ховалися під тінню дерев та ловили обличчям прохолодний поодинокий вітерець. Майже як рідні Гантерові хащі, але причесані, посаджені в рядочок і лавки стоять одна за одною. Тихою ходою вони з Вілоу обходили парк.

    —… А потім ми їм забили, шкода тебе там не було!

    — Ага, було б цікаво. — Гантер підтакував, хоч і заледве розумів про що мова.

    Вілоу захоплено щебетала, час від часу питаючи хлопця всяке різне, від улюбленого кольору до подробиць, коли він лягає спати.

    — А чому ти питаєш?

    — В тебе вигляд, ніби ти не спав ніколи. Буквально.

    Гантер дістав ножа та поглянув на своє відображення в його лезі.

    — Що ти робиш?

    — Дивлюсь на себе?

    Вілоу зітхнула. Дівчина не очікувала таких дивацтв. Вона протягнула хлопцеві дзеркальце.

    — Це зручніше.

    Гантер відкрив його і почав наново досліджувати своє відображення. Він підняв голову та з викликом та сумнівом глянув на Вілоу. Дівчина вказала на область під очима. Парубок обережно помацав темні мішки. Байдуже стиснувши плечима він відав дзеркальце.

    — А шрам? — Вілоу не заспокоювалась

    — Це… — Гантер зам’явся — Недавно отримав, таке.

    — Жах.

    Вілоу торкнулася шраму. Здавалося, надавити сильніше і пішла б кров знову. Хлопець смикнув головою. Дівчина поклала руку на груди. Парубок краєм ока помітив поліцейську машину. По спині пробігся холодок. Біля машини пили каву (чи що там було в їх стаканах) двоє міцних чоловіків. “Від цих так просто не втекти, як від того дохлика”.

    — Вілоу, можемо ще кудись піти?

    — Так, а куди хочеш?

    — Хм-м. — Гантер задумався — Ти веди, я міста не знаю.

    Прекрасно, навіть не довелося вигадувати причину чому треба забратися з парку. Хлопець час від часу підглядав на поліцейських. Вілоу зацікавило на кого парубок так часто озирається. Гантер стис кулаки, він волів бігти вже зараз, але поряд є Вілоу, що може його здати, по-перше, а по-друге він би привернув ще більше уваги. Хлопець прискорив крок.

    Дівчина привела їх до бібліотеки. Пошарпані полиці, такі самі книги і такий самий читацький зал. Штори вартувало торкнути аби з них полетів пил, архаїчний, як слова в найстаріших папірусних сувоях. Дерев’яна підлога, фарбована в колір цегли, скреготіла від кожного кроку. Вілоу взяла з полиці шаховий набір.

    — Вмієш?

    — Ніколи не пробував.

    Гантер оглядав полиці з книжками. Вибір був, чесно, більший навіть ніж в книжковому, що й казати про його особисту колекцію. Його погляд впав на книжку з астрономії. Хлопець взяв її до рук. Там розказувалося про чорні діри та їх будову. Подібних книжок не було в нього вдома.

    — Цікавенька? — Вілоу заглянула з-за плеча. — Ти можеш її потім взяти з собою, але обов’язково поверни коли прочитаєш.

    Гантер кивнув. Вони сіли за стіл. Розставлені фігури чекали гравців. Вілоу терпляче пояснювала парубкові кожну фігуру, хто куди може ходити. Гантер старався запам’ятати, проте під час кожної партії питав все знов. Лиш під самий кінець він розібрався, як хто рухається. З рахунком один-три, переможцем дня вийшла Вілоу.

    — Приємно було погуляти, зустрінемося ще! — Вілоу обняла Гантера на прощання.

    Парубок невпевнено їй відповів.

    Вони розійшлись в різні сторони. Гантер не мав виходу, як продовжувати іти далі вулицями. Небо багряніло і сонце збиралось сідати. Справжня вечірня прохолода діставала до кісток. Вулиці та житлові будинки різко змінились гаражами. Гантер все рівно йшов, сам не знаючи мети. Небо потемніло і тепер воно далеко не помаранчеве, а вже глибоке, синє, повне всепоглинаючої темряви. Раптом парубок помітив незамкнені металеві двері гаража. На місці видно сліди стрілянини, але це мало турбувало Гантера. Він зайшов всередину. Старий диван з ковдрою та раковина в кутку натякали, що тут явно не місце для транспорту. “Прийнамні не на вулиці”. Парубок дістав їжу та кинув наплічник поряд з диваном. Скромна вечеря: холодний заєць та рис вкрадений з дому. Обирати не доводиться. Після такого дня варто лиш Гантерові покласти голову, як він заснув сном майже як у мерця.

     

    1 Коментар

    1. Nov 2, '22 at 23:25

      Розділ неймовірний! Втеча, що нею керувало, амагання вижити й події у місті — вау, я за
      оплена! Вийшло на висоті, чекатиму продовження, дякую за змогу прочитати дійсно гарний та приємний текст!