Сльози і шрами

Ти прийшла наступного вечора, як і обіцяла. І наступного. І наступного теж. Через тиждень тобі вже здавалося, що так було завжди. Проводити вечори в компанії Артура було набагато приємніше, ніж на самоті. Поруч із ним було… спокійно. Уся ніяковість з часом пішла і ти вже навіть жартома бурчала на чоловіка, коли витягала з його ран дуже вже дрібні друзки.

– Серйозно, це ж може бути небезпечно! А якщо я пропущу один і рана затягнеться разом із ним? – ти обурено покрутила пінцетом, яким тримала крихітний шматочок скла.

– Матиму на увазі, лікарю, – Артур зробив таке невинне обличчя, що сварити його далі стало неможливо.

Закінчивши із перев’язкою, ти підійшла до тумбочки, щоб покласти на місце реманент, якого ти натягала сюди вже пристойну кількість. Вата, хороші бинти, спиртовий розчин, пінцет… Приводячи все до ладу, ти не помітила, що Артур пильно стежив за твоїми рухами.

– Мила.

– М? – ти повернула голову і зустрілася з його неочікувано серйозним поглядом. – Що таке?

– Що у тебе з руками?

Жорсткість у його голосі змусила тебе пополотніти. Ти машинально потягла вниз рукави, намагаючись прикрити руки.

– Це нічого, просто…

– Обіцяю що не сваритиму і не засуджуватиму, – його тон трохи змінився, коли він зрозумів, що налякав тебе. –Просто розкажи мені, що сталося. Сідай.

Він спустив ноги на підлогу і ти сіла на ліжко, втупивши очі в підлогу. Ти все ще стискала у пальцях краї рукавів, чіпляючись за них, наче за рятівну соломинку.

– Можна? – Артур розвернув свою руку долонею догори, і ти не одразу зрозуміла, про що він просить.

Через декілька секунд ти уривчасто зітхнула і, задерши рукав, вклала свої тремтячі пальці в його. Очей ти так і не підняла – було соромно. Він нічого не сказав, тільки обережно провів великим пальцям по темним, червонувато-фіолетовим шрамам на твоїх кісточках. Від цього дотику стало трохи спокійніше. Не сваритиме. Не засуджуватиме. Він пообіцяв.

– Не хочеш поговорити про це? – він порушив мовчання першим. – Ти побилася з кимось? Хоча ні, вони виглядають старими, а свіжі я б помітив.

– Вони дійсно старі, – твій голос тремтів, коли ти наважилася відповісти. – Просто сьогодні холодніше, а коли я мерзну, вони набагато яскравіші. І це не від бійки.

– А від чого?

– Я… Я просто…

– Якщо не хочеш казати, не треба, – він злегка стиснув твої пальці, намагаючись підбадьорити.

– Ні, я хочу, але… Це все так…, – ти труснула головою, збираючи думки докупи. – Я сама це зробила.

Ти стиснулася ще сильніше, ніби в очікуванні удару.

– Чому? – його голос не змінився, у ньому не було ні крапельки тих відрази і осуду, з якими люди зазвичай реагували на такі слова.

– Не знаю, – зітхнула ти. – Іноді я злюся. Дуже сильно злюся. Інколи мені погано і боляче, так що хочеться плакати. І від цього теж бере злість, але вже на себе. За те що я слабка. Хочеться вдарити себе, але не можна – на обличчі буде помітно. І тоді я б’ю стіни. Поки не піде кров. Чим глибші рани, тим краще. Біль допомагає. Приводить до тями. А шрами нагадують про це відчуття.

– Давно це було востаннє?

– Ще до того, як ви судили мене.

– Подивись на мене, будь-ласка.

Ти не одразу, але виконала прохання. Щось всередині змушувало шукати в його очах натяк на те, що він не чесний з тобою, що насправді йому противно бути поруч, але нічого з цього ти не бачила. Він дивився як завжди – тепло, по-доброму, можливо, з краплею жалю.

– Ти не маєш злитися на себе, мила, – сказав він. – У всіх нас бувають слабкості. Поки твої ваги збалансовані, – він на секунду опустив погляд на татуювання, що були у вас обох, – ти не стаєш поганою людиною. На покарання заслуговують лише грішники, але ти не така.

– Вибачте мене, – ти відчула, як на очах закипають сльози. – Вибачте, вибачте, Артуре, я не варта ваших добрих слів, я не…

Ти не змогла стриматись і заплакала. Так воно завжди і бувало. Слово за словом, думка за думкою і от всередині все вже скручується від відчуття власної нікчемності. Ти потягла руку назад до себе, але натомість Артур обійняв тебе, притискаючи до своїх грудей. Ти не очікувала цього, але пручатися не хотіла. Мати поруч когось, кому не все одно, виявилося на диво приємно. Ти завжди думала, що не варта чиєсь уваги а тим паче доброти. Навіть зараз якась частина тебе не вірила у те, що все це насправді. Але чуже тепло поруч, чужі руки, що стискали твої плечі, сорочка, за котру ти чіплялася тремтячими пальцями – все це було справжнє.

Плакала ти недовго. Це завжди бувало так – короткий бурхливий вилив емоцій, який припинявся швидко, наче десь натискали на вимикач. Нарешті вирівнявши дихання, ти зважилася підняти голову і подивитися на Артура. Він посміхнувся тобі, від чого на душі потепліло. Ти незграбно відсторонилася, на секунду засоромившись того, що він обіймав тебе.

– Пробачте мене, я не хотіла отак…

– Нічого страшного, – запевнив тебе Артур. – Я вже казав, у всіх бувають моменти слабкості. Ти не винна, зрозуміла?

Ти не дуже впевнено кивнула.

На кілька секунд погляд чоловіка став трохи розсіяним, наче він вагався, після чого він сказав:

– Ти розказала мені свою болючу історію, довірилась. Буде нечесно, якщо я не зроблю того самого.

– Але ж ви вже розказували, – ти здивовано зсунула брови. – Про спокутування гріха і інше…

– Про це ледь не весь культ знає, – хмикнув Артур. – Складно приховувати те, що у тебе у взутті скло. Ну то що, таємниця за таємницю?

– Добре.

Ти очікувала всього чого завгодно, але не того, що він почне розстібати сорочку. В голові миттєво пронеслася купа сценаріїв того, чим це може закінчитися, але всі думки миттєво зникли, коли чоловік розкрив сорочку на грудях. Ти не думала, що після його скалічених ніг тебе щось може приголомшити, але йому це вдалося.

На його грудях, прямо по центру, були шрами. Не такі, як у тебе, безформні сліди від ударів, а чіткі порізи від леза. Вони складалися у якісь символи і ти зрозуміла що це надпис. Вирізана прямо на шкірі фраза незрозумілою мовою. І вона виглядала…

– Це свіже? – ти підняла стурбований погляд до його обличчя.

– О ні, це зі мною вже дуже, дуже давно, – Артур криво посміхнувся і його очі затуманились, ніби він щось згадував. – Ці шрами старші за мою службу Амміт, хоч і виглядають новими. Сліди від клинка Місячного лицаря ніколи так просто не загояться, особливо якщо їх нанесли з метою викарбувати назавжди.

– Хто такий Місячний лицар? Це він з вами зробив? – ти відчула дивне бажання доторкнутися до символів, відчути, які вони на дотик.

– Це ім’я носять слуги Хонсу, бога місяця і помсти. Зараз один із них намагається перешкодити наших планам із воскресіння Амміт. А колись це ім’я належало і мені.

– Ви…, – ти струснула головою, не до кінця розуміючи. – Ви служили іншому богу? До того, як прийшли до нашої величної пані?

– Я служив. Служив, віддаючи всього себе, без залишку. Я лив кров, свою і чужу, в ім’я Хонсу. Я викарбував його слова на власному тілі, щоб довести свою відданість, – у голосі Артура задзвенів метал. – А він покинув мене. Викинув наче я був сміттям. І тоді, лише тоді я зрозумів, що тому богу насправді було плювати на мене. Тоді я й почув поклик Амміт, пізнав її істину.

– Що означають ці символи? – тихо спитала ти.

– Встань і живи знову як мій кулак помсти. Мій Місячний лицар, – ці слова прозвучали наче лайка. – То і був мій головний гріх, мила. Тепер ти розумієш, що я мав на увазі, коли казав про слабкість.

– Розумію, – ти кивнула і трохи згодом додала. – Артуре, можу я…

– Якщо тягне щось зробити – роби. Я не ображуся.

Ти набрала у легені повітря і несміливо простягла до нього руку. Коли твої пальці торкнулися викарбуваних на шкірі чоловіка символів, їх прошило якесь дивне відчуття, схоже на електричний струм, але слабше і …інакше. Ти хотіла спитати, але Артур раптово накрив твою руку своєю, змушуючи притиснути всю долоню до своїх грудей. Ти уривчасто вдихнула, коли дивне відчуття поширилося вверх по руці.

– Хоча я вже не служу йому, ці слова все ще мають силу, – тихо, ледь не пошепки, сказав чоловік.

Ти відняла руку, раптово засоромившись. Наче ти торкнулась чогось глибшого, ніж просто символи на шкірі. Чогось, що він не довіряв нікому, але раптово вирішив довірити тобі, дівчині, яку ледь знав.

– Він не має над вами влади, – впевнено сказала ти. – Я не знаю, що тоді сталося, і не буду допитуватися, але ці слова давно вже перестали бути правдою. І пані Амміт зрозуміє це, коли ми повернемо її у цей світ.

– Я вже казав це, але дякую, що віриш у мене, – Артур посміхнувся, змушуючи тебе посміхнутися у відповідь.

– Якщо не у вас, то у кого мені вірити?

Ти встала, і почала поратися зі своїм реманентом, що так і лишився нескладеним. Далі вечір йшов, як і задумувалося – ти допомогла Артуру перевдягтися до сну, навела порядок у шафі і вже збиралася йти, коли раптом тобі у голову прийшла дивна і навіть трохи нахабна ідея.

– Пане Артуре?

– М?

– Я розумію, що це занадто з мого боку, але, якщо раптом ви не проти…

– Можеш лишитися у мене на ніч, мила.

– Що?! Як ви? – ти відчула, як стрімко червоніють щоки та вуха.

– У тебе на обличчі все написано, – Артур невинно схилив голову до плеча. – Візьми собі ще одну ковдру і лягай. Руки обіцяю не розпускати.

– Та ну вас…

Тихо бурмочучи собі під ніс і намагаючись повернути обличчю нормальний колір, ти дістала з шафи запасну ковдру і, скинувши взуття, забралася на ліжко. Місця там було не те щоб багато, але цілком достатньо для вас двох. Артур погасив лампу на тумбі і вклався спиною до тебе, усім своїм виглядом показуючи, що зробить все можливе, аби не порушувати твій особистий простір.

– Добраніч, мила.

– Добраніч, Артуре. Дякую, що дозволили залишитися.

– Тобі нема за що дякувати.

Трохи пововтузившись, як завжди перед сном, ти нарешті знайшла комфортну позу, але чогось все одно не вистачало. Подумавши, ти вирішила що втрачати тобі вже нічого і посунулась, притиснувшись спиною до спини Артура. Єдиною реакцією на це стало тихе хмикання.

Задоволено прикривши очі, ти доволі швидко заснула. Снів ти у ту ніч не бачила.