Бинти і рани

Селфінсерт-робота, написана від другої особи. Якщо вам подобається Артур Герроу і не крінжить від фанфіків з т/і, то вам сюди. Героїня повністю списана з авторки, тому якщо вам щось не відкликається – вибачайте. Приємного прочитання:3

***

Ти нервово переминалася з ноги на ногу перед дверима, стискаючи, наче рятівний якір, коробку, що тримала в руках. Ну от чому її мали принести о такій пізній годині? І чому саме тебе послали віднести її пану Герроу?

          «Давай, це ж дуже просто. Постукати, привітатися, віддати коробку, побажати спокійної ночі, піти. Нічого складного, абсолютно нічого…»

Глибоко вдихнувши і навіщось замружившись, ти підняла руку і швидко постукала у двері. Кілька секунд було тихо і ти вже встигла зрадіти, що він не у себе, або вже спить, але потім з-за дверей почулося:

– Хто там?

– П-пане Герроу, вам тут посилка прийшла. Мене попросили принести, – відповіла ти, і тої ж секунди подумки посварила себе за запинку.

– Можеш зайти, двері не замкнені.

Кімната зустріла тебе теплим світлом торшера і не менш теплою посмішкою хазяїна. Пан Герроу сидів на ліжку і ти відчула, як щоки заливаються рум’янцем.

«Дурепа, людина спати збиралася, а тут ти зі своєю коробкою! Прекрасно, просто молодець!»

–  Дякую тобі, мила. Можеш поставити на стіл?

Ти кивнула і обережно, попід стіночкою, пройшла до столу, на який поставила злощасну коробку. Не знаючи, куди діти руки, ти нервово зціпила їх за спиною.

­– Вибач, що довелося так пізно підніматися до мене. Сподіваюся, тебе ні від чого не відірвали? – у голосі пана Герроу було чутно щире занепокоєння.

Він завжди був таким. Піклувався про добробут кожного у громаді, навіть тих, хто не був до нього наближений.

– Не вибачайтеся, будь ласка, – ти зашарілася і опустила очі. – Я тільки рада бути вам корисною. Я напевно вже пі…

Ти затнулася, коли твій погляд, що безцільно блукав підлогою, зачепився за його ноги. Босі, скривавлені ноги.

Ти застигла, не в змозі відвести очей. У громаді ходили чутки, що ваш лідер піддає себе тортурам в ім’я Амміт, але ти ніколи не сприймала їх серйозно і навіть не уявляла, що це може виявитися правдою.

Зі ступору тебе вивів голос пана Герроу, котрий, напевно, прочитав на твоєму закляклому обличчі кожну думку.

– Вибач за це, – він кивнув на свої поранені ступні. – Сподіваюся, ти не боїшся крові? Я якраз збирався розібратися з цим, коли ти прийшла. Не хотів налякати тебе.

– Ні ні ні ні ні, вибачте, я не… Я… Нічого не, – заторохкотіла ти, переводячи погляд з його ніг на обличчя і бажаючи провалитися крізь землю від сорому. – Ви не маєте вибачатися, я нічого не боюсь! І не злякалася зовсім! Чесне слово!

Ти замовкла під його спокійним, майже лагідним поглядом, не знаючи, що ще сказати. Краєм ока ти запримітила на тумбочці біля ліжка бинти, вату і склянку з чимось. Точно, такі рани не можна просто так лишати. В голові майнула дивна, відчайдушна думка.

«А це не буде занадто нахабно? Він не подумає, що я дивачка? Хоча я все одно побачила те, чого не мала бачити, чому б не спробувати?»

– Пане Герроу…

– Так? – він схилив голову до плеча, явно зацікавлений тим, що ти скажеш далі.

– Можу я… Якщо ви не проти звичайно… Загалом, я можу допомогти вам обробити рани. Якщо ви захочете.

У голові це звучало краще, але ти намагалася не подавати виду. Герроу м’яко посміхнувся тобі, від чого на душі полегшало. Принаймні, не жене. І не ображається. Вже успіх.

– Неочікувана пропозиція, – у його голосі не було ані натяку на насмішку. – Чесно кажучи, я був би не проти. Я і сам непогано справляюся, але все ж з допомогою буде краще.

Декілька секунд до тебе доходив сенс його слів, після чого       всередині ніби щось засвітилося. Він довірився тобі, хоча і майже не знав. Усвідомлення цього гріло тобі душу.

– Тоді… Можу я?

– Звичайно, – він посунувся ближче до голови ліжка, даючи тобі сісти поруч. – Командуйте, лікарю.

Ти ніяково пирхнула і потяглася за склянкою і шматочком вати, що лежали на тумбочці. Змочивши ватку у, як виявилося, спирті, ти повернулася до Герроу і, не подумавши, поплескала себе по колінці, пропонуючи йому покласти ногу зверху. За таке панібратство одразу ж захотілося ляснути себе по лобі, але чоловік сприйняв жест спокійно і виконав твоє прохання.

– Я постараюся не зробити боляче, але заздалегідь вибачте, – дочекавшись схвального кивка, ти глибоко вдихнула і взялася до справи.

Наступні п’ять хвилин минули у майже цілковитій тиші. Пан Герроу лише зрідка тихо сичав крізь зуби, коли спирт потрапляв у ранки, але ти старалася не давати цьому траплятися. Чим менше крові було на його ногах, тим страшнішою була картина, що тобі відкривалася. Ступні, окрім свіжих ран, були вкриті шрамами різної давнини. Повністю, без єдиного вцілілого місця. З кількох ран тобі довелося, зосередившись як ніколи в житті, витягати невеликі друзки скла. Дивлячись на це, ти відчувала, як твоє серце стискається.

Закінчивши з обробкою ран, ти відклала останній скривавлений шматочок вати, після чого хутко і вміло забинтувала все, стараючись з усіх сил. Вдома, ще до вступу в культ, ти часто допомагала сусідським хлопчакам з дрібними пораненнями, але зараз завдання було більш відповідальним, тому ти не хотіла зганьбитися.

– Не дуже туго? – спитала ти, зав’язавши останній вузлик.

– Ні, все добре, – пан Герроу поворушив пальцями і посміхнувся. – У тебе талант. Сам би я так не зробив, дуже дякую тобі.

– Не варто, – ти зашарілася від похвали. – Пане Герроу…

– Називай мене просто Артур, будь ласка.

– Добре…Артуре, – тобі було жахливо незвично називати його отак просто, на ім’я, – можна поставити запитання?

– Звичайно. Що тебе цікавить?

– Ваші рани, – ти легко доторкнулася до його забинтованих ступень. – Невже наша велична пані хоче, щоб ви страждали? Ви стільки робите для неї, це несправедливо.

– Ох, мила, – голос Артура став трохи серйознішим. – Я багато грішив до того, як пізнати істину Амміт. Це мій шлях спокутування гріхів. Коли наша велична пані прийде в це світ, вона вирішить, має моє покарання продовжитись чи я вартий прощення. До того ж моменту я вважаю це єдиним правильним шляхом.

– Я зрозуміла, вибачте, – ти втягла голову в плечі, не прибираючи рук від його ран.

– Радий, що тебе це не лякає.

Ти принишкла, обдумуючи почуте. У голові не вкладалося, який гріх мав вимагати такого важкого спокутування. Але, напевно, якщо він так вирішив, значить так було правильно. Ти подивилася йому прямо в очі і впевнено сказала:

– Вона вас пробачить, от побачите.

Він посміхнувся, від чого у кутиках очей зібралися маленькі сонечка зморшок.

– Дякую, що віриш у мене, мила.

Ти встала, щоб прибрати ватки і закрутити пляшечку зі спиртом. Артур спустив обидві ноги на підлогу і ти, зрозумівши, що він теж збирається встати, вхопила його за плече.

– Не вставайте! Буде боляче і може знову піти кров.

– Але ж мені треба перевдягтися до сну, – він дивився на тебе без тіні обурення, а у голубих очах стрибали веселі бісики.

– Точно… Давайте я принесу вам одяг? – твої щоки запалали від сорому але ти з усіх сил намагалася втримати обличчя. – А потім відвернуся або взагалі вийду, щоб ви могли перевдягтися. Просто… Не хочу щоб вам знову було боляче.

– Добре, – він підняв руки догори, наче здаючись під твоє командування. – Я не хотів затримувати тебе, але хто я такий, щоб зупиняти юну леді і її благородний порив? Нижня полиця у шафі, там все, що треба.

Ти задихнулася від ніяковості і обурення одночасно, але нічого не сказала, просто розвернулася і пішла до шафи. Довго шукати не довелося і ось ти вже простягала Артуру акуратно складену стопку одягу. Потім ти, як і обіцяла, відвернулася, з усіх сил намагаючись не прислухатися до шурхоту тканини за спиною і не думати. Взагалі не думати. Коли він закінчив, то покликав тебе і ти віднесла одяг до шафи, після чого повернулася до того, чим збиралася зайнятися спочатку – прибиранням ваток. Покрутивши у руках пляшечку спирту, ти підозріло запитала:

– Це у вас чистий спирт?

– Так, а це важливо?

– Таким краще не обробляти рани, потрібен розчин десь 70%, – ти постукала нігтем по склу. – У мене є такий, я вам завтра принесу.

– Ти прийдеш завтра? – зацікавлено спитав він.

Ти знову, вкотре за цей дивний вечір, зніяковіла і втупила очі в підлогу.

– Ви сказали що я добре впоралася, тому я вирішила… Якщо ви не хочете, я не прийду! І взагалі забуду про те, що сталося!

– Навіщо ж так радикально? – якимось дивним чином його голос заспокоював тебе, змушував піти відчуття, що ти щось робиш не так. – Я не проти, якщо ти будеш приходити.

Ти подивилася на нього спідлоба, не впевнена, що він не жартує.

– Тоді я прийду завтра?

– Буду чекати на тебе, мила, – Артур посміхнувся і твоя невпевненість одразу ж випарувалася. – А зараз іди, вже пізно. Спокійної тобі ночі.

– І вам теж, пане… Артуре.

Ти вийшла із кімнати, прихопивши з собою купку ваток, щоб викинути дорогою. Поки ти спускалася сходами, ти відчувала, як у грудях розквітає дивне тепло. Це відчуття було хоч і незвичним, але приємним.

Дуже приємним.