Вісімнадцять сходинок

«When you leave I’m begging you not to go

Call your name two, three times in a row”

              Після того, як буквально всі, кого я знала, сконали від чуми, я не бачила сенсу навіть намагатися вижити. У якийсь момент я перестала відчувати будь що, зник навіть страх і інстинкт самозбереження. Всередині мене було пусто і глухо, так само, як і на більшості вулиць Дануолла.

Коли я була вже на межі того, аби піти на берег і просто втопитися, аби не мучитись, доля завела мене у порт. Хто ж міг знати, що ця дорога приведе мене до старого пабу “Хаундс піт”, де я зустріла Хевлока, Пендлтона та інших лоялістів. Вони виявились достатньо добрими до мене, аби запропонувати роботу і місце в кімнаті для слуг. Звісно, я згодилась. Вибирати не доводилось, тому що окрім праці на цих людей, єдиною опцією була смерть – чи то від чуми десь у стічній канаві, чи то добровільне потоплення аби уникнути страждань. Якщо чесно, тоді мені було абсолютно байдуже на політику, тому що мені було потрібно тільки житло і хоча б якась крихта у роті. А за роботою дні йшли швидше, і життя вже не здавалося таким лайном. До того ж, люди тут ставились до мене так, як я вважала, вже ніхто не вміє.

Тепер, коли моя свідомість була тверезою, як ніколи, і я могла дивитись на світ широко відкритими очима, я починала усвідомлювати очевидні речі. Я зрозуміла, на що перетворилося моє рідне місто, у якому я народилась і виросла, у якому я пережила своє перше кохання, перші успіхи і невдачі, і у якому я втратила все, що можна було втратити. А тепер навкруги був лише запах смерті, сірість і відчай. Я не впізнавала вулиці, якими могла пройти навіть із заплющеними очима, а отже я розуміла, що так не маж бути. Що після смерті імператриці становище тільки погіршилось. Я ніколи не влізала у політичні заколоти, які вигадували лоялісти, але мимоволі вихоплювала деякі репліки з їхніх розмов. Так я дізналася, що вони планують визволити з тюрми вбивцю імператриці. Я і гадки не мала, навіщо їм могла знадобитися така людина, але це була не моя справа.

– Він її не вбивав. Не будь дурною, це все був задум лорда-регента, аби сісти на трон, – розповідала мені Лідія, коли ми разом відходили перепочити на вулицю.

Вона теж працювала у пабі, але була більш обізнана, ніж я. Вона взагалі була із тих людей, які не боялись говорити прямо, і не важливо, до кого вона говорить. Я б хотіла бути схожою на нею, але тоді я ще не знала, що іноді в житті набуваєш такого характеру мимоволі.

– Сама подумай, невже б дійсно винна людина терпіла тортури цілих півроку? Зізнання не підписане і досі, – Лідія закурила цигарку і запропонувала мені одну. – Тим паче, я більш ніж впевнена, що між ним та імператрицею було щось більше ніж… Кхм. Ніж дипломатичні стосунки.

Я чемно відмовилась від цигарки, задумливо дивлячись на воду, що відблискувала на сонці так яскраво та безтурботно, ніби життя було зовсім звичайним. І саме про безтурботне життя я мріяла зараз більш за все,  про життя, у якому не треба думати, що буде завтра.

***

               Він з’явився тут, наче привид. Похмурий і вимучений, він здавався лише тінню людини, яка колись існувала. Корво Аттано – таким його зустріли у пабі “Хаундс піт”, а я, наче юне і наївне дівчисько, не могла з тих пір більше викинути з голови це ім’я.

З того дня, коли він приплив сюди разом із Семюелем, весь мій світ перевернувся догори ногами. Я постійно шукала бодай якоїсь зустрічі, навіть на одну секунду, навіть якщо він просто проходив повз мене у коридорі – я марила цим моментом, ніби дитина у лихоманці. Він постійно зникав, і повертався так само непомітно, і я дізнавалась про це тільки тоді, коли Хевлок обговорював з Пендлтоном та Мартіном результати чергової успішно виконаної місії.

Я відчувала себе найбільш щасливою і нещасною водночас. Одна частина мене раділа, як мале дитя, коли мені доводилось хоча б на хвилинку побачити людину, яка викрала моє серце, а інша частина мовчки плакала вночі у подушку, тому що ці почуття очевидно приречені на страждання, і нічого більше.

Я не знала точно, які стосунки мав Корво із імператрицею, але тепер була майже впевнена, що він кохав її, і кохає до цих пір. На його обличчі закарбувалася скорбота і печаль, а сумувати так сильно і так довго можна тільки за кимось коханим і близьким. За кимось, кого ти ніколи не забудеш. Я бачила у його очах лише біль у ті рідкісні моменти, коли випадково зустрічалася з ним поглядами.

Ми майже ніколи не говорили, він тільки іноді вітався зі мною при зустрічі, а я мріяла про довгу і чесну розмову. Уявляла, як ми сидимо у його кімнаті на верхньому поверсі, біля відкритого вікна, і просто говоримо. Багато, щиро, відкрито. Наче ми близькі. Як я мріяла бути йому близькою.

А потім ейфорія минула, і я стала мріяти про те, аби вирвати з грудей своє серце і змусити його замовкнути назавжди. Та частина мене, яка була нещасною через це кохання, перемогла. Тепер кожен день для мене був вимученим, кожна випадкова зустріч – безжальними тортурами, а кожен погляд – холодним лезом, яке пробивало мене наскрізь. Іноді я не могла дати собі раду, аби зупинити безкінечний потік думок, і за це ненавиділа себе ще більше. Відчувала себе жалюгідною і дурною, картала себе за те, що дозволила цим почуттям розростися до таких масштабів, що тепер вони душили мене і непід’ємним тягарем притискали до землі.

Мені не подобалось, що я хвилювалась за життя Корво кожен раз, коли він йшов. Я знала, що майже напевно він повернеться живим і неушкодженим, але все одно не могла спокійно спати. А одного ранку він повернувся не один. Коли Каліста і Лідія вибігли на берег, куди підпливав човен Семюеля, я поквапилась слідом за ними. І тоді побачила милу дівчинку у білому вбранні – майбутню імператрицю Емілі. А ще, саме тоді, вперше за весь час мого перебування тут, я побачила як усміхається Корво. Тоді щось у мені переломилося, і я дала собі волю сподіватись на щось хороше, на те, що можливо, все може бути так, як я хотіла…

– Калісто, Адель, передаю юну імператрицю вам на виховання, – почувши своє ім’я з вуст Корво, я застигла на місці, а спиною пробігли мурахи.

Він подивився на мене, цей погляд наче прибив мене цвяхами до стіни позаду, і все, що я могла це кивнути головою і вимушено посміхнутися.

Емілі – чудова дівчинка. Енергійна і розумна, але іноді зовсім непосидюча. Я не могла навчити її наукам, тому що сама майже нічого не знала – освіта юної імператриці лягла на плечі Калісти. Але зі мною Емілі не мала нічого читати чи писати, тому що ми з нею грали в хованки, лякали Калісту і П’єро, неочікувано вистрибуючи з-за рогу, кидали каміння у воду, змагаючись, хто кине сильніше, а ввечері я читала їй книжки або розповідала історії зі свого життя. Вона завжди слухала із таким неприкритим захопленням, що іноді, спіймавши її сяючий погляд, я забувала, що хотіла сказати.

Я полюбила Емілі, як свою дитину. Полюбила, не уявляючи вже вечорів без її зацікавленого погляду, і днів без її посмішки. Кожного разу я хотіла пригорнути її до себе і захистити від жорстокого світу, який неминуче чекав на неї. Ні. Корво захистить її набагато краще, ніж я. І постійно я наказувала собі не бути такою м’якою, не дозволяти собі прив’язуватись, тому що рано чи пізно їй доведеться піти.

Тієї ночі Емілі довго не могла заснути. Вона затихла вже коли книжка майже закінчилася, і я, вкривши її ковдрою, вийшла назовні, у незвично тиху місячну ніч.

Я повернулась із невисокої вежі назад до пабу, і повернула до сходів. Було тихо, всі вже давно спали, і мені невідомо, через яку силу мене потягнуло піднятись на верхній поверх. Туди, де тиша була ще більш важкою і майже відчутною на дотик. Вісімнадцять сходинок. Двері у кімнату були відчинені навстіж, але я все одно вагалась перед тим, як зайти. Звісно, що всередині було пусто.

Усі вікна відчинені, і кімнатою гуляв холодний морський вітер, так що вже за кілька хвилин я змерзла. Тут горіли свічки, наче хазяїн кімнати щойно пішов, а на стільці поруч із ліжком лежала купа малюнків від Емілі. Зверху малюнок із примітивними чоловічками. «Емілі» і «Тато».

Звісно, я знала про це. Хоча прямо Емілі ніколи цього не говорила, але тут не потрібні були слова. Було достатньо тільки її посмішки і того, як вона обіймала Корво, коли він повертався.

Мені здавалось, ніби постіль була теплою, і я, не втримавшись, поклала голову на подушку і лягла. Заплющила очі, вдихаючи запах, який тримала на собі тканина – запах людини, яка була так близько, і одночасно так далеко. В котрий раз я картала себе за слабкість, за те, що я поводжусь, наче юне дівчисько, наче за спиною у мене немає двадцяти семи років життєвого досвіду. Але всі ці роки перетворювались на пил, змушуючи відчувати себе знову легкою і тендітною, як у юності, коли у моїх думках з’являвся Корво. Я не хотіла іти. Хотіла залишитись тут і заснути, уявляючи, що тепло ковдри – це тепло його обіймів. Від власного безсилля хотілося провалитись крізь землю, просто перестати існувати. Мені потрібно вбити у собі ці почуття, придушити їх так, як вони душать мене, знищити, забути, сховати у найглибший закуток своєї душі… Якби це було так просто.

Я почула звук кроків надто пізно, вже коли фігура у темному одязі увійшла в кімнату. Я підірвалась з місця, наче мене вдарило струмом, і зустріла втомлений погляд Корво. Моє серце поринуло у якусь безодню, а потім закалатало так швидко, що мені стало важко дихати. Я не хотіла нічого казати. Виправдовуватись, вигадувати причину, за якої я могла опинитись тут. Я хотіла, щоб Корво зрозумів сам.

– Адель. Емілі знову не спить, – він зітхнув, скидаючи з себе плащ. – Я буду вдячний, якщо ти побудеш з нею.

Я затримала подих і піджала губи. Моє тіло здавалось мені чужим, як і моє життя, але я мовчки сунула до виходу. Шляхом до дверей мені довелося пройти повз Корво майже впритул, жодним чином не очікуючи, що він зупинить мене, обережно схопивши за руку.

– Якщо тобі є, що сказати – скажи, – він подивився на мене з-під лоба

Я мовчала лише кілька секунд, але мені здавалось, що промайнула ціла вічність:

– Не можу. Корво, будь ласка, забудьте про те, що я була тут. Мені так… мені так соромно, – я спробувала визволити своє зап’ястя з його хватки і відступила на крок назад. – Пробачте.

Він зробив крок назустріч, опинився зовсім близько.

– Краще приходь тоді, коли я тут.

Я підвела погляд, із сумнівом подивилась на Корво. Звісно, його очі казали набагато більше за слова, і я була достатньо уважною, аби помітити це.

***

              Я ніколи не стану нею. Тією жінкою, яку він кохав. Я знаю це, і все одно годую себе хибними надіями кожного разу, коли іду сходами на верхній поверх.

– Кого ви зараз цілуєте, Корво? Мене чи її? – питаю його і він зупиняється.

Я бачу, що він ховає від мене очі. Я знаю відповідь на це питання, але ніколи собі в цьому не зізнаюсь. Доки у мене є ця можливість, я буду пити ці ночі, як дороге вино, по маленькому ковточку, і п’яніти кожного разу, як вперше. Я буду вбирати у себе моменти разом до останньої краплі, закарбовувати у пам’яті ніжність грубих рук, гарячий подих на моїй шиї, нерозбірливий шепіт на вухо. Його губи солодкі як брехня, а погляд гіркий, як правда. Але я не хочу обирати правду. Мені байдуже, що зараз він бачить не мене, я чудово знала, на що іду.

За вікном вирує буря. Величезні хвилі розбиваються об берег, блискавки ріжуть чорне нічне небо навпіл, і я вдячна грому і морю, за те, що вони ховають мій голос своїм гуркотом, що на цей раз я можу дозволити собі не стримуватись. Він притискає мене до себе, руки блукають тілом у пошуку клаптика шкіри, якого ще не торкались його губи. Цілує, як в останній раз, і я остаточно тану. Я піддаюсь кожному пориванню, стаючи у руках Корво м’якою, як пластилін. Ліпи з мене що завгодно, тільки не зупиняйся. Я хочу грати в цю гру до самої смерті, навіть якщо доведеться прикидатись іншою.

Він робить все жадібно і наче поспіхом, наче в будь-який момент я передумаю і відштовхну його. Залишає по собі синці там, де хижим птахом впивається у шкіру пальцями, рухається різко і безжально, не даючи мені навіть видихнути. І я готова приймати його стільки, скільки він потребуватиме.

Постіль волога і зім’ята. Дощ б’ється у вікна, наче бажає увійти всередину. Я вкладаю голову на груди Корво і прислухаюсь, як заспокоюється його серцебиття. Він дозволяє залишатися на ніч, але я маю піти ще до світанку, до того, як прокинеться Емілі і без стуку вбіжить у кімнату Корво.

– Я ніколи не зможу вгамувати ваш біль, – мій голос звучить надто тихо на тлі вируючої за вікном грози.

– Ні. Але ти можеш притупити його хоча б на якийсь час, – він не дивиться на мене, коли відповідає, і мене це ображає.

Корво майже ніколи не дивиться мені в очі, коли ми разом, наче йому соромно. Я не хочу миритись із цим, і обережно повертаю його обличчя до себе, змушуючи зустрітись поглядами. І знову я бачу тільки гірку правду, правду, в якій немає мене, є тільки його мертве кохання. Тоді мені стає так нестерпно боляче, ніби все те, що я начебто була готова прийняти, раптово потягнуло мене на дно. Відвертаюсь і встаю з ліжка. Блискавки за вікном вихоплюють із темряви моє оголене тіло, поки я збираю речі, розкидані по кімнаті. Вдягаюсь, стоячи спиною до Корво, а потім розвертаюсь, аби поглянути на нього. Мовчки спостерігає.

Я виходжу в коридор і прикриваю двері. В грудях щось нестерпно крається, що стає навіть важко дихати. Я знову картаю себе за слабкість. «Адель, ти знала, на що ідеш. Бути рятівним кругом для розбитого серця означає розбити серце собі» – подумки промовляла це, поки поверталась у кімнату слуг.

І яке б зло і образа не переповнювали мене всередині, наступної ночі я знову пройду ці вісімнадцять сходинок на верхній поверх, аби пожертвувати ще один уламок свого серця заради короткочасної і такої солодкої ілюзії кохання.

***

               Іноді я не можу втриматись, аби не сунути свого носа куди не треба. Я впевнена, що за це доведеться заплатити, але рушійна сила якогось тривожного передчуття та інтуїції потягнула мене зазирнути у записник, залишений на столі Хевлока у його кімнаті.

               «…Боюся, що вірність жінкам династії Колдуін затьмарила його розум. Чи вона дійсно його дочка? Ми повернемо Дануоллу його велич, але ніхто не повинен знати, яку роль відіграв у цьому Корво. Варто представити його кимось на кшталт злого генія. А я, отримавши владу над містом – чи навіть над імперією – я постану героєм і захисником.»

Я відсахнулась від щоденника, наче від чумного щура. Ледь не впустила з рук мітлу, і вийшла із кімнати, так і не закінчивши прибирати. Я почувалась так, ніби на мене вилили відро крижаної води, і протягом усього дня не могла думати ані про що інше. Корво пішов ще вдень, аби до вечора встигнути на прийом леді Бойл, і весь час я не могла заснути, чекаючи на його повернення.

Він прийшов посеред ночі. Я почула кроки на верхньому поверсі, і якийсь час ще вагалась, чи варто казати йому про те, що дізналась. Подолала вісімнадцять сходинок, і зупинилась біля дверей. Три рази постукала тремтячою рукою.

Спробувала надати своєму обличчю якнайменш стривожений вигляд, коли Корво відкрив двері.

– Ти читаєш думки? – не вітаючись, одразу запитав він.

– Що?

– Єдина, кого я зараз хотів побачити, це ти, – він простягає до мене руку і я вкладаю свою долоню до його.

Секунда, і двері вже зачинені, а гарячі губи накривають мої ще до того, як я встигаю щось сказати. Хочеться прикинутись, що я прийшла саме заради цього, що я не маю поганих новин, але я не можу цього зробити. Обережно повертаю голову вбік, аби не дозволити наступному поцілунку торкнутись мене. Спостерігаю, як у погляді Корво з’являється мовчазне питання.

– Корво… Мені треба дещо вам повідомити.

– Щось дійсно важливе?

Я киваю і мовчу кілька секунд перед тим, як продовжити. А він досі тримає руки на моїй талії.

– Я прочитала щоденник Хевлока… Точніше, останній запис, він… – мені важко зібрати докупи свої думки, але я прикладаю до цього всіх імовірних зусиль. – Він хоче зайняти трон і, здається, позбутися вас.

Я очікувала здивування на обличчі Корво, але замість цього побачила тільки сумну посмішку. Він відступив на крок, відкинув волосся назад і прикрив очі, усвідомлюючи почуту інформацію.

– Ти впевнена у своїх словах?

Я кивнула і приблизно переказала останній запис у щоденнику Хевлока. Я спостерігала, як змінюється обличчя Корво, як він стискає руки в кулаки і як все більше хмурить брови.

Він все одно не дав мені піти тієї ночі, але тоді все було по-іншому. Не так, як завжди. Він дивився мені в очі, і це зводило мене з розуму ще більше, тому що в його погляді за завісою безкінечної втоми, я бачила щось зовсім інше. І я дозволила собі забути про все хоча б зараз, на цю коротку мить, у якій були тільки ми вдвох, і більше нікого.

– Корво, благаю, будьте обережні, – я зазирнула в очі Корво, знову вкладаючи голову на його грудях. – Ви потрібні Емілі, і…

– І тобі?

Це питання вибило подих із моїх легень і я замовкла на півслові. Якщо чесно, не знала, що говорити, тому що він насправді мав рацію. Я промовчала і сором’язливо відвела погляд.

– Просто бережіть себе. Я не знаю, що вони замислили, але точно нічого хорошого.

Запам’ятай цю ніч, Адель. Запам’ятай дуже добре, кожну деталь і кожну дрібничку, тому що після цієї ночі буде тільки темрява. Доведеться пройти ці вісімнадцять сходинок вниз, до своєї кімнати, в останній раз.

Корво піде наступного дня. Піде, щоб позбутися лорда-регента, а тоді у кімнату слуг зайде Хевлок, аби позбутися всіх, хто може йому заважати.

Адель, останнім, що ти побачиш, буде дуло пістолета, але навіть у фінальні секунди свого життя ти заплющиш очі, аби лиш пригадати минулу ніч і погляд Корво, у якому нарешті промайнула тінь живого кохання.