Дешева робоча сила

“Чорт забирай, справжній ельф!” – майнуло в голові, перш ніж вартовий боляче вдарив мене в живіт.

– Фартак! – крикнув він дзвінким, красивим голосом.

Напевне, це означало “на коліна”, та я була погана в іншосвітньому, тому лише дивилась то на вартового, то на ельфа. Ні, альва. Молкарда.

– Фартак, атрак! – повторив вартовий, а потім  без зайвих церемоній копнув мене ногою в спину. Я розпласталась на підлозі перед Молкардом, лице – в кількох сантиметрах від обшитих сріблом черевиків.

Альв махнув рукою, і вартовий рвучко підняв мене на ноги та прив’язав до крісла. Руки затерпли в путах навіть раніше, ніж він закінчив. Коли за вартовим закрились двері, Молкард обійшов мене з усіх боків, повертів у долонях моє обличчя, смикнув брудне після ночей в камері волосся. Понюхав повітря біля моєї шиї. Наче мавпочка з новою іграшкою. Або дитина.

Здається, йому не сподобалося побачене. Я не могла його звинувачувати.

– Вад атрак до мін вор’ян? Мін альвенград?   – я б хотіла описати його голос, та людські слова надто вбогі для цього. Те саме і з вродою альва, хоча тут я можу бути упередженою.

Молкард говорив декілька хвилин – я не перебивала: здавалося, його голос стишує біль у моїх ребрах і нутрощах.

– Мо фар ? – закінчив він свою тираду. Я не знала, кивати мені чи хитати головою. “В іншому світі інші мови, дурепо, – картала себе. – Як ти їх вчитимеш, якщо англійську за все життя не змогла? І гугл-перекладача тут немає!”

– Пеллар! – крикнув Молкард і дістав з-за пояса ножа, більше схожого на витвір мистецтва, ніж на знаряддя для вбивства. Два в одному.

Я себе відчувала дитиною, яка приходить до батьків о десятій вечора і каже, що на завтра потрібно пошити ведмедика на трудове. А в хаті не те що тканини і вати –  навіть голки немає.

– Я не розумію тебе, – нарешті відповіла я дуже тихо. Від одного погляду на альва тіло вкривалось мурашками. Якби хтось зробив фото і показав мені, я б сказала: “Це найгарніший чоловік у світі!” Але в реальності мені хотілося заплющити очі і втекти подалі. І ні, не тому, що Молкард тримав нас у полоні. Було щось ідеально-неправильне у його постаті, рухах і мові. Щось штучне і мертве. Дивитися на нього – наче дивитися в лице богові, в якого ніколи не вірила.

Молкард процідив крізь зуби коротке: “Гра іта нок” , а потім дістав щось тонке і гостре із шухляди. Його рухи були такими швидкими, що я не зрозуміла, коли альв вколов мене. Лише відчула, як по щоці потекла кров. Молкард прошепотів щось над голкою, а потім вколов нею свій язик.

– Та кх кра ще, – повільно промовив він. Я би підстрибнула на кріслі, якби не пута: це ж перша магія в моєму житті! Справжня! Та моя радість була недовгою. Молкард посмикав щелепою в різні боки, потер губи, немов звикаючи до нової мови, а після продовжив: – Шпигуни притягли ще двох шпигунів, як цікаво!.. Розказуй, навіщо ти тут, якщо хочеш жити.

Я б розказала, навіть якби не хотіла жити. Я б усім, кого бачила, розказувала цю історію, якби могла. Тільки час у кам’яній коробці і той жахливий сон пропускала б у оповіді. Але щось мені підказувало, що це дуже, дуже погана ідея. Хоча й брехати було небезпечною затією: хтось отак же допитує Аріну зараз, і якщо ми…

– Говори! – гаркнув Молкард. – Інакше я вирву твій недолугий язик!

Якщо на мене кричать, я починаю кричати ще голосніше у відповідь. Ще з дитинства засвоїла, що це єдиний спосіб перемогти. З часом це стало рефлексом, який допомагав мені в поліклініках та маршрутках, але шкодив у всьому іншому. Я вп’ялася нігтями в долоню, щоб не закричати. Істеричне “Як ти дізнаєшся правду, якщо вирвеш мій язик, бовдур?” так і рвалося з моїх губ. Але я не була крутійкою із супергеройських фільмів, не була безсмертною…

Відкрила рота, щоб сказати правду, але натомість випалила зухвалим тоном:

– Я відьма. Подорожувала світами і трошки помилилась з порталом. Раджу відпустити мене, а то мої прокляття дуже смертельні.

– Я безсмертний, – повільно відповів Молкард. Його тон був погордливим і настороженим водночас.

– Але вразливий, – відповіла я. Не знаю, звідки в мені взялась ця сміливість. Дурість. Можливо, десь глибоко всередині я не вірила, що таке прекрасне, досконале створіння може завдати комусь болю. – Інакше навіщо тобі охорона, фортеця і ці ножі на стінах? Хіба не для захисту від смерті?

Мій голос був писклявий, тому слова звучали ще більш жалюгідно. Тіло дрижало, зуби клацали… Не знаю, як мій ув’язнювач не розреготався. Але ні, Молкард закляк з ножем в руці; опали виблискували на золотому руків’ї, золото ж сяяло на його білій шиї.

Я подивилася в його очі, сірі та мінливі, наче ртуть, і хистка, неможлива істина розкрилася переді мною: альви бояться померти набагато більше, ніж люди. Ми знаємо, що помремо. Нам нема що втрачати, окрім вісімдесяти (в кращому випадку) років життя. Альви ж, помираючи, втрачають вічність.

– Я знаю вас, людей, – нарешті відповів він. Голос настільки дзвінкий, що від нього гуло у вухах. – Ви слабкі і нездалі. Коли я народився, ваше плем’я вже забуло магію. А це було тисячі років тому, – він відкинув ножа і схопив мене за шию. – Ти нічого не можеш.

Тут він був правий. Мені, звісно, хотілося, щоб все було, як у книгах: зараз ідеальний момент для прояву магічних здібностей. Чи супергеройських – я і на таке була згодна. Але я дригалась в путах, намагалася вкусити його руку, і повільно падала у чорне мерехтливе провалля. У вухах шуміло, сеча стікала по моїй нозі і капала на кам’яну підлогу – дуже, дуже голосно.

– Бачиш, як легко тебе зламати? – сказав він. Огида спаплюжила його ідеальне обличчя, гострі вуха і щоки почервоніли від люті. Не знаю, навіщо він душив мене – певно, щоб заглушити власний страх. Або це йому просто подобалось. Удари мого серця, спершу такі сильні, що струшували все тіло, стали тихими. “Я помираю в перші дні пригоди, як другорядний персонаж, – подумалось мені наостанок. – Це так тупо”.

Я отямилась від холоду. Щось крижане стікало моїм обличчям, між ногами було вогко і липко. “Дурновате посмертя”, – розізлилась я. Очі відкривати не хотілося – я боялась, що не зможу це зробити. Повітря смерділо сечею і металом, шию наче досі стискали крижані руки альва.

– Вставай і витри за собою, – почувся голос Молкарда. “Це не може бути моїм персональним пеклом”, – подумала я і розплющила очі. Довкола нічого не змінилося. Хіба вино із кришталевого кубка було тепер на моєму обличчі, а Молкард навис наді мною, наче хижий птах.

– Вбити тебе було б шалено приємно, – прошепотів альв. Якби я не знала, що ми в підземеллі, подумала б, що Молкард грає на камеру. – Але слуги ніколи не бувають зайвими.

“Знову робота на хєрового начальника”, – подумалось мені. Жах зі свідомості викачали разом з повітрям Молкардові руки. Я не могла ні плакати від розпачу, ні реготати від полегшення, бо смерть відміняється. Навіть думок, як обхитрити альва і втекти із в’язниці не було.

Я дочекалась, поки він розв’яже пута і кине мені якусь ганчірку, опустилась на коліна, щоб змити сліди власного сорому. Але ні, сорому теж не було. Нічого в мені не було.

Нахилилась і почала мити підлогу так, як вчила бабуся. Камінь був пласким і зернистим, стики між ним блискотіли від білого металу. “Красива підлога”, – подумала я байдуже, а після хтось грюкнув у двері. Раз, другий.

Повітря довкола альва затріщало від напруги. Буквально. Молкард кинув на мене презирливий погляд і відкрив двері.

– Г’йордаки, г’йордаки, мін авор! – кричав вартовий у блискучих чорних обладунках. На його голові не було шолому, з темного красивого обличчя дивилися чорні вузькі очі. Чорнота була суцільною, без зіниць, тому розгледіти там хоч якусь емоцію було неможливо. Та голос вартового тремтів від жаху – чи то перед Молкардом, чи то перед чимось невідомим.

Молкард прошипів щось крізь зуби, знову зиркнув на мене. Його сяйливі очі обіцяли мені всі муки пекла, якщо я зрушуся з місця.

– Тепер ти служиш мені, людино. Вісім років і три дні. Слухайся мене, і час пройде непомітно, – урочисто промовив він. Трака пояснювала, що означають угоди в цьому світі, але я була чужинкою. Його пафосні слова не вартували для мене нічого.

Молкард вийшов з кімнати. Даремно було надіятися, та я все одно встала і посмикала двері – зачинено. Обійшла кімнату – ні тобі таємних проходів, ні дверцят за ширмою. Наостанок підійшла до вікна – воно було високим вузьким вітражем, крізь який майже не проникало світло. Робота була настільки кропіткою і детальною, що я одразу спихнула все на магію. Тому нічого дивного, що клятий вітраж не розбився. Я жбурляла в нього масивну статуетку в формі цицькатого, прости господи, єдинорога, била сокирою (ще одним витвором мистецтва), наостанок кинула крісло, до якого була раніше прив’язана. Нічого. Тільки у крісла ніжка тріснула.

Не те що б я вірила, що зможу втекти… Хоча ні, вірила. Це ж класика жанру: лиходій втрачає пильність, щоб герої змогли врятуватися і потім натовкти йому пику.

Можливо, якби я менше посилалась на масову культуру, то і не потрапила б у халепу.

– Чортова блядська штуковина! У чортовому блядському світі! – я почала бити у вітраж кулаками – поверхня гуділа, наче бджолиний вулик, але не піддавалась. Крилаті феї на грибочках дивилися з вітража насмішливо і вороже, їх гострі зубки виблискували дорогоцінним камінням.

Ззовні почулися швидкі кроки. Відчайдушна дурість змусила мене схопити короткого меча зі стіни і сховатися за дверима. А що? У фільмах так постійно робили!

Меч був легким, наче пластиковий, і пік долоні холодом. Ззовні хтось смикнув двері. Я стиснула зброю сильніше, зігнула ноги в колінах. “Зараз, – майнуло в голові, – ще мить, і все вирішиться. Я стану або героїнею… або мертвою героїнею. Помру в обісцяних штанах, зате з мечем у руках”. Звучало непогано. Тільки от заходити ніхто не поспішав. У Молкарда ж був ключ – чому він двері смикає?

Надія (або ж клятий норадреналін) спалахнула в мені. Хто б не стояв за дверями, я зустріну його достойно.

Ви ж розумієте, що достойно не вийшло, так?

Поки я малювала в голові героїчні картини смерті і не менш героїчні картини перемоги, двері загуділи, вигнулися, наче налякана кішка, і влетіли всередину кімнати з гучним “бам”. Меч випав з моєї долоні і глузливо дзенькнув до підлоги.

“Вибух, ракета прилетіла! – закричала паніка в голові. – Не хочу героїчно вмирати, хочу безглуздо і марно жити!” Я поповзла під величезне різьблене крісло, обхопила голову руками – машинально, не задумуючись, звідкіля тут взятись ракеті.

“Якщо помру зараз, все закінчиться”, – майнуло в голові. І оце “все” було найстрашнішим. Мені хотілося востаннє безглуздих речей… Обіймів, сонячних променів на шкірі, смаженої картоплі з кетчупом, та отримала я лише чиюсь крижану руку, що схопила мене за волосся. Потягнула. Я замружилась так сильно, що голова розболілась. Якщо не дивитись на монстра, він ж зникне, чи не так?

– Ми тебе прийшли рятувати, людська дурепо! – почувся знайомий голос. Я повернула голову і скрикнула – обличчя Х’яри було близько-близько. За її спиною важко дихав Кварцит.

– В неї шок, пустіть мене! – Аріна розштовхала сиблінгів і кинулась до мене. На її блідому обличчі горіла така щаслива посмішка, що я не одразу помітила розбиті губи та синці на щоках – наче чиясь сильна рука намагалась розтрощити їй челюсть.

Аріна допомога мені піднятися, поки Кварцит нишпорив по кімнаті, а Х’яра стояла на сторожі. Я й не помітила, що разом з дверима в кімнату влетів Молкард. Наче чиясь велетенська рука жбурнула їх через простір, але ніякого велетня тут не було. “Магія!” – легковажно відмахнулась я і підійшла до альва. Він лежав, завалений уламками дверей і меблів. Біле обличчя лишилося таким же блідим і безкровним, золоте кольє з фіолетовим камінням перетиснуло горло прямісінько над ключицями.

– Він мертвий? – запитала я.

– Не надійся. Вони живучі, ці потвори, – Кварцит відірвався від розорення кімнати і плюнув Молкарду в обличчя. – Забираймося, поки охорона не набігла.