Посміхнися Відчаю. Передмова

Жага зростає серед ночі. Бажання споживати, навчатися, еволюціонувати, все сторониться обурливого Сонця, яке безперервно очікує нових звершень, і з нахабністю ігнорує досягнення, чекаючи все на нові пригоди, нові форми перемоги. Місяць же тішиться твоєю наявністю серед  чагарників пустельної землі. Ніч допомагає тобі боротися з днем, давати відсіч новим вимогам кожного наступного ранку.

У Беллонії дуже цінують цю пору доби. Ця країна унікальна любов’ю до пошани різних аспектів буття про які деякі нахабно забувають. За останні роки пасивно-утопічний стиль життя Беллонії змінився на війни. Епоха перебудови принесла із собою жертви. Ціни за модернізацію були чималими, проте тут ніхто не наважувався не платити за них. День і Ніч стали однаковими, бо полум’я не цікавиться смертними потребами. Коли все щезає у жаху та свавіллі, то що таке доба? Насмішка над трагедією? Заклик до відпочинку? Проте чи може хоч хтось відпочити? Беллонія згорає, а її мешканці намагаються відстояти своє право на існування.

Прихід людей – поганий знак. Так почали тут говорити і ніколи вже не припинять. Весь цей світ постраждав від непрошених гостів. Беллонія – наймогутніша країна. Чи тому що єдина, чи тому що нею керував справжній напівбог, важко сказати впевнено. Тут не місце людям, расі, яка розгнівала богів у старі часи достатньо, щоб бути вигнаною звідси, з Вісдумії, Дому Божеств. Світу, де немає місця марафонам за скарбами, захопленнями, руйнацією. І її творець, і правителі Беллонії, намагалися завжди тримати цей вимір зачиненим від зайвих відвідувачів. Проте все прекрасне коли-небуть оскверняється навіть одною паскудною плямою. І нападники чудово це показали.

Хоч архітектура і була для ворогів незвичною, куди більш важкою у сприйнятті, масштабнішою, але їх жага завоювань допомогла гордості чужинців не здаватися. Страх робив їх непереможною машиною хаосу. Мешканці Беллонії відбили першу хвилю доволі легко. Хоча ні, навіть неймовірно успішно. Тому що дріади природжені воєводи, солдати, які не посміють відступити. Кремезні, гнучкі, та головне ще й витривалі. Вони і є основним населенням Беллонії, винахідниками, торговцями, вояками та просто милими особистостями. Будиночки їх завжди були на деревах, подібно до гнізд птахів, а їх місця життя нагадували важкі лабіринти мостів між могутніми стовбурами.

Проте вороги виявилися впертими. Їх перша спроба тріумфально провалилася. Однак, зробила їх обережнішими, жорстокішими.

Наступна атака відбулася серед ночі. І тоді вже можна було зрозуміти справжні сили людей. Вони теж використовували літаючі судна, як і дріади, але величезні, схожі на товсті прямокутні фігури. Їх снаряди не для простого знесилення, а справжнього знищення. Повного спустошення долин. Вони мовби прийшли очищувати Вісдумію від її справжньої флори та фауни, щоб принести свою. Утім, як грішні люди сміють думати, що вони рівні богам, які підняли цю землю із дна океану?

Самотня фігура серед дерев зупинила свій невтішний рух. Лев’ячий хвіст чоловіка безбарвним хмурим чином впав на землю, мовби даючи заклик до того, щоб його хазяїн здався негайно. Новий напад виявився значно важчим для Беллонії. У противників не просто зросла кількість солдат, але кілька їх минулих ветеранів значно вдосконалили власні здібності. Ворог лише еволюціонував, поки мешканці мусили тонути у горі та агонії, серед нищівного полум’я. Війна забирала не лише життя, а історію, сенс, надію. Голодному вогню все рівно. Апетит зникне лише тоді, коли поглине сам себе.

Спершись об дерево, один з генералів Беллонії, спустошено дивився на останнє з тутешніх міст. Колись славетне, могутнє, прекрасне, а тепер лише у формі жалюгідних руїн, прикрашених обгорілими тілами. Стільки спогадів тепер представляють з себе легкий попіл.

Клод втомлено підняв очі до небес. Таких же загублених у своєму горі, порізаних на хмурі храми, що з’єднані червоними блискавицями, як тканина поєднана нитками. Все ламається війною, нею і лікується. Кожна рана стає міцною кольчугою, крізь яку вдруге майже неможливо пробитися. Проте цього разу біль виявився швидшим за ліки. Безмежжя його холодної фантазії змушує навіть названого раніше Клода, пасти на коліна перед мороком, який скоро запанує над Днем і Ніччю. Сяйво покидає свій дім.

Клод ніколи не розумів людської природи, будучи сфінксом. Він знав, що його друга форма і є зовнішністю саме людської раси, але списував це на дуже бридку дріаду із якоюсь невиліковною хворобою. Ці вояки, ці нападники, такі нестримні у своїх проявах безглуздого завоювання. Ні. Вони прийшли для цілковитого винищення. Не армія. Один великий безжалісний кат. Як генерал, Клод пізнав і воду, і кров, і землю, і дно океану. Утім, ніколи ще він не мусів розправляти крила серед повітря, що просочилося смертю так міцно, що самі пернаті кінцівки готові відвалитися після кожного польоту.

І доволі скоро йому доведеться відчути цю огиду знову.

Витягнувши міцного меча, кремезний носій загорілої шкіри, прикрашеної десятками опіків та шрамів, уважно почав оглядатися повсюди своїми янтарними очима. Ліс мовчав. Пітьма говорила. І слова її стануть останнім, що залишиться від культури цього світу. Код відчував програш, та не свій. Ні. Сама Беллонія паде цього разу. Щезне у дикому хаосі перебудови, яка стисне ці землі у власних правилах. Війна програна не на полі бою. А у серцях. Більшість з них уже ніколи не заб’ються знову.

Клод у людський подобі сягав чесних двох з чимось метрів у висоту, з широчезними плечима, твердим підборіддям та гострим носом. Його густа борода була перев’язана у невеличкі дреди, як і каштанове волосся. Обладунки сплавлені з таємничої руди, відтінку самої ночі, прикрашали і захищали могутнє тіло генерала.

Одне з дерев було зрубане різким викидом чіткого полум’яного залпу. Все доволі скоро опинилося під контролем бурштиново-рубінової пожежі. І з неї почали виходити тіні. У своїх чорних мантіях, з брудною від чужої крові зброєю, з маніакальним бажанням не зупинятися. Лиця їх були сховані за дивними масками схожими до воронячих голів. Сфінкс чудово відчував, як темні їх серця, як спаскуджені душі. Очі нападників сяяли мертвим жовтим відтінком зверхнього золота. Рухалися вони впевнено. Мовби і не люди.

І серед них виділився очевидний провідник. Фігура вдягнута у повністю білий костюм, зітканий і з непробивного матеріалу, і дорогої тканини. Все тіло було сховане за цим. Навіть голова не була видна через таку ж маску ворона. Тільки неприємно знайому. Основа трішки сірувата, дзьоб аж занадто білосніжний, а саме страшне – лінзи, червоні, як саме полум’я. Та очі, що крізь них дивилися не були гарними. Навпаки. Темені забагато.

-Ні…-видихнув стомлений Клод, намагаючись не відступати назад, хоча його вже оточили.-Ти ж…мертва. Що тут роблять послідовники Геброхмайнд?

Фігура у білому костюмі зупинилися. У руках тримаючи золотий скіпетр з загостреним діамантом на кінці, один з очільників нападу на Беллонію, холодно глянув на іншого генерала.

-Моя матір справді стала жертвою цієї війни.-крижаним, як у фурії, голосом, промовив точно чоловік.-Проте рід Геброхмайндів продовжує жити. У ваших стражданнях, у вашому горі. У Новому Світі, що тут скоро запанує. Моє ім’я – Асмодей, і нехай це буде останнім, що ти почуєш.

-Ого, а ти справді мамин синочок,-фиркнув зневажливо Клод.-Манера зайвого говоріння – це певно у вас спадкова зараза.

-Жалюгідний літаючий черв’як.-злісно мовив Асмодей і махнув скіпетром, викликавши сильний потік енергії, що відкинув противника просто у руки інших солдат.-Ти і твої боги – минуле. Більше жодної надії, жодного шансу на ваш виграш. Є лише Новий Світ і його єдиний курфюрст.

-Підкорятися сліпому психопату?-награно здивовано округлив очі впійманий Клод.-Я знав, що ви після останньої зустрічі з нами ще у тому відчаї, але це вже занадто. Сет приведе вас до загибелі. Краще б вже справді йшли за зрадником Едредом.

-Його теж вже немає серед живих, завдяки вашому лідеру,-по-своєму виснажено сказав Асмодей і трішки засміявся, що здивувало сфінкса.-Ах, як я міг забути? Я прийшов з подарунком.

Асмодей вдарив скіпетром об землю. Вогонь трішки зменшився, а чимала кількість іскор піднялися вгору, і скоро приземлилися біля ніг Геброхмайнда, формуючи щось. Когось.

І чім чіткіший був вид іншого в’язня Нового Світу, тим більший жах та агонія насідали на свідомість глави сфінксів. Він намагався вирватися, але втома та чужа магія кусали так мітко, що важке тіло скоро теж пало донизу. Клод зміг лише підставити собі руки, щоб хоч якось втриматися від удару об землю.

Тимчасом у кайданах перед ним, біля Асмодея, вже сиділа побита золота дріада із бурштиновими рогами. Її власні обладунки вже тріснутим сміттям спадали з неї, а вороне волосся було видерте у кількох місцях. З лівого ока витікала кров. Її вид, її страждання, її кашель, все новим ударом пройшлося по тілу генералу Беллонії. Клод відчув, як гіркі сльози підступили, як почало пекти у роті. Сили покидали його безжалісно перед видом тієї, хто стала йому сестрою.

Асмодей вдарив ногою по спині жінки, і та впала ближче до Клода.

-Вам треба хвилька, щоб попрощатися, авжеж, я розумію,-вдоволено промовив Асмодей і кивнув своїм людям.

Клода відпустили. Нахабно. Знаючи, що тепер він вже нікуди не втече. Нема більше ніде захисту. Нема більше ніде таборів оборони. Нема нічого. Є лише Новий Світ.

-Ідзанава,-майже пошепки промовив сфінкс, теж дозволяючи собі сісти та приобійняти добру подругу, що так безсильно сперлася об нього.-Як…як їм вдалося спіймати тебе?

-Мг,-крізь біль та стиснуті зуби видала з себе жінка, перед тим, як почати говорити:-Не буду приховувати, що вони виявилися банально сильнішими. І цього разу кількість їх вражаюча. Там не лише люди…Є речі…невідомі навіть нам. Всіх наших вояків стратили на моїх очах. Моє селище…мою Гвендолін. Де Марфа я не знаю…Сподіваюся моє дитя зможе сховатися…І Аркрафими наглянуть за нею…

Клод спустошено занурився носом у її волосся. Його трусило. Він відчував, як уповільнюється її дихання, як вона м’якне в його руках. Її прикликали сюди лише, щоб вона  вмерла поруч з ним. Вони споглядають, як стерв’ятники за хворою антилопою. Знають, що їх трапеза ось-ось настане.

Ідзанава неабияк напружилася, щоб рукою торкнутися щоки названого брата. Її слабкість була такою явною, що чоловік мусів одразу підхопити чужу кінцівку своєю.

-Не думаю…що залишилися боги, які б могли когось захисти.-мертвим голосом сказав Клод.

Друга генерал Беллонії якось дивно посміхнулася.

-Тоді…все у руках смертних…шкода, що Магнус не тут…

-Він врятує тих, кого ми не змогли,-твердо і з посмішкою відказав Клод, дивлячись у скляні очі дріади.-Сяйво буде жити у тих, кого ми залишимо після себе. Правда ж?

Відповіддю йому був останній кивок. Останній удар серця. Останній чіткий погляд. Остання конвульсія м’язів.

Крила сфінкса обгорнули його та труп, коли полум’я все ж зімкнулося на них. Вже його крики були неважливі для нападників. Два генерали Беллонії пали. Перемога вже майже стрибнула у їх бридкі руки. Влада майже відчутною короною розквітла на їх темних головах. Ще трішки. Остання частина чужого війська, останні промінчики. Все щезає у мороку, коли час приходить.

У язиках жару та кривди вже не існувало натяку на життя. Тріскання гілок, огидний дим, розпалена рана, припіднесена задоволенню нападників. І тіні стояли навколо багаття, блаженно споглядаючи за жахом, що вони тут вчинили. Як справжня зграя химерних птахів, солдати Нового Світу задумливо спостерігали за своїм новим середовищем.

Асмодей відсторонено вийшов з того, що колись слугувало долині лісом. Його крижаний погляд піднявся вгору.

Десятки потужних дирижаблів та крилатих механічних почвар у виді кажанів летіли до останнього сховища беллонців. Дуже скоро ця ніч завершиться. Крапка у війні буде поставлена. Історія почнеться з нової сторінки. І перо для письма буде у руках нового правителя. Армія вже скоро досягне своєї цілі. Небеса, Земля та Океан – все належатиме волі Нового Світу. Жодної адаптації з боку прибульців, сам світ, сама Вісдумія буде зобов’язана підлаштуватися під нових хазяїнів.

Утім, вся армада не просто рухалася вперед. Вона йшла за величезним торнадо з чорного піску. Стихія була неприборкана, хижа, мовби скривджена душа. Її зловісна аура висмоктувала життя з всього, по чому пролітала: річки висихали, трави вмирали, каміння сипалися, земля кричала, а вітри ламали величні крила.  Картина ця була воістину жахаючою. Торнадо рухалося надто цілеспрямовано. І наближалося до прекрасної гори, де руїни старого храму були зверхньо закинуті Новим Світом. Надія там досі цвіла.

***

І там, під поваленими деревами та заваленими тунелями у горі, біг він. Той, хто мав врятувати тих, хто залишилися, і тих, хто ще прийдуть. Колишній Курфюрст Беллонії. Пошрамований, побитий, але досі міцний. У старій монаршій мантії, із двома мечами на поясі, кастетом золотого забарвлення на правій руці, та палаючими синім вогнем, очима. Він біг так швидко, а як напівбог, насправді гідно. Однак, навіть він не зміг уникнути того кошмару, який отруїв все тіло їх рідного дому. Як правитель, він діяв далі, але, як батько, мусів цю ніч пережити. Пожертвувати Землею Богів, щоб врятувати смертних? Магнус міг поклястися, що невдоволений погляд його власного отця спалахнув десь за спиною.

Проте він вчиняв правильно. Керувати цілим світом – досвід незбагненний. Магнус Пріам мусів відчувати нутром, кожним поривом вітру, кожним зірваним листком, кожною краплиною крові, що впадає на землю, як вмирає його народ. Чути у кожному шепотінні духів співчуття монарху, що має переступити через власне горе. Його друзі, його сім’я, його Орден, все це мало свою межу, бо безсмертям наділений лише він. Але ж не так…не так мало це відбутися. Магнус не зміг і попрощатися з ними. Його влада та сила тепер спрямовані лише на втримування щита навколо гори. Вороги наближаються, їх чимало. І навіть потомок Богів боїться мороку, що вони принесли.

Пріам прожив п’ятдесят з чимось років, переміг багато ворогів. Утім, невже всьому було суджено завершитися саме так? Під тиском стін? Під плач матерів? Під тілами їх захисників? Правитель Світу не знав відповіді. Відповідальний за мир, не мав пояснень. На них не напали просто люди, чия кров тече і в самому Пріамі. Їх зрадили божества. Серед лугів та галявин несуться сутності неймовірної небезпеки. Утім, все ж треба рятувати свій народ. Точніше те, що від нього залишилося.

Магнус підняв руку вгору, викликавши спалах міцного біло-золотого сяйва. Стався вибух. Цей тунель теж завалило. І це ж проміння перенесло тіло минулого курфюрста у величезну понуру залу.

Все сповнене тишею такою гострою, що вона здатна вирізати нові рани на душах. Могутні стіни, висока стеля, чимала кількість лавок, столів, мішків з їжею та одягом. Повсюди чути легкий плач, вбачається тремтіння десятку тіл, у повітря виражений запах крові та поту. Скупчення кількох трагедій в одному приміщенні. Колись славетному для збору Ордену Тризубця, а зараз пристанище для тих, хто зміг вижити. Орден був створений для захисту Беллонії, однак, виявилося, що якщо чужа армія здатна закріплюватися та вчитися у своїх же противників, то горді Лицарі-Вовки не знайшли у собі наснаги скопіювати їх дії.

Всі старі прапори вже слугували накидками і ковдрами для дріад, сфінксів, кількох голіафів та…людей. Дивовижна видалася війна. Деякі з прибульців, були зачаровані та натхнені Вісдумією, і з часом, потайки від верхівок Нового Світу, почали ставати відданими Ордену, Беллонії, Богам. За рахунок цього, під час попередньої атаки, Новий Світ потерпів жалюгідний провал. Чистих та добросовісних людей прийняли одразу, хоча, у будь-який інший період, ніхто б не потерпів расу, яку вигнали аркрафими.

Проте самих божеств вже давно не було на горизонті. Магнус чудово знав чому. І це розуміння вводило його у вихор неймовірного жаху. Напівбог, який втратив зв’язок з своїми предками – стріла без луку. Нема напряму, нема гарантій. Пріам керував один, але все ж з благословенням. Останні роки забрали у нього чимало щастя. Безсмерті не носять шрами, не мають синяків під очима, на їх бурштиново-червоних бородах не з’являється сивина. Природа була підбита. Те, що мало тривати вічно, почало чахнути. Годинник історії почав рухати стрілки на своїх авторів, і кожна хвилина неслася, як скажена комета. І у чорнилі цієї повісті вистачатиме отрути проїсти навіть перо, що його носить.

Магнуса зустріла прекрасна Тіамат, могутня сентіл води, або ж відьма океану. Її біла шкіра була прикрашена синюватими татуюваннями у формі морських змій. На лобі малюнок у вигляді морського смерчу, себто кілька зігнутих ліній, закручених хаотично, що майже торкалися кінчиками один одного по центру. Лазурно-рожеві очі останнього генерала Беллонії блистіли співчуттям. Сріблясті та міцні обладунки, які вона викувала собі з місячного проміння, зараз виглядали на ній якось дивно. Мовби навіть вона стала єдиною з війною, ніби і не носила нічого більше. Магнус завжди вражався красі акуратного, гострого і водночас плавного, обличчя. Тільки зараз вираз на ньому був такий же темний, як і відтінок блакитного волосся жінки.

-Серед проміння ще одні втрати.-скупо мовила вона своїм мелодичним голосом.

-І вони не останні, на жаль,-понуро відказав минулий монарх утопії.-Більшість наших союзників у Новому Світі були страчені. Я міг лише попіклуватися, що їх душі попадуть у гідне місце. Де моя сім’я?

Тіамат спокійно показала на жінку з маленьким хлопчиком, що сперлися об стіну, заснувши. Їх втомлений вид колов Магнусу нутро. Його б батько таке не допустив.

Пріам різко крутнув головою. Тіні минулого не мають турбувати його зараз. Старий курфюрст щез разом з богами, котрим був так відданий. Магнус же мусить йти серед їх праху, щоб жили інші.

-Ти досі ослаблений після битви з Едредом.-холодно нагадала чоловіку Тіамат.-Битва з ним далася тобі неймовірно важко. Атака ж Нового Світу відбулася одразу після цього. Смерть одного з їх числа виявилися більше вигідною їм, а не нам.

-Мій брат дорого заплатив за те, що віддався Мороку,-фиркнув Магнус.-Його проклятий привид тепер належить місцю такому паскудному, що я впевнений у якості такого покарання. Утім, залишатися ми і справді не маємо. Сьогодні я відкрию портал та ви всі будете мешкати в іншому місці, безпечному. Можливо, колись ми і повернемося. Такі нападники бува зжирають самих себе, коли захоплена земля перестає їх годувати. Треба буде почекати.

-Ти ж не збираєшся відчиняти портал такого рівня сам?-підняла густу брів жінка.-Ти ледве втримуєш бар’єр, який нас захищає у цю мить. Будь-який наступний твій фокус може позбавити тебе фізичної оболонки. Невідомо, коли ти зможеш відновитися. Краще збери команду, і разом з ними…

-Ні.-Пріам підняв руку дороги, забороняючи своєму генералу говорити далі.-Мої воїни втратили сім’ї, спокій та дім. Я – безсмертний, я зобов’язаний давати більше, бо я можу. Я зобов’язаний. Ваша безпека – мій найтвердіший пріоритет. Я відчиню портал. Ти потурбуєшся про наших там, де мене вже не буде. Я буду чекати тут.

Тіамат певно уперше за їх довгий час спілкування виразила хвилювання і жаль:

-А якщо нам ніколи не вдасться повернутися? Ти залишишся сам? Спостерігаючи, як нищать все, що ти знав?

-Ти бачиш все занадто однобоко, Тіамат,-він поклав руку на її міцне плече.-Я буду знати, що з вами все гаразд. Ці континенти – лише оболонка того, про що я насправді турбуюся. І окрім цього, навіть серед нас є ті, хто бажав нашій ері кінця.

-Скірос.-крізь зуби процідила жінка.-Цей пернатий непотріб! Ну авжеж! Він і розповів Новому Світу, як…

-Заспокійся,-серйозно мовив рудий вояк.-Скірос би ніколи не насмілився нападати сам. Та і зв’язок з богами не був перерваний випадково. Аркрафими стали їх першою ціллю.

-Тобто…?-Тіамат стурбовано завмерла, вдивляючись у небесні очі співрозмовника.

-Ці смертні знайшли спосіб вбивати богів.-ці слова далися чоловіку неабияк важко.-Їх магія – проклята. Вони відвернулися від сяйва настільки, що я не можу навіть гарантувати, що таке колись було. Забирати життя у безсмертних. Це нечувана нахабність та неймовірний гріх. Таке ще кілька років тому вважалося неможливим. Однак, фактом тепер є очевидна жахаюча реалія, чия тінь пала на всіх нас. Нам не перемогти Вбивць богів. Новий Світ – світ без старих небожителів. І…

Гора затремтіла. Останні запаси все ж почали покидати Магнуса швидше ніж він розраховував. Отже діяти було необхідно саме зараз.

Всі у залі стурбовано похапали речі, залишки рідні та припаси. Їх очі були націлені на їх лідера, і Магнус відповів їм найважчою в галактиці посмішкою. Він рятував їх? Чи переносив у місце, де не бачитиме болючих смертей? Минулий курфюрст намагався вірити у краще, обдурити власний страх.

Він вкотре звернувся до світла у собі. До ядра власного унікального походження. Його тіло зрадливо тремтіло, болісно пекло зсередини. По спині йшли відчутні тріщини. Але температура у залі почала змінюватися. Вся енергія почала фокусуватися на одній точці. Бар’єр просто зник, як тільки його творець припинив його підживляти. Гору затрусило ще сильніше. Почулися стурбовані крики.

Вид жінки та сина розплився серед однотонного натовпу. Магнус віддав частку себе.

Все сипалося не через нападників, а від сил самого Пріама. Вороги пробивали сюди дорогу менш помітно.

Сяйво, тепле, ніжне та спокійне знову спалахнуло перед беллонцями. Можливо, востаннє. І всі звісно побігли на нього. Магнус вже не дивився на це. Лише відчував, як його народ рятується, тікає на зустріч можливостям та спасінню. Дитина буде рости без нього, але буде. Кохана чекатиме, скільки їй дозволить серце. Його ім’я стане одною з крапок у їх історії. Почерк Сяйва.

Коли все припинилося, він не став розплющувати очі. Він вслухався до тиші. Знав, що хоч такий виграш буде гріти його понищену душу. Ніч німим наглядачем спостерігала за ним. Зорі співчутливо блистіли десь там далеко. Вітри заспокоєну тікали за океан. Пожежі розгнівано плакали. Ліси понуро замовкли. Хмари рухалися активно, намагаючи врятувати ніжний погляд місяця від картини, яка кров’ю була намальована внизу. Безлад та жертви. Війна була завершена.

Тільки скрегіт металу об старі стіни вивів Магнуса із нарешті спокійного трансу. Єднання з старим світом було обурливо обірване. І магія, що удушливим димом йшла від гостя, не була проігнорована безсмертним.

Фігура позаду прийняла людську подобу. Огорнуту у чорну мантію, міцні обладунки та темно-сіру маску. Меч у правій руці з голодом до смерті був направлений на Магнуса. Тихий вбивця беземоційно задер голову в очікуванні.

Пріам якось втомлено усміхнувся про себе.

-Отже він прислав тебе. Авжеж. Ти – остання надія, що у нього залишилася.

Слова носія сяйва майже ніяк не вплинули на темного воїна. Він почав повільно підходити, доки його ціль продовжувала говорити:

-Самаель, ми ж майже ділимо з тобою одне начало. Чи ти вже забув?

Досі тиша. Лише кроки.

-Ти теж турбуєшся за когось?-раптом мовив Магнус, чим змусив названого Самаеля спинитися на секунду.-Я відчуваю ніжність у твоїй темені. Невже і в мороці може зародитися іскра?

Вбивця наніс удар. Меч пройшовся чітко по тулубу Пріама. Не був чи останній так ослаблений після останніх подій, то і не відчув би нічого. А зараз тріщини лише побільшали. Таке враження, ніби вогник від свічки почало розвіювати вітром. Тіло могутнього правителя розсипалося на шматочки.

Самаель обійшов свою жертву і з цікавістю присів перед Магнусом на одне коліно. Доволі скоро все тіло чоловіка зникло у маленьких світлячках, що розлетілися повсюди, поринувши у повну опіку ночі.

Темний воїн піднявся на ноги і сховав меча. Він розумів, що битва ще не завершена. Цей вираз на обличчі Пріама перед його зникненням. Такий кисло-солодкий. Він посміхався. Посміхався Відчаю.