10 глава

      Йоріко на диво поводила спокійно. Вмилась, сильно не шуміла, поки Момотаро вже заварював каву та тихо відніс футон з усім необхідним для сну.

     Казеширо, здпавалась, задумливою, щось наспівувала поки роздивлялась на їжу яку чоловік обрав для сніданку. 

—  Як спалось? —  тихо поцікавився Момотаро. 

— Слухай, а що в нас на сніданок буде, бачу салатик якийсь точно намічен, —  мовила Йоріко.

“Проігнорувала”, —  констатує подумки Момотаро, поправив окуляри. 

—  Не зовсім, —  відповідає.
      До сніданку вже і Ляньхуа прокинулась. Дівчинка сіла біля Йоріка. Момотаро це не могло здивувати, при всій впертості, жінкою залишалось приємною. 

—  Йоріко, а навіщо у сні ти кликала Момо? Це ти Братика Момотаро кликала? —  несподівано цікавиться Ляньхуа.

“Ай да мала! Стійте… якщо це провокація, то блискуча, а якщо ні —  дійсно мене клика уві сні?” — Хачімія уважно подивився на Йоріко.

     Жінка помітно зніяковіла, примружилась. Вона обережно вказівним та великим пальцем схопила за щоку Ляньхуа. 

—  Лія-чан, це неправда, і взагалі, ти що не спала? —  по-доброму сварилась Йоріко. Помітно як вона слідкує, щоб дійсно не зробити малій боляче. 

     Момотаро дав слабкий щелбан по лбу Йоріко.

—  Агов? 

— Заспокойся, якщо хотіла звернутись по імені, краще просто так і зробила би, — сказав це не втримався від сміху. 

—  Ти диви на нього! —  Йоріко відпустила щоку Лії і скрестила руки на грудях. — Слухай, а звідки в тебе цей шрам? Вибач, що напевно цікавлюсь таким

     Манера жінки різко змінилась на ласкаву і вона трохи піднялась та наблизилась до чоловіка, нависая трохи над столом. 

Ніяково вже стало Момотаро.
—  Ну-у, в шкільні роки я часто потрапляв у бійки…

— По шраму це зрозуміло, —  перебила Йоріко, хоча одразу опустила голову, усвідомивши що була нетактовною.
Проте чоловік сприйняв це лише за натяк – конкретизувати події. 

—  Ну-у, в той момент ми здається з братаном когось захищали, чи дівчину чи когось із молодшої школи, —  пригадував Момотаро. 

—  О-о, ось воно що, —  Йоріко відсторонилась і поставила вказівний палець до власного підборіддя. —  Дякую… —  тихо додала. 

     Напевно, кращим було рішення нарешті перейти до сніданку, який міг і охолонути. 

—  Смачно, дійсно господар власної домівки готує, —  із захопленням каже Йоріко. 

—  Та ну, досить лестощів, —  щоки чоловіка трохи порум’янішали. —  Тим паче я вже давно живу один, отож деякі речі можу

—  Оу, який чемний

***

      Момотаро ледь подавив бажання зітхнути. Йоріко стояла перед ним, уперла руки в боки. 

— Я піду з тобою і крапка.  Казала же, що і до себе необхідно зайти, —  наголошувала жінка. 

— Най буде, тільки в розмови не лізь, —  зауважив Момотаро.

— І не буду, візьму каву, та відійду кудись

     Чоловік не був впевнений чи можна їй в цьому довірити. Але вибору не йти на ризик Йоріко не залишала. 

—  Най буде, най буде, —  Момотаро махнув рукою. Казеширо знову змінилась в лиці, посміхнулась та відійшла у ванну, прихов одяг. 
      Поки Момотаро робив необхідний дзвінок, другий, Йоріко вже вийшла в голубій блузці, яка відкривала звабливі плечі та в спідниці кольору кави з молоком. Вражало те наскільки швидко вона зібралась, та виглядала  свіжо та бадьоро. Так і хотілось назвати це талантом чи даром, хоча усвідомлював що скоріше досвід і відчуття смаку. 

***

    Йоріко стримала слово та зайвого слова не вставила. Ходила мовчки а де необхідно ввічливо віталась. 

— Файна днина, Момотаро-сан! —  раптово на зустріч помахав рукою один із хлопців, який шов в оточені інших.
—  Добрий день, —  Момотаро у відповідь махнув рукою. 

— Твої знайомі? З ними теж домовлена зустріч? — тихо поцікавилась Йоріко. 

—  Так знайомі, я би сказав молодші брати, —  Момотаро турботливо посміхнувся. 

—  Добрий день, —  Йоріко привіталась із парубками, легким рухом руки взмахнув прядку волосся.  Здивованих поглядів не оминути. —  Хачімія-сан, я відійду взяти каву та вам не заважати, яку вам обрати?
“Вони виглядають як янкі, звучать як янкі, скоріш за все пов’язані з Момотаро… По ходу він янкі. Я звичайно здогадувалась, але тепер питань прямо зникли”, —  подумала Йоріко, пильно подивившись на Хачімію, слідом на тих, хто тільки що підійшов.
      Момотаро небезпідставно сприйняв дружелюбність жінки театральною, але людині незнайомій – і на думку не спаде. Він помітив як  юнаки розгубились і замялись навіть звук видати. Воно і не дивно, коли такий самий вихідець із школи де навчають лише хлопці. 

—  Бери на свій розсуд, — відповідає Момотаро і продовжує спостерігати. Йоріко все бачила, здавалось навіть більше, ніж він зараз уявлял. 

—  О, чудово, —  хлопнула у долоні. —  Гарної розмови

      Після вже цих слів дівчина дійсно направилась в сторону якоїсь кав’ярні на колесах. 

      Парубки залишились приємно враженими, деякі аж провели Йоріко поглядом. 

— М-момотаро-сан, ваша дівчина? Вибачте, що питаю… 

—  Не.. Скоріше близька знайома, — відповів Момотаро, ледь підібрав якісь доречні слова. 

      Чоловік гадав, що його відповідь все одно не похитне якоїсь гіпотези “Вона його жінка”. Таке непорозуміння відчувалось приємним.

    Момотаро довго не розмовляв із  молодшими братами. Озирнувшись, помітив що Йоріко сиділа на лавці та тримала два стаканчика кави. Підійшовши, спокійно сів поряд. Вона протягнула каву, яку він спокійно взяв у руки. Охолонути ще не встигла. 

     Тиша.Чутно лише як пташки співають, а десь недалеко проїжджають машини. Вони неквапливо пили каву. Наче ніхто не наважувався почати першим, допоки Йоріко демонстративно гучно зітхнула. 

— Сторонніх, не бачу… — жінка озирнулась. 

—  Боїшся прослуховування, — Момотаро відмітив жартома. 

     Йоріко надула губи і дивилась так, немов так і не терпілось сказати що це далеко недоречно. 

— Не зовсім… —  жінка почала виглядати напряженной, поморщила лоба. —   Мені дійсно останнім часо сняться дивні, навіть абсурдні сни, але… вони відчувались реальними і нереальними одночасно. Напевно мене зараз божевільною вважаєш

— Га? У моєму випадку це буде неправильно, —  відверто відмічає чоловік.

    Жінка нервово хмикнула. 

—  Ну, з того моменту як зник мій колега сни набули збоченного характеру і… Ніколи не думала що сни можуть відчуватись так неприє… огидно, —  зробила ковток охоловшої кави. 

     В еротичних снах не було нічого дивовижного, проте за собою Момотаро подібного згадати не міг. Може декілька тому він більш гостро реагував би на подібне, принаймні тим самим сарказмом, то зараз не міг. 

— Ех, Кіріхара-сан, коли зник, я й не одразу збагнула що воно якось буде пов’язане, але зараз, —  Йоріко зробила паузу. —  Впевнена, що це якимось чином пов’язане. Через ці сни інколи боюсь заплющувати очі…

     Момотаро мовчки уважно слухав Йоріко. Вона із останніх сил майже без сну трималась.Здавалось це момент, коли вона переступить свою гідність. 

— Може це дивакувато… Але я хотіла би залишитись принаймні ще на ніч у тебе Момотаро-сан, —  Йоріко з надією подивилась на чоловіка. 

“В безпеці? – щиро здивований. —  Тоді я дійсно повинен продовжити тримати себе в руках аби вона продовжила так себе почувати” 

— Не переймайся, можеш ще ніч спокійно провести в мене, – запевняє Момотаро. 

     Жінка промовчала. Йоріко вірила але не не хотіла забувати про обережність, чи взагалі власну якусь витівку. Допив каву, викинула за собою стаканчик у смітник. 

“Так зберись, ти просто хочеш ще одну ніч нормального сну. А там вже звалиш з його життя” – рішуче подумала Йоріко. 

      Будинок в якому Казеширо жила, вже був знайомий для Момотаро. Не вбачав і проблем в тому аби просто зачекати жінку, поки візьме все необхідне. 

—  Не багато береш, —  іронічно зауважив чоловік, обережно показав на зовсім не велику сумку, скоріше шопер. 

—  Що? —  ледь не гаркнула у відповідь. —  Я же не надовго, там день-два не більше, а тягати чемодани  буде взагалі тупістю

      З останніми словами Момотаро погодився, хоч і не дуже хотілось. 

— Не дивись на мене немов зі мною щось не так, будь-ласка, —  зачинив двері,ледь не крикнула. 

     Момотаро промовчав. Казеширо виглядала дійсно кумедно, коли надувала губи та почервоніли щоки. Він вже протягнув руку, щоб погладити по голові, проте так і не наважився.

***

     Вночі після більшої частини метушні, Йоріки присіла на футон, поряд з Момотаро. Він читав книгу і не сильно бажав відволікатись. 

— Момотаро-сан, вибач за таке питання, а скільки ти живеш один? —  сором’язливо питає.

— Гм? —  як би вона не звучала ввічливо, без здивування чоловік не міг на неї подивитись. —  Десь з середньої школи 

—  Ого? —  Йоріка вражена від подібної відповіді. Щось не так відчувалось у занадто спокійний інтонації.

“Фіга його на емансипацію пхнули. Воно і не дивно що тепер він, такий зрілий”, —  подумала Казеширо не зводячи погляду з нього. 

— А з чого раптом таке питання?

—  Ну, я просто навіть з вісімнадцяти років до закінчення університету жила з… ну, подругою, —  зніяковіло зізналась. 

      Мимоволі вона припідняла чолку на правій стороні. Ось тот чоловік остаточно відіволіксі від читання. Жінка ніжно провела вказівним пальцем по граму. 

     Зустрівшись поглядом із нею, зміг відчути чарівне тепло. Здавалось, так вона не дивились навіть на Ляньхуа. Особливим були вогники в жовтих очах. 

—  Слухай, може якось покажеш колекцію окулярів, — пропонує. Йоріко навіть не питала за це. 

— Принцесо, вашій сміливості немає меж, — іронізує але ненадовго. Жінка стягнула його окуляри.

— Що ти робиш? —  вирвалось питання.

— Просто роздивляюсь… О, сьогодні суто чорні з двома білими цятками, – зацікавлено мовила Йоріко. 

     Момотаро відклав книгу,як відчув ніжні долоні на підборідді, якими жінка ласкаво провела по шиї до плечей. Мить і лагідний, невинний дотик її губ до його. 

     Пристрасть опанував тіло. Не дивлячись на те, що перед очима все розпливається, Момотаро бачив, як вона не встигла  відсторонитись. 

     Чоловік трохи схилився до Йоріко та пригорнув за талію до себе. Розумів, що вже не втримався, потягнувся до м’яких губ. Він палко цілував, здавалось. розділяв незнайому до цього насолоду. Відчув, як жінка схопила руками за спину. Подих став немов спільним, гарячим. 

     Інтуїтивно вони припинили. Йоріко заметушилась поклала окуляри  прямо в долоню чоловіка та хутко покидає кухню. 

“Що я роблю нафіг? Що я в біса творю?” —  подумки Казеширо кричала і розривалась від сорому. 

“Дідько, пане, треба себе контролювати!” —  Момотаро одяг окуляри та стукнув себе у груди.