Смарагдовий палац моїх кошмарів

Ми сиділи на кам’яній підлозі, застеленій старою смердючою ковдрою. Повітря пахло мокрим залізом, сирістю і кров’ю. Я ледве могла розгледіти обриси приміщення за межами камери — навалені купою мішки, низький стіл, з якого звисали ремені, велетенська сокира чи щось дуже на неї схоже. Таку міг би носити якийсь аніме-персонаж чи герой у комп’ютерній грі, та не жива людина. «Ти більше не у світі людей, — нагадала я собі, і стало трохи легше. — Але тепер ти, можливо, у світі чудовиськ», — люб’язно продовжив внутрішній голос. Я відмовилась його слухати.

Трака почала розповідати. Як їх з братом спіймали, коли вони тікали на схід, подалі від війни, як охорона альва (я вчепилась за це слово, та сховала всі питання на потім) привела їх у фортецю і кинула до в’язниці як шпигунів. Як Молкард — майже безсмертний господар цього місця — їх утримує і катує другий місяць, тому Х’ярі довелось відкрити портал, щоб добувати їжу і ліки.

— Тобто, вас тут не годують і чекають, поки ви помрете. І ти привела нас сюди, — підсумувала розповідь Аріна. — Помирати разом.

Трака зиркнула на брата, потім — на нас. На її гострому личку читалась мольба. На Землі вона здавалась мені холодною, наче лід в морозильнику, з рвучкими рухами і дивним голосом. Чужинкою. А тут вона була на своєму місці, як би дико це не звучало. Або мій мозок надто втомився, щоб чомусь дивуватися.

— У мене є план, — нарешті сказала Х’яра, облизуючи губи. — Як перемогти стражніка і втекти.

План у неї був цілковито гімняний.

Кварцит випив три таблетки ібупрофену, та все одно морщився ледь не на кожному слові своєї сестри. Аріна запропонувала йому перев’язати рану — все ж вона ходила на курси надання медичної допомоги, але Кварцит лише зашипів і закинув до рота ще одну таблетку знеболюючого. Отак ми і сиділи у камері та їли сир з солоним крекером. Мені хотілося поговорити віч-на-віч з Аріною, обійняти її, вибачитися — хоча й сама не знала, за що. Напевне, за все.

Але Аріна сіла подалі від мене і відгородилася рюкзаком.

Часу тут не існувало — темрява підземелля була статичною, та все ж в якийсь момент Х’яра забилась у найтемніший куток камери і прошепотіла:

— Ранок. Зараз лот принесе воду.

Здалеку почулися важкі кроки, в повітрі запахло димом. Втома притупила здоровий глузд, тому я припала до решітки, щоб побачити хоч щось у темряві. Кроки були лункими, наче істота йшла босоніж; щось дзвеніло в неї на поясі — можливо, ключі.

Аріна смикнула мене назад, прошипіла:

— Ти зовсім здуріла? — це були її перші слова до мене, відколи ми покинули дім. — Думаєш, він не зробить з нами те саме, що з Кварцитом?

Напевне, я попрощалася з життям там, перед порталом, тому не могла більше боятися. Хоча знала, що страх повернеться — він завжди повертається. Я відпустила вологу поржавілу решітку, але не відступила. Уява малювала чудовиськ — одне потворніше іншого. Мозок ліпив на розбухлі гротескні тіла огидні обличчя, замість рук чіпляв клешні та павучі лапи, вивертав назовні органи і шкіру… Коротше кажучи, я була готова до найгіршого. Та коли у дверях показалась кремезна фігура вартового, все одно заверещала.

Він був схожий на велетенського перекачаного чоловіка. Стрижену майже налисо голову вкривали білі татуювання, шкіра була сірою, наче камінь у стінах підземелля. Гострі вуха і гострі ікла робили його хижим, але погляд широких золотих очей був м’яким, наче в дитини. «Не страшний, — подумалось мені, — але здоровенний». В одній руці лот тримав широку миску з водою, в іншій — факел.

— К’ярм ор док! — прогудів він, побачивши нас. І миска, і факел полетіли на підлогу.

У Х’яри був дурнуватий, безнадійний план: скористатися розгубленістю вартового, заманити його в камеру, а потім закрити її і втекти. «Лоти тупі… нє, не так — лоти наївні. Як люди, тільки ще гірше. Вони не вміють брехати через свою тупість і вєрять всьому, що їм скажеш, — пояснювала трака. — Тому їх іспользують як дешеву робочу силу майже в усьому світі. Молкард заборонив лоту говорити з нами, та ви — друге діло».

Лот витріщився на нас, його рука повільно потягнулась до кривого ножа за поясом. Золото затоплювало все око і виблискувало, наче справжня коштовність, і тільки темно-червона кругла зіниця бігала з боку в бік, оцінюючи ситуацію.

Можливо, Х’яра переоцінила тупість лота. Або недооцінила. Він почесав гострими короткими нігтями голову, тицьнув факелом в нашу камеру, а потім розвернувся і пішов геть.

— Дракканове лайно! — прошипіла трака. Її брат коротко, неприємно розсміявся.

У напівтемряві я підповзла до Кварцита. Від Х’яри завжди тягнуло холодом, Кварцитове тіло ж пашіло, наче велетенська пічка. Очі нагадували іскристі вуглики; дихання пахло хворобою і таблетками. Він не був схожим на людину, що чекає смерті, чому ж так байдуже приймав свою долю?

— Що вони зроблять з нами? І що… що вони зробили з тобою? — прошепотіла я. Дивно, але мені досі не було страшно. «Це сон, тільки сон, — дбайливо брехав мозок. — Ти прокинешся, і все буде добре». Ми обоє знали, що це неправда — і я, і мій дурнуватий мозок — але продовжували цю гру.

Я кинула короткий погляд на Аріну; вона сиділа, обійнявши руками коліна — завжди так робила, коли їй було страшно. Перші дні війни в неї синці з’явилися на зап’ястках і ногах — так сильно стискала руки. А що буде тепер?

— Не знаю, — нарешті відповів Кварцит. — Х’яра дурепа, не хоче кидати мене тут. А я… я надто слабкий для порталу. Та й ніколи… ніколи не хотів у інший світ, — він облизав пересохлі губи, — Я надто далеко від чорних скель і води, моя сила… розчинилась в цих стінах. Я не зміг захистити її…

— Ти володієш магією? — схвильовано перепитала я. Якщо це правда, може, ще не все пропало.

Кварцит мовчав. Дихав повільно і важко, наче хвора тварина. Його гарячкові слова були схожими на марення.

— Я не володію вже нічим, та бачила б ти мене раніше! Я б показав тобі… всі свої вміння, — він хрипко розсміявся і сплюнув на підлогу. В повітрі густо запахло кров’ю. — В тебе ще є ті рожеві таблетки?

Поки шукала ібупрофен, думала: «Хіба може скластися пригода ось так? Закінчитися, ледь почавшись?» У книгах все інакше. Автори майстерно прописують сюжетні повороти, тримають читача в напрузі. Ось тут з’являється таємничий персонаж, який всіх рятує, тут — драматична сварка між коханими, тут — вихід головного лиходія. Моя ж історія перетворилася на чорновик, про який забули на багато років, потім знайшли десь у шухляді, перечитали і викинули.

«Думай, Дарцю! — благала я себе. — У тебе не буде можливості почати гру спочатку. Смерть візьме тебе, а взамін не дасть нічого».

Кварцит прожував жменю таблеток, не запиваючи. Х’яра міряла камеру рвучкими кроками. Аріна мовчала, але як тільки в коридорі почулися голоси, підхопилась і взяла мене за руку.

— Мені так шкода, пташечко, — зашепотіла на вухо. Її обійми були наче морська вода, що змиває бруд, але ятрить рани. Руки блукали моїм тілом — так звично і правильно, та не приносили полегшення. — Я б поцілувала тебе, та в роті кисло від блювоти.

— Мені байдуже, — відповіла я.

Не брехатиму, що це був ідеальний поцілунок. Ні, він був гіркий, зі смаком жовчі та солі. Її губи були солоними від моїх сліз. Ми обидві смерділи потом, і все довкола смерділо. Я хотіла б, щоб це була сцена з кіно… Романтична. Вигадана. Яка б розкрила всю глибину наших почуттів. Та ми були у низькобюджетному авторському горорі, який от-от мав закінчитися.

Голоси новоприбулих були насмішивими і жорстокими. Я не розуміла ні слова. Коли відкритися двері камери, Х’яра кинулась на вартових, почала ридати і кричати — це було так на неї не схоже. Кварцит сидів нерухомо на підлозі і нажахано дивився на палиці в руках новоприбулих. «Вони зовсім юні, — недоречно подумалось мені, — Кварцит боїться до смерті, а Х’яра — взагалі дитина».

Вартові підійшли ближче — два невисоких чоловіка у обладунках і шоломах, що приховували обличчя. Я бачила тільки очі (повністю чорні та блискучі) і темні, мов оливки, руки з гострими кігтями. Один схопив мене, інший — Аріну. За межами камери стояв лот і помахував молотом, наче той був пластиковою іграшкою.

Я могла б нагнати драматизму, розказати, як ми з Аріною тягнулися одна до одної, поки нас не розвели по різних коридорах; як до нас долітали крики Х’яри — дзвінкі і нелюдські; як смерділо сирою шкірою і сталлю від наших конвоїрів… Але паніка стерла майже всі спогади. «Я помру, я помру», — пульсувало в голові. І вперше за останні десять років мені хотілося жити.

— Боже, зроби так, щоб все закінчилося, якщо ти є, зроби, благаю, врятуй мене, і Аріну, боже, прошу, — шепотіла під ніс, наче мені знову десять, а батьки сваряться. — Господи, прошу, я буду в тебе вірити, я стану хорошою, благаю, хай все закінчиться…

Але нічого не закінчувалось.

Конвоїр схопив мене за руку трохи вище ліктя і крикнув: « Окт! » Напевно, йому не сподобалося моє шепотіння, та я не могла зупинитися. Сердце билося в такт з усім тілом — швидко-швидко. Ноги не тримали, тому вартовий волік мене за руку. Там, де його кігті впивалися у шкіру, горіло вогнем.

Ми зупинилися біля чорних металевих дверей з масивною ручкою. Вартовий відкрив їх і впихнув мене всередину. Двері лязкнули — і закрилися за спиною. Шкрябнув ключ у шпарині. Кроки продзвеніли коридором і стихли.

Лишилися тільки я, чорнота і гарячий, задушливий страх.

— Гей, випустіть мене!

Немає відповіді.

— Це помилка! Дозвольте пояснити! Гей!

Тиша.

— Мене хтось чує?!

Мовчання.

Мій голос відлунював від стін, поки не згас. Стало дуже тихо, але — водночас — гучно. Я чула, як дихаю, як ковтаю слину. Як закриваються і відкриваються очі — звук, від якого свербіло десь між сьомим і шостим хребцем. Серце заходилося десь в горлі, наче от-от вислизне разом з блювотою.

Я зробила крок вперед, ще один — і вперлась в холодну вологу стіну. «Мені треба вийти звідси, вийти, негайно, треба вийти! — билося в голові. — Якщо не вийду, помру. Треба вийти!» І я билася до стін, разом з думками, поки не впала знесилена на липку підлогу.

Заснути я не могла. Лежала і дивилася в стелю, хоча не бачила нічого, навіть пальців перед очима. Хотілось пити і в туалет, від голоду і стресу болів шлунок. Героїні мали б шукати спосіб вибратися, продумувати план, я ж не могла навіть плакати. Коли читала раніше історії звільнених з російського полону людей, думала: «Як? Як в них виходить жити далі — після такого? Як вони знаходять в собі сили розказати про ці звірства, навіть посміхнутися для фото?» Не розуміла тоді, не розуміла й зараз. Тільки лежала, лежала, лежала, поки не прийшов вартовий.

Він просунув щось у шпарину і зник. Я навіть на ноги піднятись не встигла. Підповзла до того місця, де мали б бути двері, намацала пласку миску з шматочками чогось теплого.

Моя перша іншосвітня їжа.

На смак як помиї.

Я не бачила, що жую, тому відчуття загострилися. Щось тверде і хрумке, наче яблуко, мало різкий рибний смак і запах. І в’язало рот, наче хурма. Я не впевнена, що їла колись щось гірше, а я — на хвилиночку! — жила в гуртожитку на мінімальну стипендію.

Через деякий час вартовий забрав миску і залишив відерко з водою. Після густої темряви сіре коридорне світло сліпило очі, тому я не могла розгледіти його обличчя. «Що зі мною буде?» — прошепотіла, але вартовий тільки лязкнув дверима голосніше звичайного.

Я знала, що варто економити воду, але випила за раз половину, іншою половиною вмила обличчя та руки. Могла б розказати, як потім шкодувала про це, та не буду — у моєму житті є набагато цікавіші жалкування.

Не знаю, скільки просиділа в тому кам’яному мішку — час зліпився до купи, наче розварені макарони. Відерко стало моїм туалетом, тому дуже швидко камера просмерділась потом і сечею. Від іншосвітньої їжі крутило живіт, від крику розболілась голова і горло; обдерті коліна пекли… Насправді, легше було перелічити, що в мене не болить.

Я купалася у стражданнях, наче русалка у блакитній лагуні. Жалість до себе палила, немов полуденне сонце. Коли приходив вартовий, я не намагалась заговорити з ним, тільки покірно приймала їжу (однаково огидну) та воду (однаково несвіжу).

Коли боятися набридало, я прокручувала в голові події останніх днів. Якою тихою була Аріна перед дорогою, а я, надто захоплена власними переживаннями, не звернула на це уваги. Як дивно поводила себе Х’яра, перш ніж нас забрали. Обличчя її брата, красиве і стомлене. Чому його катували, а Х’яру — ні? Чому вона не розповіла нам правду, перш ніж забрати у свій світ? Угоди угодами, та якби ми з Аріною знали, до чого це призведе, неодмінно б відмовилися.

Якась загадка ховалася у цій паршивій дівчинці з іншого світу. Якась жахлива таємниця, здатна знищити…

— В тебе параноя, Дарцю, — сказала я вголос, щоб почути хоч щось, окрім власного дихання і бурчання живота. Але не повірила.

В якийсь момент втома взяла своє, і я заснула. Або ж від страху та тривожності почались галюцинації.

Я бачила замок, що виблискував на сонці, наче смарагд. Прозорі сяйливі мури тягнулися вверх і зникали між хмарами; перламутрове скло було прикрашене золотими решітками. Та довкола замку було чорно і голо; випалена земля парувала і смерділа. Посеред поля стояла неясна фігура, закутана у темний плащ.

Я підійшла ближче. Покручені пеньки та залишки трави стирчали із землі, наче гнилі зуби. Густе повітря забивало ніздрі. Фігура обернулась, скинула капюшон.

— Давно не бачились, пташечко, — сказала Аріна. Її вуха були довгими, як у трак, на барвінковій шкірі химерними сузір’ями темніло ластовиння. Вона змахнула рукою у бік замку: — Ходімо додому.

Я вклала свою долоню у її — вузьку і крижану. Аріна повела мене вихлястою стежкою, оминаючи черепи та руїни. Я боялась дивитись під ноги, але й на замок дивитися було неможливо — він блискотів яскравіше сонця. Тому я прикипіла поглядом до Аріни. Її волосся було дуже коротким і ще білішим, ніж я пам’ятала; голову прикрашала тонка діадема з перлів та перламутру. Під плащем сяяли сріблясті обладунки.

Коли ми дійшли до замку, ворота безшумно відчинилися. Крихітні гобліни стояли на варті; їх очі недобре світилися.

— Ми всі тебе чекали, кохана, — посміхнулась Аріна. Її зуби були гострими і закривавленими, та це не злякало мене — вона все одно була найкрасивішою дівчиною у світі.

Вона вела мене химерними залами — наче ми опинилися всередині калейдоскопу. Усе блищало насиченими кольорами і золотом, та було порожнім, наче ялинкова іграшка. І очі Арінині були порожніми — скільки не дивися. Здається, перш ніж ми опинилися у тронному залі, минула ціла вічність. Стеля була майстерно розписана, але я мало що могла розгледіти — повітря тремтіло і сяяло, наче крила бабки. Поміж мармурових колон гуляли гості, схожі чи то на тварин, чи то на рослин з руками та ногами. Посеред залу стояв квадратний велетенський стіл, заставлений тарілками і кришталевими кубками.

— Сідай біля мене, пташечко, — сказала Аріна. Я слухняно сіла. Витріщилась на порожню тарілку — у нас в квартирі була така ж, але я її розбила.

— Де ми? — насилу промовила я. Повітря солодко смерділо гнилими фруктами, очі пекло, наче від диму. І тіло… воно здавалось то невагомим, то важкенним, як брила.

Аріна здивовано подивилась на мене, а потім махнула рукою — заграла музика, до зали увійшли слуги з підносами.

— У нашому замку. Невже ти все забула? — вона схилилась і торкнулася крижаними губами моїх губ.

І я згадала все.

Як ми через портал потрапили у інший світ, як билися з людьми і чудовиськами. Арінин меч розсікав тіла, наче перестиглі фрукти; мої закляття були гучними і гострими — кожне забирало чиєсь життя. А потім ми перемогли, і тисячі — ні, сотні тисяч — мешканців цього світу схилилися перед нами. Вони побудували цей замок — на місці останньої битви, викували нам корони…

Дві королеви, сяйливі і могутні, ми правили рік за роком, і землі довкола то марніли, то розквітали. А потім…

Спогади понеслися швидше, і швидше, поки не перетворилися у тонку блискучу лінію. Щось трапилося, і чи то доля, чи то підле закляття розлучили нас з Аріною. Я ступила у чорне провалля порталу, і вийшла з нього у людському світі. Сірому, байдужому.

Спогади мої були хибними, та детальними. І все моє життя тут було хибним. Ось я ходила до школи — тікала після уроків обхідними вуличками, щоб ніхто не побив; ось вперше по-справжньому напилась після смерті батька, і не прийшла на його похорони; ось на студентській посвяті зустріла дівчину з білим, мов льон, волоссям. «Класний светр, — сказала їй, вона посміхнулась. — А от пунш тут просто гімняний». Ось ми винайняли квартиру після універу, ось вперше разом подорожували за кордон — нас обох закачало в літаку. Ось…

Все чорно, чорно.

В порожнечі не було нічого. Я б протерла очі, щоб перевірити, чи дійсно так темно, але в мене не було очей. І рук.

Ось я повернулась назад, у рідний світ. Довго блукала урвищами і мертвими поселеннями, поки не знайшла знайому дорогу. На шляху всі кланялись мені, але тримались на відстані. Моя подорож була самотня і печальна, аж поки я не зустріла її. Аріну, мою королеву.

— Без тебе тут була нудьга смертна, — Аріна зблиснула червоними зубами. Я досі відчувала на губах холод її губ. — Але годі балачок, час обідати!

Слуги підняли кришки з велетенських сріблястих кастрюль і мисок. Їжа настільки гаряча, що спершу її неможливо розгледіти під хмарками пару. Я чекала, поки погляд проясниться, та інші гості не славились терпінням: вони хапали зі столу шматки їжі своїми довжелезними руками-прутиками та кігтистими лапами.

І коли пара врешті-решт розсіялась, я побачила напівпусті тарілки і…

— Що це?! — скрикнула я, підхоплюючись на ноги. На срібному підносі лежала відрубана запечена голова, на тарілках гостей зблискували жиром нутрощі, очі, пальці… Шашлички, нанизані на ребра. Відрізане зап’ястя, покрите глазур’ю, наче пасочка.

Людські частини тіла. Мого тіла.

— Ох, це мав бути сюрприз, — відповіла Аріна лагідним голосом, та її хватка на моєму зап’ястку була міцною. Вона змусила мене сісти назад у крісло, наклала в мою миску трохи закривавлених овочів та декілька шматків м’яса.

Моя відрізана голова дивилась на нас порожніми байдужими очима.

— Коли ти пішла, я знайшла коротку відраду у цій смертній. Але тепер ти тут, моя пташечко. І люди знову стали лише їжею на наших розкішних столах.

— Але ж… ми люди, — сказала я дуже тихо. Мої руки теж сірувато-блакитні, тіло худе і сильне. Про Аріну — й мови нема: людського в ній — ні краплі.

За столом після моїх слів усе завмерло. Сотні блискучих і вогняних очей вп’ялися в мене запитливими поглядами. Змовкла музика. Декілька секунд тиша здавалась абсолютною, аж поки Аріна не почала сміятися. З її рота пахло сирим м’ясом.

— Хто тобі сказав подібні дурниці, пташечко?

Вслід за нею розсміялися й інші. Їх ікла виблискували то сріблом, то золотом. Я ледь могла всидіти на місці — голова йшла обертом, серце калатало у грудях швидко, наче у крихітної пташки. Зала крутилась перед очима, наче диско-шар. Щось засмоктувало мою свідомість у вихор, смикало, тягнуло…

— Зла магія розлучила нас, але ось ти тут, — продовжила Аріна. Її слова привели мене до тями. — Ти думаєш, що життя у іншому світі було справжнім. Твоя родина, твої друзі, та це лиш ілюзія. Люди… такі жалюгідні, але такі смачні.

Істоти за столом верескливо реготали. Музиканти завели веселу мелодію. А вихор все тягнув мене і тягнув, то вниз, то вгору. Роздирав мою сутність на шматки, скручував тіло у вузьку спіраль, поки слуги приносили нові страви. У порубаних тілах я впізнала свою матір, яку не бачила років п’ятнадцять, одногрупників та випадкових знайомих. Весь стіл був завалений обгризеними кістками та головами — тарілки ніде ставити, та слуги все несли і несли нові.

Я замружилась в очікуванні, поки пітьма поглине мене, поки я прокинусь… Прокинусь? Під повіками зміїлась хистка істина — варто мені відкрити очі, і кошмар поглине мене. «Залишся зі мною, пташечко», — шепотіли Арінині губи на вухо. Вони були холодні, наче в мерця, а я не хотіла — не хотіла! — вмирати.

— Х’йок! — голос був явно не Арінин. Навіть не жіночий. І слова чужацькі.

Я насилу розліпила очі, і вперше в житті зраділа, що опинилась у кам’яній смердючій в’язниці, а не у чудовому сяйливому замку у розпалі веселощів. Та радість моя була недовгою. Вартовий зблиснув коротким мечем — піднімайся, мовляв, інакше приріжу. Його фігура на фоні сірого провалля дверей здавалась чорною рогатою кляксою.

— Мін авор Молкард р’йонмар ішк мор. Мо фар? — він не чекав моєї відповіді, а рвучко підняв мене на ноги і потягнув геть із камери. Я не могла думати про Молкарда, до якого мене, певно ведуть — це єдине слово, яке я зрозуміла. «Та це лиш ілюзія, — гуділи в голові слова Аріни. — Залишся зі мною». А якщо її вбили? А якщо ми давно мертві і це — моє особисте пекло, в якому ми ніколи більше не зустрінемось? А якщо?..

Мені варто було зосередитися на втечі. «Спочатку рятуй себе, потім — інших», — казав мені батько, коли я приходила додому з обдертими колінцями і брехала, що захищала якусь малечу від хуліганів. Як могла я увірувати його порадам, якщо себе він не врятував?

Як могла тепер боротися?