1

Джейсон усвідомлює, що Брюс його вбив, не відразу.

Може, тому, що цього разу не знадобилося пів року, щоби повернутися. Кілька днів, поправді, хоч скільки точно, це неясно. Коли він повстав, то постійно відключався, під час та й після того (якщо це можна назвати «повстав»; він видерся, виповз нагору, викопуючи себе з-під навали уламків — не те щоб у принципі це відрізнялося від першого разу). Коли він намагався згадати, де був, куди подався, то все, як у млі. Точно не до безпечного місця, такого в нього вже не було. Але — кудись-то він подівся.

Байдуже. Десь, Джейсон припускає, десь через тиждень після — після вибуху; місто вже почало розбирати завали — усе вщухло: памороки, провали в пам’яті.

Й ось тепер, через рік, Джейсон вмирає знову, з кулею в спині. І три дні минають для нього, лежачого обличчям додолу, у підліску. А потім він приходить до тями.

Ось тоді вже він починає підозрювати, що він не може вмерти надовго.

Не те щоб у нього є час над цим помізкувати. Треба відстежити людину, що вистрілила йому в спину, та застрелити вже її. Цього разу, звести рахунки було легше. Він не відчуває потреби тягти час, переконатися, що покидьок мучитиметься так само, як він (можливо, тому що цього разу він немучився; не відчував тієї несправедливості, не відчував поразки).

Чи, може, це тому, що сенс не в помсті, а щоби це не сталося ні з ким іншим.

Тепер він бачить речі на іншому тлі. Пам’ятає, чому він взагалі розпочав цим займатися, ще тоді, коли він вважав, що чисті руки відрізнятимуть його від тих, кого він намагався зупинити.

Але тепер, згадуючи це… Він не відчуває цієї різниці. Але все ж; то є робота, і її треба робити. І колись, хтось прийде та зупинить його. Він тільки має переконатися, що то буде той, хто треба.

То ж ви сміятиметесь, але тепер уже він шукає собі заміну. Співучасника, який не дасть перейти межу. Поплічника, який не підставить плече, коли він зашпотається знову.

І Тім, і Дік обидва відмовляються.

Ну то таке. У них немає почуття міри: вони думають, що його треба зупинити вже зараз. Хоча самі того не роблять. Що їх зупиняє, йому цікаво. То не їхня родинна турбота про нього (того нема). То не може бути мораль Бетмена (Брюс же вбив його, усе ж таки). То не острах втратити себе — з вігілантами криза особистості є вже сталим жартом. Джейсон і сам уже не відчуває, що в нього є особистість. Лише робота, яку треба робити, та він, той хто її робить. І це вже змінює, хто є він. Він навіть одного разу побував восьминогом.

Може, вони знають, що доведеться спалити вщент його тіло, і їм ліньки навіть про це думати.

Його нащадок має бути беручким. Запеклою особистістю. Робити правильні речі, навіть якщо це складні речі.

Наприклад, вбити свого батька, коли це вочевидь наймилосердніше, що можна для нього зробити.

Ось так вони і знайомляться, він та Саша.

Вона не полюбляє це ім’я. Каже, її батько так її кликав. Джейсон пробує Олександра, Алекс, і навіть Шура, але нічого так і не прив’язується, тому що так її ніхто ніколи не називав. Одного вечора, він просто питає її прямо: «То що? Як ти хочеш зватися, врешті решт?»

Вона знизує плечима та каже, що не знає. Дивиться на нього з надією. Але в нього немає хисту до імен. Тому він бере в руки книжку з маркетингу (яка насправді дуже цікава та пізнавальна) та розгортає розділ про найменування. Втім, йому доводиться відволіктися на викорінення угрупування, що торгувало наркотиками, а потім ще й на зарізаку мексиканського картелю, посланого за його голову.

Та й таке. Вона й сама вигадала. «Скарлет,» — ось як, каже, він має її кликати тепер.

Він морщить носа та перепитує: «Скарлет, як «Я подумаю про це завтра»?». «Ні, — каже вона йому. — Багряна, як Червоний Ковпак, але яскравіше та без капелюха.»

«Ха, — він каже, — як влучно. Але якщо ти вважаєш, що будеш вештатися без шолома та броніку, то подумай іще. Не після Фламінго.»

Треба було ще до Фламінго, від самого початку. Проте щоби робити ще один обладунок, треба часу, особливо тому, що їхні вимірювання достатньо різні, та деякі речі були просто непридатні, а якщо придатні, то в них вона була одоробало. Куди там битися, дідько, навіть голови не повернути.

Але байдуже. Уже зроблений новий шолом, та їй доведеться його носити. З цим вона згодна, може, тому що це дає їм змогу розмовляти між собою в таємниці від повної кімнати людей. Він пожартував, що дівчата-підлітки люблять пліткувати, і вона за це розбила йому голову. Він відчуває гордість. Вона нікому спуску не дасть.

Броня, втім, це зовсім інша річ. Джейсон намагається ставитись із розумінням до пошуку себе, навіть заохочує це. Він не хоче, щоби вона відчувала себе безглуздо або принижено, якщо він доведе, як недоцільно боротися зі злочинністю в спідниці та чоботах на підборах, збивши її з ніг або щось таке. Не її провина, що це все, що вона бачить на жінках-героїнях. Купальні костюми. Фетіш вбрання зі шкіри. Підбори, завжди підбори.

Натомість він шиє собі новий костюм. Зі спідницею та високими, до стегна, чоботами. У нього не влучають кулями, але він значно повільніше в цьому вбранні. Він сподівається, що хоча б це змусить її замислитись.

Вона замислюється. Мимре щось на кшталт, «боже мій ти такий суятний ненавиджу тебе будь ласка зніми та спали це негайно». Малює ескіз більш практичної комбінації з тактичних штанів та кожуха, та всовує йому в руки. Чи задоволений він, вона питає. І Джейсон дійсно задоволений.

Вона також витрачає час та зусилля на те, щоби вигадати найбільш нісенітний стиль для одягу в їхньому повсякденному житті, і дивиться на нього з підозрою: то він і зараз буде вказувати їй, як виглядати? Але він ніколи цього не робить. Насправді він дуже й дуже схвалює її макіяж. Надійний засіб перешкодити розпізнаванню облич. І це виглядає… Повний панк, у певному сенсі. Тому що вона вже не носить маску, і її шкіра була пошкоджена так, що й не впізнати (це змушує Джейсона навіть бажати, щоби Томмі Еліот був ще живий та не повний вилупок; він зробив диво з Харві Денту). Та вона по-справжньому розмальовує своє обличчя. Її обличчя належить до музею (не в бридкому сенсі, а як картина імпресіоніста).

Він їй цього не каже. Вона б його просто знову вбила б. Підлітки дуже чутливі та сором’язливі.

Що він усе ж таки каже їй, так це якщо одного разу вона його вб’є — ні, усе гаразд, це тільки на всяк випадок, це «якщо», а не «коли» — тоді вона має цілити в голову, і спалити його тіло вщент.