Перша ніч

Вечеря була непоганою, хоча було багато недосказаних речей.

-Хоча краще нічого говорити…хто зна, що може зараз трапитися- думав парубок, який брав другий шматочок піци.

Його батьки спокійно спілкуватися, іноді хтось з них фліртував, що виходило комічно, бо вони ніколи не могли нормально дати комплімент одне-одному.

– Ой, як ти заговорив. Якщо ти симпотний, то це не дає тобі права ігнорувати GPS- з посмішкою сказала Олена.

– У тебе був вибір, чи я, чи… як його там? Артур?- Василь грайливо відповідав дружині. Він вже не був схожим на якогось вбивцю, яких часто зображували в мелодрамах.

-Артем- виправила його дружина.

-Артур, Шемур…та хоч Арур! Якось я ж добився тебе!- з широкою посмішкою та любов’ю засміявся батько, наче навмисно проігнорував справжнє ім’я колишнього мами.

– Ой, не задирай носа! Він був не поганим хлопцем- її докір пішов внікуди, що доказала лукава посмішка.

-Ну, може він був не поганим, а я то- ‘симпотний’!

Вона тільки закотила очі та легенько вдарила його плече, на що Василь тільки засміявся та поцілував її щоку.

Микола тільки посміхався, але вийшов з кухні зі словами, що подякує дідусь, бо все-таки треба щось сказати про подарунок. Батьки тільки кивнули та знов, щось вуркотали собі.

Хлопець закoтив очі та взяв старенький Самсунг, який працював на свого господаря з 8-го класу.

Вийшовши на сходову клітку та сівши на сходи, він знайшов потрібний контакт та чекав.

–Алло?- пролунало з іншого кіньця слухавку.

-Аллоо! Діду, чуєш мене?- запитав онук з сонячною посмішкою, наче інший зможе її побачити.

–Та я зараз оглохну– жартуючи відповів той- Як я розумію, ти відкрив свій подарунок?

– Мгм! Ти б знав, як я йому здивувався! І як ти додумався дати мені розписати свій же подарунок?- на цей раз його голос став тихим, щоб задобрити свого співрозмовника.

-А ось так. Подумав, що треба тобі дати волю фантазій. Плюс, мені менше мороки й тобі пам’ять- сміючись сказав майстер.

Миколі стало тепло на душі від його сміху. Було таке відчуття, наче він стояв поряд, наче все було як завжди. Він приходить, задає питання по-якомусь уроку, а коли неотримує відповіді, починає докоряти чи так сердечно сміятися.

-Дуже смішно. Але за фарби дякую, дуже класні, в мене ж залишився папір для акварелі. Може намалюю вам листівку звідси- з награною образою, яка не могла довго протриматися, сказав хлопець.

– Давай, буде цікаво подивитися на це.

-Тоді чекайте! Намалюю вам каштанів, бо тут їх море. Ні! Океани!- з захопленням розказав молодший.

–Не кричи, а то бабусю розбудиш, а вона тільки прилегла, після своєї програми- шикнув на того старший- Але листівку справді будемо сильно чекати.  Сподіваюся, що Олена та Василь тобі не морочили голову?

– На щастя, тільки морочили…а могли й відрізати- жартуючи відповів Микола, на що знов отримав сміх.

–Хохо, тоді б отримали ми не тільки лист, а й голову Гаргони.

– Ой, наче ви б зраділи такій посилці- цокнувши язиком промовив юнак.

–Хм, дивлячись коли та як– знов жартівливо відповів художник- Ну, ладно, сам піду спати, бо замаявся я тут. Спи спокійно!

-Добре, ви теж! Чекай листівку!

І на цьому розмову було завершено. Хлопець тільки зітхнув та подивився на час. Вже майже була десята година вечора, а додому йти не хочеться. Відкривши інстаграм, він почав гортати стрічку.

Там він побачив фотки своїх друзів, які поїхали до табору чи до села. Деякі залишилися в Черкасах, а деякі роз’їхалися до моря. Звичайно стало сумно від того, що це літо може пройти без нікого, таке сумне та тихе.

-Треба буде когось тут знайти- пробурмотів хлопець та далі дтвився нові фотки та відео.

Ще десь годину він сидів на сходах та слухав тишу. Вона була дивною, якоюсь меланхолічною. Це не давало на мізки, а не приносила дискомфорту.

Взявши себе в руки, новий мешканець встав зі сходів та поплентався до нової квартири. Батьки двері не зачепили, тому війшов він без проблем. Батьки вже солодко спали, але чогось царство Морфея не хотіло приходити до підлітка. Тому брюнет вирішив більш детально роздивитися фарби та ввімкнути ліхтарик на телефоні, щоб нікого не розбудити. Висипавши їх, він побачив, що на дні скриньки було щось написано. Детальніше роздивившись текст, в його очах розлилося озеро тепла та любові.

“Для мого онука, художника та учня. Не забувай нас”

Солоні краплини, які були схожі на кришталь, з’явитися в уголках очей, які так хотіли скоротився з гострого лиця, але юнак їм не дозволив.

Тримаючи маленький подарунок, він виглянув з віконця. Він бачив небо та ліхтарі, які створили стежку із зірок. Каштанове листя трохи шелестіло, а гайдамаки чекали дітей, які вранці вибіжуть та розпочнуть новий день.

Новий день, який так хочеться зустріти.