Частина 1

Похмурий ранок старого Лондона. В ліжку страждаючи від похмілля лежить дівчина. Хвилясте волосся різних відтінків червоного та золотого розметалися по подушці обтягнутій чорним шовком. Важко зітхнувши, вона відірвала тіло від ліжка і поплелась до кухні. Згадавши, що навіть не купила посуд рудоволоса просто опустила голову до крану і почала жадібно пити таку рятівну для неї зараз воду. Вчора, одразу по приїзду в Англію, навіть не розібравши речей /про що тепер шкодує/дівчина зустрілася із старою подругою.

Ще кілька місяців тому вона була ученицею школи Шармбатон, а зараз Софі-Лоес Брейгель вільна пташка. “Випустилась” – подумали ви. Ні, вигнали! На передостанньому курсі нерви директорки та викладачів просто не витримали проказ цього дівчиська. І тоді Софі-Лоес почула з усією завжди ідеальної та вишуканої мадам Максим таке, що у самої руки потягнулась по записник.

Звісно, ​​після прецеденту про все відразу дізналися батьки. Містер та місіс Брейгель ніяк не могли зрозуміти, що саме вони впустили у вихованні дочки. Їх аристократичний рід славився як у магічному світі, так і в світі мистецтва маглів. Дівчинку виховували, як гідну леді плекаючи всі традиції роду. Та в якийсь момент все пішло шкереберть. І от зараз, виївши доньці мізки, але не побачивши результату, вони відправили її в Британію. Спадкоємиця роду сама не розуміла навіщо.

” – Збирай речі! Ти відправляєшся в Англію! – люто вигукнув завжди спокійний і холодний батько.

– Якщо ви вважаєте це покаранням, то здаєте позиції, батечку, – єхидно протягнула Лоес і направилась у свою кімнату».

Повільно піднявшись у спальню, чарівниця відкрила свою валізу та почала викидати з неї речі у спробі знайти щось, що підходило під її нинішній стан. Раптом почулось легеньке постукування дзьобом у вікно. Знала, що це її сова Угушка, тому не дивлячись змахнула рукою впускаючи разом із птахом холодне повітря.

POV Лоес

О, лист. Точно від батьків. Якщо вони реально думають, що мені самій без них буде зле, то глибоко помиляються. Цікаво, що батечко ще напише. Не вилаявся, мабуть, достатньою мірою. Так-так-так…

Софі-Лоес. Ми – поважна сім’я чарівників не тільки нашої країни, а й усієї Європи, аж ніяк не можемо допустити того, щоб наша донька була неуком. Ти маєш отримати освіту. Саме тому, тепер вчитимешся в школі чаклунства Гоґвортс. Албус Дамблдор старий друг твого покійного дідуся, ласкаво погодився прийняти тебе посеред навчального року. Тому сподіваємося, що ти вже розібрала речі і готова рушати за всім необхідним на Алею Діаґон. Рівно опівдні по тебе прийде староста одного із факультетів – Герміона Ґрейнджер, щоб допомогти із покупкою всього необхідного. І хай убереже тебе Мерлін, якщо я дізнаюсь, що ти вирішила проігнорувати мій наказ. Так, саме НАКАЗ.

Гарного дня, люба донечко.

Я ніколи не стану вільною. Дістали! Мій погляд падає на годинник – 11:53. Чорт забирай! Навіть помитись вже не встигну. Хапаю першу футболку, що трапляється на очі, сірі спортивні штани і… де ж вони? Та щоб вас затоптало стадо слонів! Валіза під чарами незримого розширення, це звісно добре, але не тоді, коли треба знайти щось у самому низу! Рука намацує ребристу поверхню. Ось вони! Мої кеди!

Швиденько натягую на себе одяг і підходжу до дзеркала, зав’язуючи у хвіст неслухняне хвилясте волосся. Швидкий аналіз свого відображення. Чудовий зручний варіант на кожен день. За таке вдома на мене уже дивилися б з осудом і невдоволенням у кращому випадку. Звісно, ​​ми ж дуже видатні маги, хай їм грець!

Дзвінок у двері відволікає мене. Хм, яка пунктуальна староста. Спускаючись вниз, я хапаю багряно-червону мантію і різко відчиняю двері. Переді мною стоїть дівчина приблизно мого віку, каштанове кучеряве волосся акуратно закладене, а на чорній мантії видніються злегка потерті сліди. Суворо та консервативно. Що ж, буде нелегко.

– Привіт! Мене звуть Герміона і я допоможу тобі із покупками і освоєнням у Гоґвортсі, – легка посмішка торкнулась її обличчя.

– Вітаю, Герміоно. Як мене звуть, ти вже в курсі, – не стримала легкої насмішки, – можеш називати мене Ло. Я готова, можемо відправлятися на Алею.

Вона із подивом оглянула мене з ніг до голови, але нічого не сказала тільки взяла за руку і відразу перемістила нас.

– Я і сама в змозі трансгресувати, – посмішка вийшла кривою.

– Добре, – вона знизала плечима, – буду знати, що ти орієнтуєшся в магічному Лондоні.

А ще б мені не орієнтуватися, якщо я всі позаминулі канікули провела тут.

– Почнемо з книг, – в очах дівчини запалав вогник.

О, з цією пані все зрозуміло. Вона із категорії розумників, що не відходять від підручників. Ні, я також вважаю, що читання, це круто і люблю це діло, але ж не на кожному кроці!

– Гаразд, але з підручниками розбираєшся сама. Вибираєш, складаєш все на прилавок, а я оплачую і йдемо далі.

– Домовились! – кивнула Герміона і повела мене до книжкового магазину, де вогник моєї надії хоч на які веселощі майже погас.

Ні, ну ви подумайте самі. Ти ходиш і дивишся на цю легку розминку для мозку у вигляді шкільних підручників, коли є щось цікавіше… Раптом мій погляд зупиняється на великій книзі у шкіряній обкладинці із сріблястим написом “Вища бойова та захисна магія”. Книга зачарована, бо коли я відводжу погляд назва зникає! Ой, як я її хочу!

– Це поки занадто складно для нас, – перебиває мій потік думок Ґрейнджер, – ми ще школи не закінчили, а тут потрібна купа знань і років практики, щоб не нашкодити собі і оточуючим.

Я скептично поглянула на неї і моя права брова піднялася. Таки візьму її. А ще “Історію Магічної Британії в постатях”. Цікаво все таки знати, хто ким крутив. Там мабуть і моя сімейка на сторінках причаїлась. Мовчки взявши дві книги, що мені сподобалися, я підійшла до тієї “гори” підручників, що виклала Герміона.

– Ого, нічого собі ціни на ці книги!

– Дівчинко, те, що я оплачую, не має тебе хвилювати, – мій холодний погляд зустрівся з нею. – Загорніть, будь ласка, ще й “Древні Руни. Повне тлумачення”, – звернулась я до власника крамниці, взявши книгу в руки. Хм, схоже на перше видання. Що вона тут взагалі робить? – Це тобі подяка за те, що возишся зі мною, – вручила я книгу кучерявці.

– Але ж це занадто дорого!

– Якщо не візьмеш, я просто тут її спопелю. І так, я не жартую, – кинула я, дивлячись, як старезна книга поспішно ховається в потертій сумці моєї поводирки.

– Хороший вибір, – підморгнула я.

– Дякую, Лоес.

– А тепер – ча-а-ай! – весело вигукнула я і вийшла з крамниці. – Будемо пити чай!

Ми швидко дійшли до “Трьох мітел” і в мене піднявся настрій. Давненько я тут не була. Це місце відоме своїм маслопивом, але тихенько шепнувши на вушко Мадам Розмерті можна отримати і смачнючий чарівний чайок із лохини. Так-так, я раніше тут із смородиновим ромом засиджувалась, але не сьогодні. Сьогодні я слухняна дівчинка. Майже.

– Каштанчик, вибирай, що будеш, я пригощаю! – сказала я подавши знак пані Розмерті.

– Ну, чаю тут ми не знайдемо, тому я буду маслопиво.

– Хто сказав, що не знайдемо? Ми в Англії, крихітко, – посміхнулась я, – невже ти не в курсі? – коли піднесли чай на моєму обличчі вже була широка посмішка.

Ми вже встигли трішки поспілкуватись і краще познайомитись, як двері пабу різко відчинилися і в приміщення з диким реготом ввалилась компанія з чотирьох осіб. О, а білявий нічого так, красунчик! Але побачивши напружений і злий погляд відьми напроти я зрозуміла, що думки про симпатію можна засунути куди подалі.

– Давай підемо звiдси? – глянула на мене нова подруга. – Не можу дивитись на ці гидкі пики.

– Ем… А хто ці гидкі пики? – що зробиш, цікавість взяла верх. – Може познайомиш спочатку?

– Можливо якось сама довідаєшся. Впевнена, тобі недовго чекати.

Гаразд, цей раз піду за своїм сенсеєм. А шкода, погульбанили б. Я піднялася за старостою Ґрифіндору і взяла курс на вихід.

– Ти поглянь, які люди! – з насмішкою протягнув той самий блондин. – Що, Ґрейнджер, хлопці на тебе не дивляться, так дівчат заводиш? А вона нічого так… – він окинув мене оцінювальним поглядом, а інші позаду зареготали ще голосніше.

– Відчепись, Малфой! – процідила крізь зуби дівчина.

– А ти що, по собі судиш, дорогенький? – вирішила втрутитись я. – А то дійсно, дивлюсь тут компанія педиків зібралась! – грубо, але як приємно дивитися на їх почервонівші від злості обличчя. – Нам пора, малята, бувайте!

Я швидко виштовхала заціпенілу від здивування ґрифіндорку із закладу і одразу трансгресувала з нею додому.

– Не проти залишитись у мене? Дівич-вечір влаштуємо! – я глянула на злегка шоковану Герміону.

– Не солодко тобі прийдеться після цього в школі… Особливо, якщо Чарівний Капелюх відправить тебе на Слизерин.

– Капелюх? Він же для малечі потрібен, мені-то навіщо?

– Такі правила, він повинен визначити, де ти краще себе реалізуєш.

– О, чудово… Обійти це диво Гоґвортсу не вдасться? – вона заперечно похитала головою. – Зрозуміло. Що ж! Давай тоді відірвемось!

Так, треба добре гульнути, якщо моя воля так швидко закінчиться. А кому ми в таких випадках телефонуємо? Правильно! Стейсі Крамар. Я з усмішкою беру слухавку, починаю набирати номер подруги і помічаю злегка офігівший погляд моєї гості.

– Що таке, Міоно?

– Ти ж чистокровна, – тягне вона.

– І що? При чому тут це?

– Живеш у маґловському Лондоні, користуєшся телефоном… Ще скажи, що телек дивишся!

Я повільно, ніби боячись злякати дикого звіра, нахиляюся до пульта і слідкуючи за її реакцією вмикаю телевізор.

– Ти найдивніша чистокровна, яку я бачила, – видихає Герміона.

– Ти ж народилась у родині маглів, чому так дивуєшся? Думаєш тільки ви можете жити з нормальними людьми?

Вау, я не думала, що вона може вирячити очі ще більше. Так, все, потрібна допомога. Тисну клавішу виклику і через кілька гудків на тому боці чути дзвінкий голос блондинистого створіння, яке кричить, що скоро буде в мене. От і чудово! А прибуде вона явно не з пустими руками, а пляшечкою винця, а може ще й віскаря.

– Хто це був?

– Наша гарантія веселого вечора! – пограла я бровами і пішла прийняти ванну.

Вийшовши з кімнати блаженства, як я називаю свою купель, застала старосту за однією із куплених книг, а буквально через кілька хвилин почувся гучний стукіт у двері. Очевидно з ноги. Цілком зрозуміло хто це прийшов із зайнятими алкоголем руками. Я із широкою посмішкою відчинила двері і зіштовхнулась із торнадо по імені Стейсі.

– Привіт, красуне! – ми поцілувались у щічки. – Сьогодні вечір розваг! – проспівала моя подруга трусячи перед моїм носом чотирма пляшками алкоголю.

– Знайомтесь, Герміоно, це Стейсі, – весело сказала я. – Сі, це Міона.

– Чому Міона? Я не сильно люблю скорочення мого імені.

– Міона, як на мене, звучить краще. Ну, якщо не брати до уваги Каштанчика, – засміялась я і клацнула пальцями.

Корок, який так довго не могла витягнути Стейсі вистрілив із гучним хлопком.

– А раніше не можна було? – з вдаваною образою протягнула білявка.

– Стійте-но! – ми обоє здивовано глянули на Ґрейнджер.

Здавалось, що вона скоро задимиться у спробі зрозуміти, що тут відбувається. Так, для людей, що пізнали чистокровних гівнюків, це дійсно виглядало дивно.

– Так, по-перше, алкоголь заборонений перед навчанням. Та і не вживаю я… – невпевнено протягнула вона останню фразу.

– Ми ще не в школі… – іронія в моєму голосі занадто чітка.

– А по-друге, Стейсі – маґл, так? – ми з подругою кивнули. – Знає про магію. – знову кивок. – І ви дружите.

– І дуже давно, – з посмішкою протягнула Сі.

– Таке зараз можливо? – зітхнула ґрифіндорка. – А як же твої батьки, Ло?

– А що батьки… – я не хотіла чіпати цю тему. – Мені залишився великий спадок від бабусі з дідусем, який недоторканий до мого повноліття. Тому вони чітко усвідомлюють, що через статки не можуть тиснути на мене. А інше – дрібниці. Не дивлячись на мої вибрики, батьки люблять мене. Я єдина дочка. Єдина спадкоємиця роду. Нажаль. У них немає вибору.

– Так, давайте вже добряче наберемся! – перебила нас “Міс Свято” із келихами в руках.

Я бачила, як староста факультету Ґрифіндор пробує опиратися, але такій людині як Стейсі Крамар відмовити не вийде. Ой, що завтра буде…