Прекрасне життя

В один прекрасний літній вечір, який наближався до ночі, поривав не сильний, теплий вітерець, що колихав листя невеликих дерев у великому місті. З величезної будівлі, біля якої стояли ці гарні рівно підрублені дерева, однієї відомої компанії вийшов молодий чоловік, якому на вигляд було років двадцять п’ять. Одягнений він був у чорний костюм у білій сорочці під піджаком, та з краваткою, яка була зав’язана дуже охайно.

Молодий інженер тримав у лівій руці середніх розмірів сумку, яка була чимось наповнена. І зважаючи на ходу юнака, можна сказати, що сумка досить таки важка, бо хлопець ледь помітно перехилявся у ліву сторону. Впевненими кроками, наш герой підійшов до старенького, чорного мерседесу, який у народі називають «кабан».

Короткими та чіткими рухами, Олексій дістав із кишені ключі від автомобіля, відчинив його і після чого сів за кермо. Сумку кинув на сидіння поруч, а сам відкинувся на спинку сидіння та заплющив очі. Олексій зробив кілька глибоких вдихів та видихів і схопився за кермо. І в цей момент як він мав запускати двигун автомобіля, інженер відчув вібрацію у лівій кишені штанів. Без ніякого задоволення, а навіть з роздратуванням, він дістав телефон із кишені та не дивлячись хто йому дзвонить взяв слухавку.
– Привіт, Льошо, це ти? – спитав чоловічий голос.
– Так, а хто ж, ще може ходити з моїм телефоном? – намагався стримувати себе Олексій, і в цей момент повертав до себе дзеркало у машині, та роздивлявся свою зачіску, що потріпалась і тепер чорне волосся, що звисає закриває яскраво-зелені очі.

– Так, звісно… Не хочеш завтра заскочити до мене на хату, буде вечірка, – радісним голосом повідомив новину співрозмовець по ту сторону слухавки.
– Чому б і ні?, – більше сам собі поставив запитання Олексій, перед цим пожвавішавши, – О котрій годині вечірка?

– Приходь, мабуть, десь, на шосту вечора, якщо зможеш.

– Домовились!, – промовив Олексій та відключився.

Кілька секунд потому, двигун машини заревів та головний герой поїхав швидше до себе додому, щоб відпочити від роботи.

Поки однією рукою Олексій керував автомобілем, іншою він знімав краватку, та кинув у сторону тієї самої сумки. Не відриваючи одну руку від керма, повільними рухами плеч, він скидав із себе піджак, правою рукою схопив кермо, зіштовхнув з лівої руки рукав піджака після чого знову змінив руку. І вже лівою рукою він повністю зняв піджак та кинув у сторону сумки. Хоч піджак трохи не долетів до сумки, але Олексію стало набагато легше без нього. Тому в цей момент він зітхнув та увімкнув радіо, щоб прослухати спокійну і тиху пісню. Як раптом радіо перемикнулося на новини, через що Олексій «підскочив» та швидко вимкнув радіо. І весь останній шлях, молодий інженер проїхав слухаючи лише звуки двигуна, та звуки проїжджаючи поруч машин. Інколи визирав у вікно, ніби сподівався у величезних будівлях знайти свій спокій, хоча там, як правило, лише шум та гам, який Олексій не сильно любить, але доводиться жити із шумом, бо робота в нього така – шумна.

Деяким часом згодом, Олексій заїхав у один із сотень київських комунальних дворів. Обережно заїхав у один із гаражів та закривши там машину, Олексій пішов до свого під’їзду. А біля нього, на лавочці, сиділи дві бабці, які закутали свої голови у хустини різного кольору та про щось розмовляли. А коли підійшов Олексій та привітався з ними, бабці перестали шептатись між собою і в один голос привітались з Олексієм.

– А ось Льоша, гарний хлопець. Не п’є, ні курить, ні наркотиків не вживає, золото, а не дитина.. – останнє, що почув Олексій від однієї з бабусь, коли заходив у під’їзд.

Олексій тільки-но закрив за собою двері, як побачив на ліфті надпис на жовтому папері чорними, великими літерами: «Ліфт не працює». А під цими словами, тільки вже меншим шрифтом, було написано: «будівельники Рамшан і Джамшут». Цей надпис трохи підняв настрій хлопцю, але не надовго, бо через кілька секунд, посмішка з обличчя його зникла.

Піднявшись на третій поверх, Олексій помітив купу сміття із пляшок, банок і пакетів від чипсів, що валялись на ступенях. Не зважаючи на свою втому, він вирішив підняти сміття та викинути до себе у смітник. Як раз після того, як Олексій підняв кілька пляшок із сусідньої квартири вийшла молода жінка з великим чорним мішком, в якому вже містилось якесь сміття.

– Олексію, привіт. Тільки-но з роботи? – запитала з посмішкою жінка.

– Так, щойно приїхав, а тут вже таке. І коли вони встигають? – посварився Олексій.

– Та не говори, – промовила сусідка та почала допомагати хлопцеві, – Вийду в ранці – сміття немає. Зайду трохи пізніше о півдня – сміття ціла гора. Не розумію, куди дивляться бабки, що сидять у дворі.

Жінка та Олексій зібрали майже все сміття, як відкрились ще одні двері з яких полетів жіночий крик:

– О, совість з’явилась! Вирішили все-таки прибрати за собою? Ну що ж це за покоління таке!?

Раптом із тієї ж квартири вийшов чоловік, якому було років за сорок і на макітрі якого майже не було волосся:

– Любо, та це ж Льоша та Олена. Сусід з наступного поверху та наша сусідка поруч. Невже не впізнала?

Жінка дістала окуляри із кишені, надягла їх та придивилася. Через кілька секунд заговорила ніжним, тихим голосом:

– Ох, вибачте мені. Стара вже, нічого не бачу, ще й покричати на когось треба. Ой горе мені!

– Не переживайте, нічого страшного, зі всяким буває.

У Олексія, коли з ним заговорила Олена настрій трохи піднявся, а ось коли вийшла інша сусідка і сплутала їх з малими шкідниками, настрій знову впав. Литвиненко закинув ще кілька пакетів та пляшок у мішок зі сміттям, який тримала Олена, попрощався із сусідкою та піднявся на наступний поверх. А жінка в цей час дивилась у слід свого сусіда з верху.

Зайшовши до квартири, швидко переодягнувшись, юнак впав на ліжко неначе камінь та міцно заплющив очі. Якусь мить згодом, Олексій сів на ліжко, схрестив ноги, на коліна поклав руки, стиснувши одне до одного три пальці на обох руках, та робив повільні, глибокі вдихи та видихи. Згодом, юнак пройшовся по квартирі, увімкнув телевізор і під якийсь фільм, готував собі їжу, як раптом у нього задзвонив телефон. Олексій підняв слухавку, послухав свого друга через телефон і дізнався про гарну можливість для знайомства з дівчиною.

– Нечасто зустрічаєш дівчину, яка розбирається у технологіях, а ще дівчин які фанатіють від тих, хто щось створює!, – промовив Олексій.

– Про це я і говорю. У вас буде море тем для розмов. Зможете навіть при старості років вести розмови про технології.

– Що ж, Максиме, чекай на мене завтра, у мене з’явився новий повід заявитися на вечірку, – промовив Олексій та попрощався зі своїм другом.

Весь останній час, що в нього залишився, Олексій дивився телевізор та відпочивав.

Наступний день почався з ранкової зарядки, гарного сніданку та найтихішого часу з усього дня, в який він міг спокійно помедитувати та трохи розслабитись. Після цієї спокійної години, Олексій вирішив вийти на двір і посидіти трохи там, насолоджуючись пташками, що будуть співати свої заворожуючи пісні, сидячи на гілках дерев. А перед цим молодий інженер поглянув на свій банківський рахунок. Помітивши поповнення на рахунку, він швидко спустився до низу, та постукав у перші двері поверху. Йому відчинив дід у зеленому одязі та з таким же кольором шапкою.

– Ви кудись збираєтесь? – запитав Олексій.

– Вийти у двір, пташок погодувати, – відповів дідусь, дивлячись на Олексія, – а ти по справі?

– Так, я отримав платню, тому хочу перерахувати вам гроші на картку. На той же хліб для пташок.

– Дякую тобі внучок, красно дякую!, – віддячив дідусь.

Поки дід виходив у двір, Олексій швидко перекинув частину грошей на картку дідуся, яка у нього була записана на телефоні. У дідуся в кишені щось дзвякнуло, той навіть не простягнув у кишеню руку подякував Олексію ще раз. Молодий інженер вийшов прямо за дідом у двір до бабусь, які вже сиділи у дворі та про щось розмовляли.

– Скількох ви птахів вже нагодували, як гадаєте?, – спитав Олексій, сідаючи поруч з дідом, що кришив на землю шматок хліба. На який злітались птахи.

– Хіба є різниця? Годую та й годую. Мені без різниці скількох я нагодував, головне лише, що годував, – відповів дід. Зробивши паузу, він додав: – До того ж їх не розрізнити, усі вони на одне обличчя, якщо можна так сказати.

– Як китайці? – трохи засміявся Олексій.

Дід спочатку суворо поглянув на свого співрозмовника, після чого розсміявся і відповів:

– Ну, майже. Тільки їх можна розрізнити, але досить важко. Потрібно бути уважним до кожних деталей…

– Що ти таке верзеш, Миколайовичу?, – перебила його одна із бабусь, – Їх взагалі не можна відрізнити одне від одного. Ось хто-хто, а природа жартувати вміє.

Дід не став нічого говорити, лише продовжив годувати птахів, які постійно злітались зграями на шматочки хліба. Олексій дивився на птахів, як ті спокійно їдять та створив невеличкий і тихий монолог про те, як прекрасно зараз тут сидіти та спостерігати за цим.

– А ти шанувальник прекрасного. Мало залишилось серед вашого покоління таких…, – підмітив дід, – Хоча і серед мого покоління таких мало. Всі або померли, або захворіли й не можуть нічого шанувати..

– А серед наступного покоління ще менше. – промовив Олексій.

Поки вони з Миколайовичем розмовляли, Олексій не помітив як швидко сплинув час і вже було пів на п’яту. Тому швидко піднявся до себе у квартиру, одягнувся у кращі сині джинси, футболку, одягнув шкіряну куртку та побіг знову вниз, до гаража, звідки виїхав на своїй машині та поїхав геть з комунального двору.

Близько о шостій годині, Олексій знаходився біля квартири, з якого линула гучна музика так, ніби зараз двері з петель вирве. Стукати у двері було без сенсу, тому головний герой вирішив подзвонити Максиму, але в цей момент відчинились двері та вийшли кілька хлопців які вже були п’яні в стельку. Олексій скористався моментом та увійшов до квартири, де знаходилась велика кількість людей. Інколи здавалось що більше, ніж квартир може в собі вмістити. Ледь-ледь Олексій знайшов свого друга і витяг його з квартири.

– Ну що, де дівка? – спитав він у свого друга.

– Одну хвилинку, – розвернувся Максим до квартири, після чого зупинився, похитався і доповнив, – а ти поки веселись…

Хлопець зник у натовпі, яка знаходилась біля кухні та гостинної. Олексій намагався його там знайти, а замість цього зайшов до кухні, де сиділи кілька чоловіків та жінок, деякі з них тримали цигарки в руках, інші тримала стакани з якимось напоєм. Розібрати що саме в склянках неможливо. Світло постійно миготіло різними кольорами – важко розібрати, що знаходиться в склянці.

Просунувшись далі, Олексій зайшов до гостинної, де сиділи багато гостей і куштували все, що знаходиться на столі. У наступній кімнаті, яка нагадувала кімнату для танців, бо була дуже величезною і не мало меблі. Тут знаходилось, мабуть, найбільша кількість людей і найвеселіші. А вже у наступній кімнаті, Олексій нарешті знайшов свого друга – Максима, який розмовляв з дівчиною середнього росту, та скрізь усе це світло, Олексій все ж таки зміг розгледіти колір волосся, воно було фіолетовим.

Коли хлопець зайшов до кімнати, Максим показав на нього пальцем, після чого молода дівчина підійшла до Олексія, кивнула головою, даючи зрозуміти, що хоче поговорити в під’їзді і пішла далі. До Литвиненка підійшов Максим, який щось намагався розгледіти на кухні, а після цього звернувся до Олексія:

– Це дівчина про яку я тобі розповідав. Йди, поговори з нею!

Головний герой трохи замислився, після чого попрямував до виходу із квартири. Вже там Олексій переконався у тому, що волосся дійсно має фіолетовий колір. Сама дівчина сперлась на пірила та дивилась у вікно, яке знаходилось як раз на рівні цього поверху. Коли ж хлопець, на якого вона чекала підійшов, то вона повернулась до нього обличчям, дивилась йому прямо в очі й простягнула руку.

– Олексій!, – промовив своє ім’я Литвиненко.

– Анастасія, – зробила те саме й дівчина.

– Так чому ж ти захотіла зі мною зустрітись?

– Я… Сильно захоплююсь твоїми витворами «механічного мистецтва». Твої розробки, твої схеми, інноваційні ідеї просунули технології нашого світу далі. Лише чого вартий новий двигун, що працює, на перетворенні водні в енергію. Це дивовижна!, – швидко, не набираючи кисню, промовила дівчина.

– Гаразд, видихни. Я тебе зрозумів.

Після деякого часу простою на прольоті, Олексій запропонував повернутися до квартири і приєднатись до вечірки. Анастасія погодилась і через секунду вони опинились посеред великої кімнати, де вже був натовп, і Олексій тримав руку Анастасії. І коли він її відпустив почав шалено танцювати. Його стиль був чимось середнім між фристайл і повільними та спокійними танцями. Обидва стилі постійно змінювали один одного. Інколи Олексій перемикався на Анастасію запрошуючи її до танцю.

Четверта година ранку… Скоро має піднятись сонце, заспівати птахи. І в цей момент із під’їзду виходить п’ятеро чоловіків і одна дівчина. Двоє із хлопців сперечаються на весь двір чи варто одному з них сідати за кермо чи ні. Коли ж вони підійшли ближче до ліхтаря стало відразу зрозуміло, що хлопцем, який намагався сісти за кермо був Олексій, а той хто йому перечить – Богдан, з яким було ще кілька хлопців.

– Я вже втомився, хапайте його хлопці, занесемо до квартири й там дамо відіспатися. – промовив Богдан.

– Та ви мене не чіпайте! – крикнув Олексій, б’ючи по обличчю одного з хлопців, які підходили, що взяти друга з руки.

Інший юнак кинувся заблокувати йому руки, але Литвиненко й того відкинув на землю. Анастасія вигукнула, Богдан вже сам різко кинувся на свого друга та схопив його за голову, але інженер не припинив боронитися і бив свого друга по спині, ребрам з усієї сили, поки той не відпустив. Коли встали усі інші, то вони усі четверо кинулись на Олексія, який йшов до авто і підняли над головами. Кілька секунд і Олексій зрозумів, що відбулося і прокрутившись він впав на підлогу, і поки друзі приходили у себе, п’яниця рвонув до авто, де і закрився від друзів. Усі гупали по склу авто… Усі крім Богдана.. Лише він сидів на лавочці тримаючись за голову і щось шепчучи собі під ніс.

– Вибачте хлопці, але мені потрібно додому.. І ти мене вибач, Настюхо! Завтра побачимось!

Олексій запустив двигун машин, зробив різкий старт та виїхав з комунального двору, на кілька секунд його навіть занесло, але Олексій встиг вирівняти машину, хоч бампером трохи зачепився.

Через якусь хвилину головний герой їхав на шосе. Перед і позаду Олексія їхали сотні машини й лише він один хитався зі сторони в сторону до того часу, поки він не побачив, що на нього мчить два ліхтарі і через кілька секунд пролунав голосний звук сигналу вантажівки, ніхто із двох водіїв не встиг натиснути на гальма і врізались одне в одного.

Олексій, незважаючи, на ремінь безпеки з усієї сили вдарився головою о кермо, капот разом з усією передньою частиною машини увійшов в салон авто, і велика частина металу опинилось у тілі головного героя. Але він нічого не відчував, хоч дивом і залишився у свідомості. До його авто прибігли кілька людей, яких сам водій не мав змоги роздивитись. Зіваки щось кричали, хтось викликав скору, а хтось кинувся витягувати Олексія…

– Не вимикайся.. чуєш?… не закривай очі… – почувся чийсь голос..

Але незважаючи, на пораду Олексій все ж таки закрив очі і втратив свідомість…