Розділ 1

Минув вже тиждень як я потрапив до психіатричної лікарні в Порт-Саїду. З того, що я чув, мене звинувачують в психопатії та можливому розладу шизофренії, але це не є для мене проблемою. Психіатрична лікарня останнє з моїх прихистків і поки найкорисніше. Хоча б тут мої панічні атаки припиняються під дією заспокійливих.

Дорогий щоденник, якщо тебе так можна кликати, я не знаю чи довго протримається доза цих заспокійливих. Мені, помічнику капітана археологічної команди, Рексу Рейлі, скоріше за все залишилося не довго. Моя особа досі не зрозуміла як саме поводиться цей монстр, проте інтуїція каже про скору смерть. Якби не мої розповіді й намагання запевнити лікарів в побаченому, я не був би під таким суворим наглядом лікарів. Дякую їм хоч за те що дали ці, нібито пожовані, клапті паперу. Дуже сподіваюсь, що ті, хто читатимуть цей текст зможуть зібрати всю картину до купи, а ще краще, якщо повірять в те, що відбувається. Мені треба поквапитися, відчуття холоду на моїй спині хвилює мене і плутає думки. Одна згадка про страховисько, що декілька разів майже не вбило мене не може не лякати до чортиків. Можливо я не один такий і десь в іншій психіатричній лікарні ховаються компаньйони з нашої археологічної місії… Принаймні це найкращий з варіантів, який міг з ними статися. Я знаю ймовірніше вони померли в стражданнях і агонії, а може вони втекли з цього континенту і просто ходять лікуватися до психолога. Мені відомо про двох загиблих, тому залишу вам імена решти команди: Леопольд Шот, його дружина Сьюзен Шот, Кінга Кочмарчик, наші провідники в пустелі Воджі Мохсен Аль Мутана й Ейдула Абдул Вахід Аль Феда, а також мій близький друг Володимир Зак. З рештою я не був настільки близький, тому прошу знайти хоча б їх. Якщо не вийде знайти навіть могилу, то ось воно – підтвердження моїх слів. Найголовніше в процесі пошуку не зустріти це створіння, адже швидше за все за все у вас не буде й шансу. Я ж використав всі свої шанси, через це мене і забере скоро Бог. Можливо забере Диявол. Не важливо, оскільки моя погибель буде занадто жахливою, щоб навіть намагатися уявляти, що зі мною станеться. Мені залишається сподіватися на те, що мої молитви дійдуть до Всевишнього і він зжалиться або хоча б направить на розслідування когось по записках. До болю неприємно розуміння, що всі мої дії зараз марні. Моя персона не є зіркою археології, рідні або померли, або забули про мене. Мене не будуть шукати. Я залишуся для всього світу божевільним шизофреніком. Але тільки мені й тим кого я перелічив відомо про те нестямне божевілля, що відбувається через нас на цьому континенті.

Схоже, заспокійливе припиняє дію, тому мені треба йти за наступною дозою, щоб в паніці не розірвати все написане. Страх поглинає мене. Молю, тільки б прожити ще декілька днів…

***

В 1956 році, після випуску з університету Торонто, я познайомився з археологом, привернувшим не тільки мою увагу, але і усього світу, завдяки знахідкам нових руїн в пустелі Сахара, Джонсоном Маккензі. Ми листувалися деякий час, пізнаючи один одного ближче, поки він не повідомив мені, що збирається в нову подорож до Сахари і йому потрібні помічники. Не маючи іншого шансу розкрити свої таланти, я погодився, обмовившись, що візьму з собою колегу – найкращого друга з коледжу Володимира Зака. Дарма я тоді не повірив інтуїції Вови. Він одразу запідозрив щось не ладне, довго вагався з рішенням, але через таку ж саму ситуацію вирішив поїхати зі мною. Ми з нетерпінням чекали листа з інструкціями та адресою місця зустрічі і от в жовтні 1957 року вирушили до Маккензі в столицю Малі – Бамако. Саме там він збирав свою нову експедицію, закупаючись потрібними речами, пальним і наймаючи вірних компаньйонів. Не дуже приваблювала фауна Африки, а ще більше не хотілось переживати спеку пустелі, проте, що не зробиш заради великих відкриттів, грошей і покликання.

Нас радо вітав сам професор, проводячи до місцевої оселі. Там ми познайомилися з тими хто вже приїхав і чекали тих хто тільки вирушив. Загалом нас зібралось двадцять голів, включно зі мною, моїм другом, Джонсоном Маккензі і ще двоє місцевих, які мали нас супроводити, щоб ми не загубились. Коли професор показав нам цих двох, а потім ще й повідомив про напрямок до нагір’я Ахаґґат, я мало не опритомнів від думки, як довго ми будемо туди повзти на верблюдах. Згодом, виявилось, що ми змогли дістати декілька позашляховиків. Вигляд вони мали, наче друга світова пройшлась по ним двічі. Після цього думка їхати верхом на верблюдах була вже і не така погана. Шлях мав тривати близько 20-25 днів, а потім ще десь з десяток діб пошуків. Ідея ставала все більш божевільною, а в голові все частіше вирувала думка, що Володимир мав рацію. Та куди вже діватися. Дякувати богу, що ми не одразу розпочали з подорожі по пустелі. Перед суровою природою я побачив достатньо міст, які краще б не бачив. Думки про те, яким суворим є життя на Африканському континенті мене б не покидали і зараз, якби не той жах, що довелось мені пережити. На дванадцятий день ми вже більше не заїжджали в міста, а лише безупинно їхали до своєї мети, почергово міняючи водіїв в автівках. Від батьків я отримав деякі навички водіння машиною, тому я входив в цю чергу. Саме в один з днів чергування, сімнадцятий, якщо не помиляюсь, професор Маккензі нарешті розповів мені, як одному із помічників капітана, куди ми їдемо. В тих самих руїнах, котрі він знайшов і котрими зробив собі ім’я, деяка підказка до розташування чогось не звичного. Він досі не знає що це, адже, судячи з його розповіді, слово не схоже на жодне з зараз або колись існуючих мов. Будь проклятий той день. Я так загорівся думкою, що теж зможу прославитися, як цей чолов’яга, що не задумуючись додав ходу та так, що Джонсону довелося зайняти свій пост водія набагато раніше. Щоб мене заспокоїти, він додав про розташування цього місця. Щось в пустелі між нагір’ям і озером Чад. Трохи дивував той факт, що ми їдемо навіть не знаючи точної координати. Врешті решт, заспокоївшись, я зрозумів – професор знає приблизне місце, але поки чи можливо взагалі не хоче про це розповідати. Це тяжко зрозуміти, хоч і виходу в мене немає. Я сів вести автомобіль далі.

На двадцятий день ми нарешті доїхали до того клятого нагір’я. Чорт би побрав тих хто вибирав місце для цієї будівлі й маршрут до неї. Я відсидів собі всю дупу, через те, що іншого варіанту для сну не було, смак томатних консервів набридав, іноді ловив себе на думці спіймати хоча б ящірку для різноманіття. Біля нагір’я ми були всього день для відпочинку і звіренням з картою. Тоді професор сказав що залишилося трохи – можливо 2-4 дні. Новина, що підіймала мій дух і що зараз засмучує мене, як ніщо інше. Перед тим як вирушити далі, Маккензі підійшов до близнюків астрономів. Якби не моя цікавість, я б і далі не розумів нащо нам ці двоє. Виявляється, над шуканим нами місцем знаходиться особливе сузір’я. Він просив нікому не говорити, щоб не думали, що він божевільний чи ще щось. Знак під який я тихенько сів в салон позашляховика, наче я нічого і не чув.

Йшов вже двадцять третій день нашої подорожі. Кожен починав трохи сходити з глузду, втрачав надію знайти хоч щось. Деякі сміливці навіть шептались про бунт. Вночі вже ніхто про це не говорив. Погляди були прикуті до небаченої раніше зірки. Палала яскраво зеленим кольором, а розмір був вдвічі більший ніж у всім відомої полярної. “Ми близько” – промовив професор Маккензі. Ще декілька годин їзди й вже було видно те про що шептав Джонсон близнюкам. Дивовижне сузір’я, яке здається, ніхто крім мене, професора і близнюків не помітив ніхто. Можливо саме зірки є тими, хто навели на нас біду? Горе мені…

То була наша остання зупинка. Нам видали ті речі, які зазвичай не беруть археологи: металодетектори, рації, ліхтарики. Було сказано: “Якщо помітите хоч якусь дивну активність, одразу кличте”. Так ми і розділились на декілька загонів, кожен з яких прив’язав по мотузці до транспорту, щоб не заблукати. Майже всім кортіло спати, а ми з професором, схожі на навіжених шукали скарбницю, храм, чи що б воно не було. Кожні 3-5 хвилин ми робили перекличку по рації, поки металодетектори набридливо дзижчали. Ніхто і гадки не мав, що повинно було трапитись, щоб ми це назвали дивним, як тут ліхтарик почав мерехтіти, а рації безладно шуміти, не даючи зв’язатися з іншими. Одразу зрозуміло було – це воно. Тоді я підняв дуло сигнального пістолету вгору. Високо в небі запалав жовтий вогник. Сонливості ніби і не було. В очах кожного з нас палала надія на щось нове і нікому невідоме. Ми хутчіше прийнялись за лопати, в спробах випередити один одного. Такий поспіх тривав недовго. Тільки но зійшло сонце ми почали групами по чотири людини відпочивати й копати, по черзі. Розлад і відчай з’явились в той самий час, що й це чергування. Дві доби ми рили. Вже навіть декілька місць перепробували. Володимир вже думав навіть втекти з групкою бунтарів, після свого чергування. Зненацька, дзвін лопат в декількох місцях. Всі попрокидалися, бігли дивитися, що ж воно там таке. Видно було погано, якийсь темний і до ненормальності твердий матеріал, але головніше за все щілина, натякаюча на люк, можливо підвальні дверцята. Вся команда мерщій прийнялась за роботу. Хтось далі шумів лопатою, а хтось старався руками розгрести. Головне, що ніхто не лінився. До вечора ми змогли показати сонцю ці чорні двері. Тільки їх розмір, не менший ніж двоє наших автомобіля, натякали що конструкція зсередини буде велетенською. Нажаль, своїми силами відкрити їх не вдавалось. Та що там своїми силами, не вистачило й одного позашляховика. Ми були змушені прив’язати одразу три машини до ручки дверей і тільки так вийшло відчинити одну з них.

Тепер настав час вирішити найголовніше, хто спуститься в темне підземелля? Половина команди повинна була залишатися на поверхні, тримати нам мотузку та й самі двері. І, як не дивно, все було вирішено швидко і майже безпроблемно. Я очолював групу, яка спускалась в темряву на пошуки невідомого. Найбільша з моїх помилок. Освітлюючи все не найкращим сяйвом смолоскипа, ми розійшлись по різні сторони. Конструкція нагадувала собою помісь пірамід єгипетських та тих, що будували майя. На верхівці, туди куди ми приземлились при спускі, знаходилась кімната зі скляною стелею. Двері туди були відчинені, однак ми домовились, що спочатку оглянемо все навкруги. Стіни прикрашали різні дивацькі картини незвичних істот, можливо богів, яким поклонявся місцевий народ. Ці стіни прикрашало ще дещо – мова, якої немає в жодній книзі. Я ні разу не знаходив чогось схожого ніде, а бачив я багато для свого молодого віку. Якісь послання або інструкції були видовблені на тому самому матеріалі, який ми навіть кайлом не змогли пошкрябати. Це насторожувало. Фантазія почала грати, а параноя створювала монстрів із картинок на стінах. Аж раптом мені зустрівся доволі звичайний малюнок: скарабей котить свою кульку. Можливо, ні, я мусив був змалювати хоч частину картин і символів, втім чомусь ця думка оминула мене. Трохи заспокоївшись, я почав підніматися нагору до інших. Мій друг Володимир, разом з професором Маккензі, чекали у дверей. Одного погляду було достатньо, щоб зрозуміти, що їм терпець урвався чекати інших, тому я погодився нарешті зайти туди з ними.

Ми дякували Богу за те, що дверцята були на третину відчинені, інакше плакала б наша цікавість. Ці двері однозначно вагою не менше тих, що впустили нас в підземелля. Сама кімната була така ж як піраміда: з незрозумілого темного, схожого на вулканічні залишки матеріалу, вся обписана незрозумілими символами та малюнками меча, серця і мозку. Відрізняв від всього іншого її лише п’єдестал в центрі кімнати. Дещо було на ньому: ґрааль наповнений незрозумілою рідиною й оточений золотими, а може просто позолоченими черепами. Сам келих прикрашений незвичним, містичним і чомусь неприємним оку орнаментом. Першою ж думкою було не чіпати рідину в ґраалі. Другою, не чіпати жодне з місцевих скарбів. Тільки б я міг зупинити цих двох. Заку було цікаво торкнутися невідомої дуже темно-бурої рідини. Вона була липка, в’язка, неприємна на дотик. Приятеля мого майже не знудило, тільки про це він казати поки не хотів. Поки я заспокоював його, беручи під плече, професор вирішив взяти декілька черепів, як трофеї й доказ того що ми знайшли древній храм. Питання в тому скільки цій споруді років і для чого її використовували.

Того дня, увечері, ми святково розпалили багаття. У наших арабських провідників звідкись взялось вино, щоб відсвяткувати. Пити алкоголь я не хотів, а ось розігріти томатний суп з упованням на покращення його смакових якостей. Всі були щасливі, окрім Володимира. Його вид нагадував кулеметників під час другої світової: розпач, депресія, божевілля. Коли я підійшов спитати, що трапилось, він потягнув мене в сторону.

Я впевнений, ніхто із нашої команди не повірив би в сказане моїм другом, що там вже казати про увесь світ. Його нудило від однієї згадки про відчуття доторку до тієї рідини. До кінця розповіді моя персона встигла ще декілька разів побачити як з Володимира виходить те що він встиг з’їсти. За його словами та рідина походить від суміші людської крові, мізків і серця. Там роками приносили людей в жертву в страшних ритуалах, які йому почали маритись після дотику. Якщо правильно пам’ятаю, він сказав, що це мало задобрити, призвати або страшніше – захистити від того, що було намальовано на стінах. Складно не повірити людині з якої вийшло все що можливо разів п’ять. Володимира починало трусити сильніше, через це я повів його до багаття. На мій подив, майже вмираючий колега зненацька ожив і почав усіма силами опиратися, кажучи, що це вірна смерть. Думка про його божевілля була вже близько, проте раптово мої очі помітили дещо – скарабей. Що не звичного скажете ви? Зазвичай, як вірили єгиптяни, вони перекочують свою кульку зі сходу на захід. Він був зрілим, без кульки й хаотично тікав від чогось. Потім я помітив ще одного. Через хвилину ще двох. Вже більше десятка їх проповзло повз нас, і всі в різні напрямки, окрім напрямку багаття. Разом зі скарабеями були різні ящірки та комахи. Я б припустив що це буря, але тоді б деякі з тварин реагували по іншому.

• Дивись! – налякано ткнув трохи вище багаття Володимир.

Жовте мерехтіння наближалося до табору. Нагадувало скляну кульку з якоюсь блискучою іграшкою всередині. Але скла я там не бачив і тим паче не чув. Нам махав професор Маккензі, закликаючи повернутися, бо звуки дуже нагадували йому піщану бурю. В одному він мав рацію, це невідоме підіймало пил так, наче там їде потяг. Я відчував тривогу. Яскраве мерехтіння ставало все ближче до професора. Тільки я наважився зробити крок, як Джонсона Маккензі не стало…

Минув вже тиждень як я потрапив до психіатричної лікарні в Порт-Саїду. З того, що я чув, мене звинувачують в психопатії та можливому розладу шизофренії, але це не є для мене проблемою. Психіатрична лікарня останнє з моїх прихистків і поки найкорисніше. Хоча б тут мої панічні атаки припиняються під дією заспокійливих.

Дорогий щоденник, якщо тебе так можна кликати, я не знаю чи довго протримається доза цих заспокійливих. Мені, помічнику капітана археологічної команди, Рексу Рейлі, скоріше за все залишилося не довго. Моя особа досі не зрозуміла як саме поводиться цей монстр, проте інтуїція каже про скору смерть. Якби не мої розповіді й намагання запевнити лікарів в побаченому, я не був би під таким суворим наглядом лікарів. Дякую їм хоч за те що дали ці, нібито пожовані, клапті паперу. Дуже сподіваюсь, що ті, хто читатимуть цей текст зможуть зібрати всю картину до купи, а ще краще, якщо повірять в те, що відбувається. Мені треба поквапитися, відчуття холоду на моїй спині хвилює мене і плутає думки. Одна згадка про страховисько, що декілька разів майже не вбило мене не може не лякати до чортиків. Можливо я не один такий і десь в іншій психіатричній лікарні ховаються компаньйони з нашої археологічної місії… Принаймні це найкращий з варіантів, який міг з ними статися. Я знаю ймовірніше вони померли в стражданнях і агонії, а може вони втекли з цього континенту і просто ходять лікуватися до психолога. Мені відомо про двох загиблих, тому залишу вам імена решти команди: Леопольд Шот, його дружина Сьюзен Шот, Кінга Кочмарчик, наші провідники в пустелі Воджі Мохсен Аль Мутана й Ейдула Абдул Вахід Аль Феда, а також мій близький друг Володимир Зак. З рештою я не був настільки близький, тому прошу знайти хоча б їх. Якщо не вийде знайти навіть могилу, то ось воно – підтвердження моїх слів. Найголовніше в процесі пошуку не зустріти це створіння, адже швидше за все за все у вас не буде й шансу. Я ж використав всі свої шанси, через це мене і забере скоро Бог. Можливо забере Диявол. Не важливо, оскільки моя погибель буде занадто жахливою, щоб навіть намагатися уявляти, що зі мною станеться. Мені залишається сподіватися на те, що мої молитви дійдуть до Всевишнього і він зжалиться або хоча б направить на розслідування когось по записках. До болю неприємно розуміння, що всі мої дії зараз марні. Моя персона не є зіркою археології, рідні або померли, або забули про мене. Мене не будуть шукати. Я залишуся для всього світу божевільним шизофреніком. Але тільки мені й тим кого я перелічив відомо про те нестямне божевілля, що відбувається через нас на цьому континенті.

Схоже, заспокійливе припиняє дію, тому мені треба йти за наступною дозою, щоб в паніці не розірвати все написане. Страх поглинає мене. Молю, тільки б прожити ще декілька днів…

***

В 1956 році, після випуску з університету Торонто, я познайомився з археологом, привернувшим не тільки мою увагу, але і усього світу, завдяки знахідкам нових руїн в пустелі Сахара, Джонсоном Маккензі. Ми листувалися деякий час, пізнаючи один одного ближче, поки він не повідомив мені, що збирається в нову подорож до Сахари і йому потрібні помічники. Не маючи іншого шансу розкрити свої таланти, я погодився, обмовившись, що візьму з собою колегу – найкращого друга з коледжу Володимира Зака. Дарма я тоді не повірив інтуїції Вови. Він одразу запідозрив щось не ладне, довго вагався з рішенням, але через таку ж саму ситуацію вирішив поїхати зі мною. Ми з нетерпінням чекали листа з інструкціями та адресою місця зустрічі і от в жовтні 1957 року вирушили до Маккензі в столицю Малі – Бамако. Саме там він збирав свою нову експедицію, закупаючись потрібними речами, пальним і наймаючи вірних компаньйонів. Не дуже приваблювала фауна Африки, а ще більше не хотілось переживати спеку пустелі, проте, що не зробиш заради великих відкриттів, грошей і покликання.

Нас радо вітав сам професор, проводячи до місцевої оселі. Там ми познайомилися з тими хто вже приїхав і чекали тих хто тільки вирушив. Загалом нас зібралось двадцять голів, включно зі мною, моїм другом, Джонсоном Маккензі і ще двоє місцевих, які мали нас супроводити, щоб ми не загубились. Коли професор показав нам цих двох, а потім ще й повідомив про напрямок до нагір’я Ахаґґат, я мало не опритомнів від думки, як довго ми будемо туди повзти на верблюдах. Згодом, виявилось, що ми змогли дістати декілька позашляховиків. Вигляд вони мали, наче друга світова пройшлась по ним двічі. Після цього думка їхати верхом на верблюдах була вже і не така погана. Шлях мав тривати близько 20-25 днів, а потім ще десь з десяток діб пошуків. Ідея ставала все більш божевільною, а в голові все частіше вирувала думка, що Володимир мав рацію. Та куди вже діватися. Дякувати богу, що ми не одразу розпочали з подорожі по пустелі. Перед суровою природою я побачив достатньо міст, які краще б не бачив. Думки про те, яким суворим є життя на Африканському континенті мене б не покидали і зараз, якби не той жах, що довелось мені пережити. На дванадцятий день ми вже більше не заїжджали в міста, а лише безупинно їхали до своєї мети, почергово міняючи водіїв в автівках. Від батьків я отримав деякі навички водіння машиною, тому я входив в цю чергу. Саме в один з днів чергування, сімнадцятий, якщо не помиляюсь, професор Маккензі нарешті розповів мені, як одному із помічників капітана, куди ми їдемо. В тих самих руїнах, котрі він знайшов і котрими зробив собі ім’я, деяка підказка до розташування чогось не звичного. Він досі не знає що це, адже, судячи з його розповіді, слово не схоже на жодне з зараз або колись існуючих мов. Будь проклятий той день. Я так загорівся думкою, що теж зможу прославитися, як цей чолов’яга, що не задумуючись додав ходу та так, що Джонсону довелося зайняти свій пост водія набагато раніше. Щоб мене заспокоїти, він додав про розташування цього місця. Щось в пустелі між нагір’ям і озером Чад. Трохи дивував той факт, що ми їдемо навіть не знаючи точної координати. Врешті решт, заспокоївшись, я зрозумів – професор знає приблизне місце, але поки чи можливо взагалі не хоче про це розповідати. Це тяжко зрозуміти, хоч і виходу в мене немає. Я сів вести автомобіль далі.

На двадцятий день ми нарешті доїхали до того клятого нагір’я. Чорт би побрав тих хто вибирав місце для цієї будівлі й маршрут до неї. Я відсидів собі всю дупу, через те, що іншого варіанту для сну не було, смак томатних консервів набридав, іноді ловив себе на думці спіймати хоча б ящірку для різноманіття. Біля нагір’я ми були всього день для відпочинку і звіренням з картою. Тоді професор сказав що залишилося трохи – можливо 2-4 дні. Новина, що підіймала мій дух і що зараз засмучує мене, як ніщо інше. Перед тим як вирушити далі, Маккензі підійшов до близнюків астрономів. Якби не моя цікавість, я б і далі не розумів нащо нам ці двоє. Виявляється, над шуканим нами місцем знаходиться особливе сузір’я. Він просив нікому не говорити, щоб не думали, що він божевільний чи ще щось. Знак під який я тихенько сів в салон позашляховика, наче я нічого і не чув.

Йшов вже двадцять третій день нашої подорожі. Кожен починав трохи сходити з глузду, втрачав надію знайти хоч щось. Деякі сміливці навіть шептались про бунт. Вночі вже ніхто про це не говорив. Погляди були прикуті до небаченої раніше зірки. Палала яскраво зеленим кольором, а розмір був вдвічі більший ніж у всім відомої полярної. “Ми близько” – промовив професор Маккензі. Ще декілька годин їзди й вже було видно те про що шептав Джонсон близнюкам. Дивовижне сузір’я, яке здається, ніхто крім мене, професора і близнюків не помітив ніхто. Можливо саме зірки є тими, хто навели на нас біду? Горе мені…

То була наша остання зупинка. Нам видали ті речі, які зазвичай не беруть археологи: металодетектори, рації, ліхтарики. Було сказано: “Якщо помітите хоч якусь дивну активність, одразу кличте”. Так ми і розділились на декілька загонів, кожен з яких прив’язав по мотузці до транспорту, щоб не заблукати. Майже всім кортіло спати, а ми з професором, схожі на навіжених шукали скарбницю, храм, чи що б воно не було. Кожні 3-5 хвилин ми робили перекличку по рації, поки металодетектори набридливо дзижчали. Ніхто і гадки не мав, що повинно було трапитись, щоб ми це назвали дивним, як тут ліхтарик почав мерехтіти, а рації безладно шуміти, не даючи зв’язатися з іншими. Одразу зрозуміло було – це воно. Тоді я підняв дуло сигнального пістолету вгору. Високо в небі запалав жовтий вогник. Сонливості ніби і не було. В очах кожного з нас палала надія на щось нове і нікому невідоме. Ми хутчіше прийнялись за лопати, в спробах випередити один одного. Такий поспіх тривав недовго. Тільки но зійшло сонце ми почали групами по чотири людини відпочивати й копати, по черзі. Розлад і відчай з’явились в той самий час, що й це чергування. Дві доби ми рили. Вже навіть декілька місць перепробували. Володимир вже думав навіть втекти з групкою бунтарів, після свого чергування. Зненацька, дзвін лопат в декількох місцях. Всі попрокидалися, бігли дивитися, що ж воно там таке. Видно було погано, якийсь темний і до ненормальності твердий матеріал, але головніше за все щілина, натякаюча на люк, можливо підвальні дверцята. Вся команда мерщій прийнялась за роботу. Хтось далі шумів лопатою, а хтось старався руками розгрести. Головне, що ніхто не лінився. До вечора ми змогли показати сонцю ці чорні двері. Тільки їх розмір, не менший ніж двоє наших автомобіля, натякали що конструкція зсередини буде велетенською. Нажаль, своїми силами відкрити їх не вдавалось. Та що там своїми силами, не вистачило й одного позашляховика. Ми були змушені прив’язати одразу три машини до ручки дверей і тільки так вийшло відчинити одну з них.

Тепер настав час вирішити найголовніше, хто спуститься в темне підземелля? Половина команди повинна була залишатися на поверхні, тримати нам мотузку та й самі двері. І, як не дивно, все було вирішено швидко і майже безпроблемно. Я очолював групу, яка спускалась в темряву на пошуки невідомого. Найбільша з моїх помилок. Освітлюючи все не найкращим сяйвом смолоскипа, ми розійшлись по різні сторони. Конструкція нагадувала собою помісь пірамід єгипетських та тих, що будували майя. На верхівці, туди куди ми приземлились при спускі, знаходилась кімната зі скляною стелею. Двері туди були відчинені, однак ми домовились, що спочатку оглянемо все навкруги. Стіни прикрашали різні дивацькі картини незвичних істот, можливо богів, яким поклонявся місцевий народ. Ці стіни прикрашало ще дещо – мова, якої немає в жодній книзі. Я ні разу не знаходив чогось схожого ніде, а бачив я багато для свого молодого віку. Якісь послання або інструкції були видовблені на тому самому матеріалі, який ми навіть кайлом не змогли пошкрябати. Це насторожувало. Фантазія почала грати, а параноя створювала монстрів із картинок на стінах. Аж раптом мені зустрівся доволі звичайний малюнок: скарабей котить свою кульку. Можливо, ні, я мусив був змалювати хоч частину картин і символів, втім чомусь ця думка оминула мене. Трохи заспокоївшись, я почав підніматися нагору до інших. Мій друг Володимир, разом з професором Маккензі, чекали у дверей. Одного погляду було достатньо, щоб зрозуміти, що їм терпець урвався чекати інших, тому я погодився нарешті зайти туди з ними.

Ми дякували Богу за те, що дверцята були на третину відчинені, інакше плакала б наша цікавість. Ці двері однозначно вагою не менше тих, що впустили нас в підземелля. Сама кімната була така ж як піраміда: з незрозумілого темного, схожого на вулканічні залишки матеріалу, вся обписана незрозумілими символами та малюнками меча, серця і мозку. Відрізняв від всього іншого її лише п’єдестал в центрі кімнати. Дещо було на ньому: ґрааль наповнений незрозумілою рідиною й оточений золотими, а може просто позолоченими черепами. Сам келих прикрашений незвичним, містичним і чомусь неприємним оку орнаментом. Першою ж думкою було не чіпати рідину в ґраалі. Другою, не чіпати жодне з місцевих скарбів. Тільки б я міг зупинити цих двох. Заку було цікаво торкнутися невідомої дуже темно-бурої рідини. Вона була липка, в’язка, неприємна на дотик. Приятеля мого майже не знудило, тільки про це він казати поки не хотів. Поки я заспокоював його, беручи під плече, професор вирішив взяти декілька черепів, як трофеї й доказ того що ми знайшли древній храм. Питання в тому скільки цій споруді років і для чого її використовували.

Того дня, увечері, ми святково розпалили багаття. У наших арабських провідників звідкись взялось вино, щоб відсвяткувати. Пити алкоголь я не хотів, а ось розігріти томатний суп з упованням на покращення його смакових якостей. Всі були щасливі, окрім Володимира. Його вид нагадував кулеметників під час другої світової: розпач, депресія, божевілля. Коли я підійшов спитати, що трапилось, він потягнув мене в сторону.

Я впевнений, ніхто із нашої команди не повірив би в сказане моїм другом, що там вже казати про увесь світ. Його нудило від однієї згадки про відчуття доторку до тієї рідини. До кінця розповіді моя персона встигла ще декілька разів побачити як з Володимира виходить те що він встиг з’їсти. За його словами та рідина походить від суміші людської крові, мізків і серця. Там роками приносили людей в жертву в страшних ритуалах, які йому почали маритись після дотику. Якщо правильно пам’ятаю, він сказав, що це мало задобрити, призвати або страшніше – захистити від того, що було намальовано на стінах. Складно не повірити людині з якої вийшло все що можливо разів п’ять. Володимира починало трусити сильніше, через це я повів його до багаття. На мій подив, майже вмираючий колега зненацька ожив і почав усіма силами опиратися, кажучи, що це вірна смерть. Думка про його божевілля була вже близько, проте раптово мої очі помітили дещо – скарабей. Що не звичного скажете ви? Зазвичай, як вірили єгиптяни, вони перекочують свою кульку зі сходу на захід. Він був зрілим, без кульки й хаотично тікав від чогось. Потім я помітив ще одного. Через хвилину ще двох. Вже більше десятка їх проповзло повз нас, і всі в різні напрямки, окрім напрямку багаття. Разом зі скарабеями були різні ящірки та комахи. Я б припустив що це буря, але тоді б деякі з тварин реагували по іншому.

• Дивись! – налякано ткнув трохи вище багаття Володимир.

Жовте мерехтіння наближалося до табору. Нагадувало скляну кульку з якоюсь блискучою іграшкою всередині. Але скла я там не бачив і тим паче не чув. Нам махав професор Маккензі, закликаючи повернутися, бо звуки дуже нагадували йому піщану бурю. В одному він мав рацію, це невідоме підіймало пил так, наче там їде потяг. Я відчував тривогу. Яскраве мерехтіння ставало все ближче до професора. Тільки я наважився зробити крок, як Джонсона Маккензі не стало…