Глава 2. Неправильний вибір

— О, далари, припини пити! — міцна затріщина припала прямо по голові Мателя, який нічого не підозрював.

Матель скривився, відволікаючись від елю в дерев’яній чаші, і перевів вовчий погляд на незадоволеного Валірія. Валірій поправив окуляри, ніби миттєво подивившись у бік того, що залишилося від бару: розбиті столи і стільці, пара тріщин на стіні, розлитий алкоголь на підлозі і, що немаловажно, побиті п’яниці, які лежать непритомні.

— Я маю право побуянити! — загарчав Матель, його язик заплітався. — Ми пропустили шавку! Скоро нам за це дадуть люлей, дай підготуватись нормально!

— Ти дискредитуєш наш загін.

— Так-так, щоб це не означало!.. — погодився той, повернувшись до випивки.

— Він знову бухає, як я й думав, — Ар’ян увійшов у бар, закинувши руки за голову та перескочив через лежаче тіло.

— А він ще щось робить? — за ним увійшов і Пепелін.

Матель тихо видихнув, щоб його роздратування не помітили інші. Він просто хотів відірватися як слід, а тут ці колеги по роботі!

— Не дивно, що ти навіть зараз п’єш, — сказав байдуже Амі.

Близнюки матеріалізувалися на звороті бару, ніби були там весь цей час. Матель подавився від несподіванки — до такого складно звикнути. Амі тим часом продовжив, не помітивши нічого дивного:

— Ти давно не зривався в бою. Як і ми усі. Було нудно останнім часом.

— Я теж так думаю, — кивнув Рай.

— На цьому тижні ми навіть половини своїх сил не використали. Дуже нудно.

— Я теж так думаю.

— І не посперечаєшся, — схрестив руки на грудях Валірій, важко зітхнувши. — Толком і роботи не було. А ось цей принц… Втік і все тут. Складно припустити, хто саме йому допоміг, адже в день Єднання принца багато лордів роз’їхалися хто куди.

— Тому що цей день вважався святом, — зарозуміло штовхнувши ногою п’яницю, що постраждав у нерівному бою, фиркнув Пепелін. — Принаймні на це спирався зрадник. Ми схопили всі десять карет, але лише втратили час…

— Хто б міг подумати, що на них заклинання смертника, так? — Ар’ян весело хмикнув. — Померли одразу, як їх упіймали — смерть героїв!

— Не бачу в цьому нічого героїчного, тільки боягузтво, — Пепелін залишив п’яницю в спокої та підійшов до Ар’яна. — Замість мрій про героїчну загибель тобі варто було б подумати про справи насущні.

— О, ти хвилюєшся за мене? — Ар’ян почав дуріти, тому й зобразив карикатурне збентеження. — Так ніяково! Про мене хвилюється гарний хлопець! Що ж робити? Що ж робити?

— Що мені ще лишається робити з твоїми дивностями? — Пепелін не заперечував нічого зі сказаного. — Не хотілося б, щоб мій напарник загинув за ідіотських обставин, які особисто йому здалися героїчними.

Матель загарчав і запустив у них порожню чашу:

— Ідіть у свою кімнату! Розвели тут соплі!

Пепелін та Ар’ян одночасно ухилилися від снаряда, який ніяк їх не злякав.

— Походу він заздрить, — ніби між іншим зазначив Ар’ян. — Коли там його покинув наречений?..

— Дивно, що з того часу він нікого так і не знайшов, — таким же тоном відповів Пепелін. — Має бути любов до елю понад усе.

— Ель хоча б не відмовить йому і не втече з іншим перед весіллям.

— Я вас зараз приб’ю, солодка парочка! — підірвався з місця Матель, повівся на провокацію. — Хочете поговорити про особисте життя, так?

— Не провокуйте його! — вигукнув, хоч і пізно, Валірій, звертаючись до «солодкої парочки». — Вам, звичайно, весело, але нам не до того!

— Марно, — промовив Амі, ніби заздалегідь знав, чим закінчиться. — Нехай б’ються, Матель все одно зараз вирубиться.

— Я теж так думаю, — звично кивнув Рай.

Матель, можливо, й побіг би влаштовувати бійку, якби не почув демонстративний кашель.

Настала гробова тиша, коли загін помітив Ліанарда, що стояв біля колони. Капітан спирався спиною, прикусуючи ніготь великого пальця правої руки, і напружено думав про щось своє. Його погляд закривала тінь, яка тільки посилювала почуття небезпеки.

— Нас провели… — прошипів він. — Його Величність милосердний до нас, купці йолопів, які впустили безпорадного принца. Мене не так сильно хвилює можливий гнів Його величності, як той факт, що ми опростоволосилися. І ми називаємося елітним загоном? Купка жалюгідних бовдурів. Нікчеми.

Усі, включаючи Мателя, випрямилися, коли Ліанард вийшов із тіні. Ліанард ніби не помічав безладу навколо, адже його хвилювало тільки завдання короля.

— Але все не так вже й погано, — сказав він. — Його Величність, як завжди, знайшов зачіпку там, де ми не змогли. Якщо він втратив кровний зв’язок із сином, то Мод уже не в столиці. Він би не зміг залишити столицю на суші — ми б його засікли. Залишається море. Того дня з порту вийшло кілька кораблів із різним курсом.

— Капітане, — наважився звернутись Валірій, — я займуся розвідкою курсу кораблів.

— Чим скоріше, тим краще. Цей жалюгідний принц втік у найвідповідальніший момент, — Ліанард починав заспокоюватися. — Навіть якщо це триватиме місяці чи роки, ми його знайдемо. Як і належить Шукачам.

***

— Як твоя рука? — співчутливо спитав метр Грем. — І як ти спав? Чи подобається кімната? Потрібно ще щось? Сніданок тут!

Він зупинився, помасажувавши скроні, а Мод лише вдячно посміхнувся.

Моду виділили кімнату, крайню в загальному корпусі, але тому й безпечну — поряд був коридор, що веде до крила викладачів. Кімната виявилася неймовірно маленькою, в ній містилося одне ліжко, робочий стіл та шафа. Деякі речі можна було закинути на верхні полиці, але Мод не мав речей взагалі.

Метр Грем приніс звичайний одяг та учнівську мантію, за що Мод разів десять йому подякував.

— Підручники можемо забрати сьогодні, поки вихідні. Учні на вихідних не сидять в Академії, тож ми не виділятимемося, — вже виразно заговорив Аларій. — Я покажу тобі де їдальня. Учні та викладачі завжди вживають їжу окремо, оскільки вважається, що наша справа — давати знання та стежити за дотриманням правил і нам не можна втручатися у справи учнів… До речі! Ти вже прочитав правила?

— Так, — Мод слухняно кивнув головою. — Все гаразд, правда. Непросто звикати до нового місця, але все гаразд.

Насправді ні.

Мод половину ночі пролежав, дивлячись у вікно, розмірковуючи про своє огидне життя, а потім уривчасто спав до ранку. Голова, проте, не гуділа, бо весь час була чимось зайнята.

Мод намагався посміхатися Аларію, щоб підтримати добрі стосунки, але насправді хотів засісти в кутку і довго скиглити.

— Покажи краще руку! — згадав незграбний Аларій. — Чи допомогли настої, що дав тобі Карт?

Ще ввечері Карт приніс цілу аптечку з настоїв, які треба було втирати у шкіру. Мод випробував пару штук та зрозумів, що йому допомогла суміш із кількох певних настоїв, які зняли почервоніння за ніч і заглушили біль.

— Виглядає краще, — полегшено видихнув Аларій. — Хоча синіс якийсь блідий…

— Він і був такий. Я не завершив церемонію, — відповів Мод. — І, схоже, вже не зможу завершити…

— О, не переймайся, — поспішно втішив той, показуючи своє біле коло на руці. — Я свій синіс використовую виключно для роботи. Не такий він і важливий… Гаразд, важливий! Я збрехав!

— Як Ви швидко покаялися…

— Я не вмію обманювати, — Аларій потер перенісся, розуміючи власну дурість. — Так багато років, а все ще не набрався розуму… Гаразд, не про це, — він глянув на Мода. — В Академії не без проблем. У кожній Академії ти знайдеш свої конфлікти, у нашій все будується на старих традиціях.

— Конфлікти? Краще розкажіть мені одразу.

— Ти ж знаєш, що раніше до Академії допускалися лише люди із синісом? Спочатку проблема була у цьому. Люди, які мають синіс, зневажали тих, хто його не мав. Проте згодом конфлікт набув інших відтінків. Наразі Академія розділилася на два табори, грубо кажучи. Перший — аристократія, ті, хто раніше виступав за синіс, але тепер змінили позицію на більш лояльну. Перший табір вважає, що якщо і допускати до вищої магії людей без синісу, то лише за умови, що вони повинні служити. А другий табір протистоїть їм, проте не без своїх проблем. Так як у другому таборі вихідці з небагатих сімей, то їхні вимоги до аристократії зійти з дороги зовсім.

— О… — Мод швидко обдумав. — Тобто, другий табір навіть не за рівноправність?

— Ні. Діти в наш час дуже жорстокі, — Аларій знизав плечима. — Я не маю права втручатися у справи учнів і навіть не можу регулювати конфлікт. В ідеалі варто змінити правила Академії та надати викладачам більше повноважень, але це рішення приймає міністерство магічної освіти на чолі з королями, але…

— Батько не дозволив би, так? А інший король? Зберігач світлої енергії?

— Схоже, він здався. Мені так здається, — Аларій почухав підборіддя в задумі. — Раніше він протистояв Потемному королю, але після того, як твій батько… зробив… погані справи…

— Говоріть прямо, — приготувався Мод. — Ну… Рано чи пізно ти все одно дізнався б, чи не так?..

Було схоже, що Аларію з кожною секундою стає не по собі.

— Потемний король майже знищив Дархіс, віддав половину жителів на розтерзання істотам з Безодні, а коли прорвався в замок Променистого короля, то… Загалом… Усі діти Променистого короля були прокляті: з кожним днем ​​опору вмирала одна безневинна дитина. Променистий король у результаті здався, не в змозі виносити такі муки, а останній син спить вічним сном і по сьогодні. Потемний король пообіцяв, що розбудить сплячого принца, але не сказав коли. Наскільки мені відомо, теперішній Променистий король морально зламаний, щоб чинити опір…

Мод розгублено сів на ліжко. Він чув про це. Чув, але не сприймав серйозно.

Якось тато читав йому казки на ніч. Казки були рідкістю і Мод любив моменти, коли тато знаходив для нього час. Тоді, того ж тихого вечора, Мод затишно лежав у своєму ліжку, а тато, чорна тінь з блідими руками, гортав книжку біля узголів’я.

— Які дурні історії… — скептично простягнув він звичним незацікавленим голосом. — Тут не ті уроки, які слід викладати незміцнілим умам…

— Тоді розкажеш мені свою казку? — посміхнувся Мод.

— Свою?.. — замислився той, повільно звівши очі до стелі. — Моє життя не схоже на казку. Це просто комбінація продуманих дій, які я роблю для досягнення мети.

— Я не розумію таких складних слів, тату, — Мод продовжував усміхатися, хоча причин для радості не було. — Який урок мені слід вивчити?

— Урок… — зрозумів той. — Не має значення, що думають люди. Не має значення, що відчувають люди. Важливим є лише результат. Знаєш, у чому справжній сенс людини?

— У чому?

— У меті. Якщо ти маєш мету, то ти вже менш жалюгідний. Чим сильнішою стає людина, тим більше її мета. Зрештою, нічого більше не залишається, окрім як тягтися до того, що здається недосяжним.

— Знову не розумію…

— Одного разу я прокляв королівську сім’ю, — продовжив Агоній так, наче нічого не почув. — Тоді моєю метою було захоплення влади та контроль усіх територій. Променистий король не погодився, отже, він автоматично став моєю метою. Люди такі передбачувані. Він мав сім’ю, його слабкість. Я почав з дружини та забирав життя кожної дитини. Мені не треба було цього робити, я міг би знайти варіанти простіші, але моя мета була однією — зламати короля. І я зламав. Він здався, а я досяг мети.

Мод, ще зовсім маленький, намагався зрозуміти, що взагалі говорить тато, але сприйняв історію як дивну казку. Він і не чекав нічого захоплюючого від батька, тому навіть незрозуміла казка здалася гарною.

— А що робити людям без мети?

— Це марна худоба, яка сама викликається бути використаним ресурсом.

— Але я не маю мети… Чи це тому, що я маленький?

— Тобі вона не потрібна, Моде, — батько потріпав його волоссям, але зробив це досить обережно. — Тобі не потрібна мета.

***

Учнівська мантія була зручною: легкою, довгою до колін, з широкими рукавами та м’якою тканиною. Мод насолоджувався одягом, що анітрохи не дратував його багатостраждальну шкіру. Приємний синій колір радував очі.

Мод нервувався перед першим днем, тому радість від зручного одягу скоро змінилася щирим переляком. Він навіть приблизно не знав, на що буде схоже його життя в Академії. Усі основні правила Мод вже встиг вивчити, а метр Грем пояснив, як саме проходить навчання. Одна справа чути, а інша робити.

— Найголовніше — не бійся, — тихенько прошепотів метр Грем.

Вони стояли перед входом до кабінету, де мала проходити перша пара. Звичайно, Мод увійде до кабінету без знайомого метра та й проведе весь наступний день теж без нього, але Аларій зголосився підтримати його у скрутний момент. Мод взагалі ніяк не міг зрозуміти, чому Аларій такий добрий до нього. Наприклад, Карт, чоловік Аларія, не був настільки дбайливим…

— Обережно вибирай собі компанію, — наполегливо попросив він. — Жорстокі діти такі… жорстокі…

— Спасибі, — Мод ніяково усміхнувся. — На мою думку, ви боїтеся цих «дітей» більше, ніж я сам.

— Я теж тут навчався! — той здригнувся, як від припливу холодної води. — Один неправильний вибір — і все! Якщо ти зі звичайної сім’ї, то тебе розчавлять, як таргана! Досі розплачуюсь за свій вибір!

— Яким чином? — щиро поцікавився Мод.

Аларій тут же відмахнувся, зрозумівши, що заговорив зовсім не про те:

— Пробач, пробач… Я прийшов, щоб підбадьорити тебе, а в результаті тільки лякаю…

— Я буду звичайним хлопцем, тож… хах… — він вимучено знизав плечима, але виглядав шкода. — Будь-яка порада не буде зайвою…

— Порада… — швидко замислився Аларій. — Я знаю! За своїм досвідом скажу, що жалість — це найогидніше почуття! Якщо ти будеш йти на жалість, то тобою будуть користуватися, такі вже реалії світу!

— Добре, я запам’ятаю.

Мод, звичайно, пообіцяв йому, але насправді зовсім не зрозумів, у чому сенс цієї поради.

Двері відкрилися. Жінка у мантії метра привітно помахала Моду рукою, запрошуючи увійти до аудиторії. Мод миттю відчув напругу, варто було лише переступити поріг. Учні сиділи в аудиторії з найдружнішими посмішками. Причому чим вище місце, тим більше відчувалася небезпека. Через величезні вікна пробивалося сонячне світло і було видно, як вітер хитає крони дерев.

— Познайомтеся, це Мод Ганс, — представила його метр, щойно вивела до дошки. — Його сім’я нещодавно перебралася в Безоднію, тож будьте привітні.

Мод стиснув руки в кулаки від незвички. На нього дивилися як буденність — що неймовірно! Мод ніколи не стикався з такою реакцією оточуючих, ніби його поява не є чимось цікавим в очах людей. Так, ніби він став звичайнісіньким у світі людиною.

— Хочеш сказати кілька слів для знайомства? — спитала метр.

Мод миттю розгубився. А що йому казати? Зазвичай промови пишуть інші люди, та й Мод майже ніколи не виступав на величезну публіку. Навіть тридцять чоловік у розумінні Мода була цілою публікою.

Мовчання затяглося і метр лише знизала плечима:

— Ну, як хочеш. Призвичаєшся ще. А зараз сідай на будь-яке вільне місце, ми почнемо пару.

Мод розгубився, адже, схоже, йому навіть місце ніхто окремо не виділив, доведеться вибирати самому.

Аудиторія була досить великою, тому й залишалися місця, але хлопці сиділи у своїх компаніях, тому було незручно підсаджуватись й служити третім колесом.

Мод сів віддалік на усю лекцію. Він навіть не чув теми лекції, а крадькома спостерігав за тими, з ким відтепер йому доведеться вчитися.

Відразу було видно, хто до якого «табору» належить: аристократи виглядали охайно й мирно, тоді як інші ставилися помітно простіше до свого зовнішнього вигляду та поведінки. Парочка з табору «простих» безцеремонно перемовлялася і сміялася, не поважаючи цим працю метра. Для Мода подібне було дикістю, адже його викладачі такого не стерпіли б.

Про закінчення лекції повідомив дзвін, що знаходився над годинниковою вежею. Мод навіть не відразу зрозумів, що цей звук щось означає, тому розгубився, варто було оточуючим піднятися зі своїх місць. Здавалося, ніби він потрапив у світ, де люди діють за іншими правилами.

— Ти не зайнятий?

Питання прозвучало збоку, де знаходилися сходи. Мод розгубився вдруге, бо не помітив, що до нього хтось підійшов. Переляк швидко випарувався, поступившись місцем незручності, тому що перед Модом з’явився приємної зовнішності хлопець.

Під учнівською мантією виділялася білосніжна сорочка з рюшками на рукавах, біле волосся було зібране в акуратний низький хвіст, млосні очі блищали синьовою, а приємна усмішка осяяла овальне обличчя. Те, що це аристократ не підлягало сумнівам. Мод підвівся з місця, щоб заговорити на одному рівні.

— Ні, не зайнятий.

— О, манери, — приємно здивувався той. — Тут мало хто знає, що сидіти за першого знайомства — виявляти неповагу.

Мод знав, що не належить спілкуватися з людиною сидячи, але це правило працювало тільки на офіційних зустрічах. Втім, поки що його стосунки з однокурсниками були офіційними. Варто було про це подумати, як хтось із боку зашипів, ніби Мод зробив щось жахливе, виявивши повагу до співрозмовника. Напевно, це був хтось із «іншого табору».

— Ти звикнеш, — розуміюче відповів незнайомець, помітивши спантеличений вигляд Мода. — Я маю на увазі, ти звикнеш до того, що тут є люди, які поводяться гірше за тварин.

— А чи варто так грубо?.. — завагався Мод. — Вони ж чують…

— І нехай. Їм не завадить дізнатись про себе правду, — м’яко посміхнувся він. — Моє ім’я Ал’єн вам Мідж. А ти Мод, якщо я правильно почув метра?

— Так.

Ал’єн простягнув руку, тримаючи іншу за спиною — так вітаються лише аристократи. Мод відповів тим же, що сподобалося Ал’єну:

— Якщо тобі важко пристосуватися до цього місця, то я можу допомогти. Чи не відмовиш ти в честі приєднатися до нас за обідом? Це через пару. Я введу тебе у курс справи, познайомлю з добрими людьми.

Мод відчув, як почав потіти. Відмов він зараз, то відпустить шанс завести хоч якісь зв’язки, а якщо погодиться, то хтось вважає його одним із аристократів. Але якщо вже все одно доведеться вибирати, а Ал’єн першим виявив дружелюбність, то навіщо відмовлятися?

— Звичайно, — відповів Мод. — Як я зможу вас знайти?

— Не хвилюйся, я попрошу когось тебе провести. А поки що перепрошую, але мені треба відвідати збори старост.

— А, звичайно…

Ал’єн залишив приємне враження, Моду навіть вдалося розслабити плечі. Як виявилось, вони весь цей час були напружені.

— Бачив? Походу цей новенький до аристокрашків прибився, — «зашепотівся» хтось збоку, не боячись бути почутим.

— Та по ньому видно, — так само відповів інший. — Може розібратися?

— Чуєш, та ще й рано, не парься!..

Мод знову відчув холодок, а потім поспішив вийти з аудиторії.

Він пішов за натовпом своїх однокурсників, щоб не загубитися у малознайомих коридорах. Дорогою з ним так ніхто й не заговорив — лише парочка людина оберталася, шепотілася, а потім знову забувалась у своїх справах.

Мод не знав, як йому варто поводитися так, щоб обзавестися хоч якоюсь компанією. Він не розраховував заводити друзів. Не лише тому, що не вмів. Мод не міг викинути з голови батька і те, що він спробував зробити, тому заводити друзів йому здавалося марним заняттям.

Зрештою, як можна радіти, якщо за морем відбувається щось дуже погане?

***

— А ось і дурепа!

Мод здригнувся від переляку, коли його штовхнули до стіни. Кінець другої лекції виявився надмірно страшним: мало того, що на парі пригрозили контрольною, в коридорах занадто багато ходів, а їдальня ніби в них загубилася, то ще й несподіваний візит Сіріуса!

Сіріус носив свою мантію навстіж, що виглядало досить недбало, якщо не неправильно. Він криво посміхнувся, помітивши, що вдалося налякати «дурепу» з першого ж разу. Учні, що проходять повз них, не звертали на них уваги, ніби подібне залякування — чергова буденність.

— Я пропустив найцікавіше, так? — заговорив Сіріус, ніби не помічає нічого поганого. — Ну, добре, винен! Люблю пропускати пари для хорошого сну.

— А… Що трапилося?.. — дурнувато запитав Мод.

Він спробував зробити крок убік, щоб вислизнути зі своєрідного полону, але Сіріус ніби передбачав це і зробив крок першим, перегородивши тим самим шлях.

— Ти прийняв запрошення Ал’єна? — сміливо спитав той. — Цього виродка!

— Ну… — Мод стиснувся. — Так… Чому ні?.. Я нікого не знаю, то ж…

— Ти зовсім не врубаєшься?

— Ні…

— Ти повинен вибрати бік. Або я, або Ал’єн. Якщо вибираєш Ал’єна, то я стаю твоїм ворогом, — Сіріус похмуро посміхався, у його погляді ніби спалахував вогонь. — А я не такий спокійний, як Ал’єн. Якщо ти думаєш, що мене зупинить твоя симпатична мордочка, то ти ще дурніший, ніж я думаю.

— Ти загрожуєш мені? — Мод здивувався і насупився. — І чому ж тоді я маю обирати твою сторону? Від страху?

— Так, як і роблять усі слабкі люди, на кшталт тебе, — Сіріус розвів руками, мовляв, і так зрозуміло. — По тобі чудово видно, що ти та ще тростинка! Як ти себе захистиш? Ти ще навіть не зрозумів, у який гадюшник потрапив! Якщо не вмієш захищати себе, то забивайся під крильце сильним цього світу, щоб залишитися цілим.

Моду було дуже страшно від думки, що ця людина, на ім’я Сіріус, анітрохи не жартує. Він відкрито загрожував, що просто не мислимо! Мод у житті не брав участі в конфліктах, він навіть не знав, що люди взагалі можуть так зло поводитися!

Сіріус йому не подобався, але він мав рацію в одному — Мод не вмів себе захищати.

— Якщо я заслабкий, то навіщо тобі це все взагалі потрібно? — Мод намагався звернутися до голосу розуму. — Тобто тобі потрібна слабка ланка?

— Ні, особисто на тебе мені взагалі насрати, — чесно зізнався Сіріус. — Чи не забагато тобі честі? Не думай, що і Ал’єн такий славний тільки тому, що ти хоч трохи комусь цікавий. Справа у нашому протистоянні. І завоювання тебе – це таке саме протистояння.

— Тобто не має значення, кого набирати у свої ряди, аби не дісталося іншому «табору»?

— Дурепа починає вчитися, дуже добре, — уїдливо прокоментував Сіріус. — Але ти можеш поки що розслабитись. Ти маєш час для того, щоб визначитися. Було б тупо гнати тебе стусанами в свою компанію — так і щура можна завести. Просто пам’ятай, що у разі неправильного вибору тобі буде дуже погано.

— Не варто так тиснути на новенького.

Сіріус скептично глянув на підійшов. Засмагла шкіра, високий зріст, світле волосся з блакитним відливом — одразу видно, що ця людина народилася в іншому регіоні королівства. Ця людина виглядала просто неймовірно акуратною на тлі зневажливого Сіріуса.

— А тобі яке діло? — набрався Сиріус.

Мод злякався того, як він змінився в обличчі — ніби раптом з жартівливого хулігана він виріс у справжнього головоріза.

— Прошу не починати безглуздих суперечок, — цілком адекватно попросила людина, що прийшла. — Зараз час обіду. Для тебе – сніданку. Ми правда з’ясовуватимемо стосунки замість прийому їжі?

— Так і скажи, що тебе покликав Ал’єн, — Сіріус ніби дратувався від подібного стилю спілкування. — Теж хоче завербувати цього дурня у свої ряди.

— Ти лише показуєш новенькому, що з нами йому буде спокійніше. Зрештою, відкрита агресія — це доля тварин.

— Я краще буду вважати себе левом, ніж змією, як ви, або вівцею, як цей, — Сіріус пустив Моду важкий погляд. — Пам’ятай, що я попереджав тебе про наслідки.

Сіріус пішов, а Мод видихнув так, ніби весь цей час не дихав.

Його безумовно лякав табір «безрідних», якщо можна так сказати.

— Тобі не позаздриш, — незнайомець простяг руку. — Мене звуть Ман’ян Сон. Ми маємо схожу історію. Мої батьки були змушені переїхати після того, як втратили «вам» між ім’ям та прізвищем*.

— Мод, — той швидко озвався на нового знайомого. — Дякую, що мене врятував! Дуже дякую!

— Новеньким завжди непросто, — Ман’ян із засудженням глянув у бік, куди пішов Сіріус. — Ці безрідні вважають, що чим вульгарніше поводяться, тим більше прав їм зобов’язані давати. Вони не розуміють, що поводяться як дурні діти, які потребують уваги.

— Діти хоча б не загрожують розправою… — тоном промовив Мод. — Сіріус не жартував,чи не так?

— На жаль, ні, — Ман’ян махнув рукою, закликаючи йти за ним. — У його особистій банді є воістину круглі покидьки, але він особливий вид. Сіріус їхній лідер.

— Значить, якщо я спілкуватимусь з вами, то він мене ображатиме?

Ман’ян поблажливо посміхнувся:

— Як мило прозвучало.

— А що не так?

— Дивлячись, як саме ти йому не сподобаєшся. Минулий новенький втратив пару зубів і цілителі лікували його два дні, — розповів Ман’ян несподівану річ. — Сіріуса усунули від занять та в черговий раз оштрафували, але він не дуже боїться відповідальності.

Мод, що встиг збліднути, спитав:

— Але чому його не посадили за побиття?

— Та тут майже всі працюють абияк, — той знизав плечима. — Як і скрізь, втім. Кому захочеться поратися зі складним учнем, коли можна брати хабарі у торговців?

Мод був здивований. Він не знав, що таке взагалі можливо. Він жив з думкою, що всі люди апріорі підкоряються законам, адже на те закони були написані!

— Сіріус не ідіот, бо ніколи не нападав на того, хто зміг би купити гвардійців та суддю, — продовжив Ман’ян. — А бійки під час тренувань не рахуються, тому що втрати на практичних заняттях справа звичайна.

— Прекрасно! Мені тепер страшно! — жахнувся Мод.

— Та кажу ж, просто не дражни його. Він може обійтися простими глузуваннями. Але якщо ти будеш у нашій компанії, ми обов’язково захистимо тебе, — Ман’ян усміхнувся. — Звичайно, потрібен час, щоб ми переконалися, що ти не станеш перебіжчиком, розумієш?

— Не зовсім…

— Ти вже навчався в Академії у своєму рідному місті?

— Ні, я навчався вдома.

— Тобі доведеться дуже багато дізнатися! — Ман’ян, здавалося, спалахнув від думки, що є ще багато тим, що можна обговорити. — Я теж не знав багатьох аспектів життя в Академії, але Ал’єн люб’язно допоміг мені. Знаю, що Сіріус встиг намалювати тобі стереотип типового аристократа-лицемера, який цінує гроші та розкіш, але Ал’єн не такий. Якщо ти поважатимеш його, то він відповість взаємністю.

— Я не маю жодних поганих думок про нього, що б там Сіріус не казав, — признався Мод.

— Уникай укладати договори із Сіріусом! — різко повідомив Ман’ян, ніби щойно згадав щось дуже важливе. — І взагалі з ким би там не було! Особливо якщо умови договору дуже розпливчасті!

У роті стало сухо. Мод подивився на Ман’яна розгубленими очима:

— Чому?

— Договір — страшна річ. Особливо від таких людей, як Сіріус. Його не можна скасувати або відкласти, інакше твій синіс подіє проти тебе ж. Він стане проклятим.

— Що?..

— Прокляті синіси приносять хвороби та невдачі як своєму носію, так і тим, хто їх оточує. Моя тітка одного разу була обдурена шахраєм й в результаті її синіс став проклятим. Від розпачу вона скинулася зі скелі! — Ман’ян незатишно здригнувся. — Договори — ось що воістину мене лякає. Їх відкрито укладають, ними відверто загрожують…

— Чому їх не заборонять?

— Не вигідно, — лаконічно відповів той.

Мод розсіяно почухав свій блідий синіс. Він не знав про те, що магічні договори небезпечні — у палаці він лише миттю чув про їхнє існування, але ніколи не вважав таке чимось важливим. Мод, сам того не знаючи, уклав дуже розпливчасту угоду з Сіріусом. Гірше не може бути.

Примітки:

* “вам” між ім’ям та прізвищем є тільки у лордів (аристократів), “фан” — у королів та їх родичів; із позбавленням титулу лорда зникає й приставка.