Глава 1. Назріваючий заколот

— Тато!

Маленький Мод дивився знизу вгору, на високу постать батька, і відчував трепіт під час зустрічі в коридорі. Тато багато працював і бачилися вони рідко, тому несподівана зустріч принесла ціле море радості. Дві старі няньки, що завжди супроводжували Мода, опустили погляди і синхронно вклонилися, явно не чекаючи, що побачать короля в такому місці. Агоній, одягнений у довгий плащ, здивовано (хоча швидше байдуже, як завжди) схилив голову на бік.

— У твоїх очах багато радості, — сказав він. — Чому?

— Я скучив! — оголосив той, розкинувши руки. — Ми бачимося лише за вечерею! А вчора ти був зайнятий!

— Скучив? — повторив Агоній так, ніби куштує це слово. — Зворушливо.

— Чи не міг би ти присісти до мене? — сяючи, спитав Мод.

— Навіщо?

Няньки зашепотілися в тихій паніці. Пізніше Мода відчитали за таку поведінку, однак на той момент він не бачив перед собою короля, він бачив тата.

Агоній не висловлював бажання коритися, проте інтерес узяв гору, тому він сів на коліно, спостерігаючи за діями Мода. Той, не втрачаючи жодної секунди, кинувся обіймати батька за шию. Няньки зблідли, побоюючись догани. Мод насолоджувався близькістю і не звертав на них жодної уваги.

Агоній не змінився в особі: він, як і раніше, виглядав відчуженим і трохи зацікавленим. Він не розгнівався і не зажадав вибачень. Він лише сказав звичне:

— Зворушливо.

***

Мод підірвався з ліжка, хапаючись за руку. У каюту проникало ранкове світло через круглий ілюмінатор. Мод виявив себе лежачим на краю незручного жорсткого ліжка, а потім так заплутався в ковдрі, що впав на підлогу. При спробі піднятися, Мод зазнав небувалий біль у правій руці і скоріше дивився на неї.

Незавершене чорне коло нагадувало вицвілу фарбу, а не синіс. З якоїсь причини ці бляклі лінії хворіли так, наче кисть розривають зсередини, і на шкірі з’явилися почервоніння.

— Ну чому це відбувається саме зі мною?.. — проскулив розбито Мод.

Декілька секунд він просидів, стримуючи гіркі сльози досади, а потім поправив скуйовджене волосся і піднявся. Мод кинув ковдру на ліжко, щоб не заважало під ногами, і почув бурчання власного живота. Вчора їжа не лізла в рот, тому весь вечір Мод страждав у каюті й заснув лише через те, що шок дав дорогу втомі.

Мод вийшов на палубу, де метушилися матроси. Він не знав усіх цих людей, які погодилися допомогти Артібальту, але відчував до них щиру подяку. Було незвично виходити до людей непомітним. Ніхто не поспішав вітати його, ніхто не кланявся та не цікавився справами. Від незвички Мод зіщулився, застигши на місці. На мить стало дуже незручно, ніби він тут зайвий.

— Доброго ранку, — на щастя, його помітив Артібальт.

Він увесь час обговорював щось із невідомим моряком, притримуючи в руках карту. Мод зрозумів, що вони обговорювали курс, та не цікавився деталями. Артібальт відлучився від компанії, щоб поговорити із Модом.

— Виглядаєш нездорово, — зауважив Артібальт, варто було ледве наблизитись. — Необхідно поснідати. Чи справа в іншому?

— Ну… — невпевнено затнувся той, потираючи руку. — Чомусь мені боляче… Вчора було не так помітно, а сьогодні, здається, біль посилилась…

— Що це?

Артібальт підхопив його за долоню, щоб розгледіти блідий синіс. Мод вперше бачив, щоб Артібальт був таким здивованим, ніби зіткнувся з чимось новим. Втім, так воно й виявилося.

— Синіс… незавершений…

— Таке можливо?

— Не знаю… Але схоже на те… Я бачу, ти все ж таки розпочав церемонію Єдності? — Артібальт із сумнівом почухав підборіддя. — І закликав портал, не завершивши її… Чесно сказати, я навіть не знаю, чи є якась користь від такого синіса…

— Чи зможе тато… ну… відстежити мене?.. — запитав це, Мод похнюпився, адже згадувати батька вголос виявилося болісно.

— Дуже сумніваюся, але… — Артібальт насупився, роздумуючи над ситуацією. — Ми не в тому становищі, щоби ризикувати. Потемний король нізащо не залишить спроб вбити тебе.

Мод неприємно підтиснув нижню губу. Навіть рука хворіла не так сильно, як серце при згадці про наміри батька.

— Як прибрати цю штуку? — сухо запитав Мод.

— Синіс не можна прибрати, хіба що за велінням охоронця, але… Не відрізати ж руку, справді.

— Відрізати руку?! — жахнувся той.

— Так буде тільки гірше! Я нізащо на це не піду!

— Я не змушую… — Артібальт спробував заспокоїти його жестом, мовляв, здаюся. — Все ж таки без руки ти надто сильно виділятимешся з натовпу… Спробуй використати вище заклинання. Якщо не вийде, то ми маємо проблеми.

— Вище заклинання?.. — Мод задумався, а потім направив праву руку. — Спробую підняти бочку.

Левітація дрібних предметів не вимагала багато сил, чого не сказати про речі побільше. Піднімати предмети різного ступеня тяжкості можна лише маючи синіс та досвід, тому Мод не розраховував на успіх. Якщо бочка хоча б смикнеться, це теж буде знак. Однак, якщо щось і смикнулось, то тільки рука — м’язи скоротило від болю, а Мод скрикнув, притискаючи долоню до грудей.

Бочки, що стояли на відстані, так і не ворухнулися. Артібальт видихнув, мабуть, полегшено, та перевів жалісливий погляд на Мода.

— Якщо не можеш користуватися вищою магією, то й Потемний король не зуміє тебе вистежити, — сказав він. — Тоді ми маємо лише одну проблему — біль.

— Наче у мене під шкірою бите скло, — стиснувши зуби, поскаржився Мод. — Чому так боляче? Хіба це нормально?

— Я не цілитель, але це схоже на результат незавершеності церемонії. В Академії є добрий цілитель, я дам йому знати про твою проблему.

— В Академії? — здивувався Мод. — Та я ж помру на той час!

— Ну, пробач, звичайні мазі і настої навряд чи допоможуть. Можу дати тобі парочку, але тебе мучить магічна хвороба, а не звичайна рана.

— Ну і нехай! Я хоч би спробую! — похмуро відповів Мод.

Від новини, що доведеться терпіти цей нестерпний біль усю дорогу, йому хотілося заволати.

Після сніданку, що складається зі звичайного салату та незрозумілої, майже несмачної рибної каші, Мод намазав руку всіма мазями, які були в арсеналі місцевого екіпажу. Жодна з них не допомогла, але Мод уперто пробував одну за одною.

Незабаром його відволік Артібальт. Він прийшов до нього в каюту, тримаючи в руках ножиці. Мод впустив його, здивовано вигнувши брову, та прикрив двері, передчуваючи недобре. Артибальт взяв стілець і поставив його в середину каюти, у освітлене сонцем місце.

— Сідай, — скомандував він, демонструючи ножиці. — Потрібно позбавитись ознаки аристократії.

— Моє волосся?! — Мод підскочив на місці. — Ти й так відчепив мені частину волосся!

— Серйозно? — скептично промовив той. — Після всього, що сталося, тобі є діло до волосся?

— Звісно! Волосся – показник статусу! Мій тато завжди…

Мод перервав себе на слові, безглуздо розплющивши очі. Боляче. Знову боляче. Але не згадувати батька здавалося неможливим. Мод не міг повною мірою усвідомити того, що його життя не буде колишнім.

— Я розумію, чому це складно для тебе, але, боюся, вибір у нас дуже обмежений, — Артібальт намагався закликати до голосу розуму. — Ми ще не продумали тобі історію, але якщо ти виглядатимеш як аристократ, то піде непотрібна хвиля чуток. Я відправляю тебе до звичайної Академії, там усі аристократи знають один одного. Інша річ, якщо ти будеш із сім’ї, яка вже втратила свій статус — звідси і добрі манери, і доглянутий вигляд. Але тільки не довге волосся.

Мод зіщулився, намагаючись стримати запал, але не виходило. Артібальт мав рацію. Йому краще знати, як люди виглядають і як реагують на вигляд один одного. А волосся… Подумаєш, відросте. Але справа зовсім не в красі, а в тому, що довжина означає. Зараховувати себе до «звичайних людей» Мод не хотів, бо навіть приблизно не знав, яке це. Він спілкувався з прислугою, але ніколи не думав, як вона живе.

— Наскільки коротко?.. — прогудів невдоволений Мод.

— Як вийде, я не майстер із стрижки.

— Жах який…

— Ти ще не до кінця розумієш, що відбувається? — з осудом у голосі спитав Артібальт. — Люди ризикують своїм життям, щоб урятувати тебе. Так, я плачу їм за це, але це все ще великий ризик. Ти — єдина людина, в чиїх жилах тече кров Потемного короля, єдиний, хто по праву займе наступний трон. Те, що я взагалі поплив з тобою — величезний ризик! Але я знаю, що наодинці ти не впораєшся! Ти маєш відкинути свої примхи, бо далі буде лише гірше!

Мод хотів би образитись, але витримав цей удар гідно. Неприємно визнавати свої помилки чи приймати критику. Моду стало соромно, адже він справді не думав про те, що багато людей ризикують життям заради нього.

— Добре… — видихнув він, намагаючись не виглядати примхливим, як сказав Артібальт. — Пробач…

— Я розумію, що тобі також непросто. Дуже непросто, — миттю пом’якшав Артібальт. — Але ти теж мусиш розуміти, що почуття є не в тебе одного.

— Все дуже різко навалилося! — пихкнув Мод. — Ще вчора я насолоджувався тортиками і готувався до дня Єднання, а сьогодні вирушаю невідомо куди, ховатися в Академії! Тобто навіть не відомо, що буде далі! Якщо замислитись, то стає страшно! Що буде, якщо мене розкусять? А якщо тато помилився? Якщо все це просто частина кошмару?

— Що ж, тоді кошмар затягся… Агоній мудрий правитель, але йому не вистачає серця. Я не можу назвати його правління жахливим. Зрештою, він багато зробив для економіки, підвищив рівень урожаю, припинив війни і зменшив набіги істот з Безодні… Проте він не розуміє почуттів людей. Йому подобається режим, у якому жебраки не мають права голосу. Так, економіка на висоті, проте залишилися біженці, які постраждали від війни і просто люди без магії, яким потрібна допомога. Кошмар затягнувся, Мод, і ти незабаром сам побачиш, як виглядає життя поза багатою і процвітаючою столицею.

— Бідність?.. — Мод неуважно підійшов і сів на стілець, показуючи тим самим готовність до стрижки. — А до приходу тата її не було?

— Була, звісно. Попередній Потемний король боровся з бідністю, він допомагав людям і дбав про всіх, але потім з’явився Агоній та узурпував владу. Ти навіть не уявляєш, скільки він зробив…

— Ти знаєш про це все… І ніколи не говорив мені.

— Не було сенсу. Я не міг довіряти тобі повністю, інакше втратив би голову за зраду. Свобода слова також заборонена, — Артібальт приготував ножиці. — Моде, на цьому світі не можна нікому довіряти повністю. Єдиний, хто має знати всі твої таємниці, це ти сам.

— Просто не віриться… — прошепотів той.

Світле волосся було безжально зрізане. Мод дивився, як падають залишки його колишнього красивого життя на підлогу каюти та смиренно стискав губи. Без довгого волосся плечам було незвично порожньо, хоч би як дивно це звучало.

Мод глянув на себе в дзеркало, коли Артібальт закінчив, і не дуже зрадів кривизні нової стрижки.

— Дуже видно, що стриг не майстер, — пробурчав Мод, притримуючи дзеркало в руці.

— Ну, пробач, — закотив очі Артібальт. — В морі складно щось робити рівно…

— Я сам підрівняю пасма, — вирішив той, бо гірше вже не буде. — Якщо вже прикидатися звичайним, то так, щоб не викликати непотрібних питань, чи не так? Наспіх зістрижене волосся буде помітне в очах аристократів.

— Тут ти маєш рацію, вони можуть звернути на це увагу.

— Як я взагалі опинюся в Академії? Я чув про Академії тільки з розповідей вчителів з історії, — дбайливо відмірюючи потрібну кількість волосся, Мод почав акуратно стригтися. — Академії є у ​​кожному місті, вони навчають магії всіх бажаючих. Раніше в них могли вчитися тільки ті, хто має синіс, але з приходом батька правила змінилися.

— Так, але це не надто допомогло. Синіс необхідний, тож тобі буде складно. Деякі молоді хлопці живуть за старими правилами, тому дуже скептично ставляться до людей без синісу.

— Але тоді в чому сенс реформи?

— Щоб відсіяти слабих. Як говорив Агоній, він дав простим людям видимість шансу. По суті, це обман, адже без синіса вони все одно не доб’ються поваги.

— Якось… жорстоко, чи що…

— Як я казав, у мене є потрібні люди в Академії. Ти будеш зарахований як новенький, що приїхав із сусіднього міста. Я познайомлю тебе з тими, кому ти можеш довіряти у стінах Академії, але пам’ятай — інші не повинні знати, хто ти насправді.

— Та я зрозумів… — пробурчав Мод.

— Мені ж доведеться тебе покинути.

Мод перевів на нього круглі очі. Він жахнувся самої думки залишитися зовсім одному в незнайомому світі. Так, Артібальт сказав, що в Академії будуть люди, які допоможуть, проте Мод їх не знав!

— Як я…

— Надсилатиму тобі листи, коли буду впевнений, що їх не перехоплять, — повідомив Артібальт. — Залишатися з тобою — цілковите божевілля. Так нас одразу знайдуть.

— Але як же я впораюся один?.. — тремтячим голосом запитав Мод. — Я все зіпсую! Я тебе підставлю!

— Ні, якщо триматимеш язик за зубами. Нічим не виділяйся, не показуй характеру і просто тихо існуй, — Артібальт похитав головою, ніби каже очевидні речі. — Ти добре навчався вдома, хоч і не всьому, але в цілому не мусиш відставати від інших учнів. Якщо будеш чогось не розуміти, то підеш у бібліотеку і знайдеш необхідну інформацію. Не варто ставати відмінником або, навпаки, двієчником — не виділяйся. Так, що ще?..

— Але ж мені доведеться спілкуватися з іншими учнями!

— Правильно. Пам’ятається, досвід спілкування з однолітками у тебе мізерний… Ну, нічого, навчишся. Люди істоти товариські.

— Навчишся? — повторив обурений Мод. — І це вся твоя порада?! Я навіть не знаю, як варто розпочинати розмову! Зазвичай, всі підходять до мене самі, кланяються і так далі!

— Так, тобі буде непросто, — Артібальт схрестив руки на грудях і знизав плечима. — Але інакше ніяк. Не можна давати пораду там, де потрібен лише досвід. Досвід ґрунтується на помилках.

— Що ж, схоже, що на мене чекає новий кошмар!

— Із цього й складається життя звичайних людей.

***

Мод почував себе вмираючим. Дні на кораблі далися взнаки: морська хвороба не відпускала його від палуби. Поради, які давали йому моряки, виконувати він просто не міг. Не міг зайвий раз бігати вздовж палуби, щоб тримати себе в тонусі, не міг доїдати порції та намагався не пити зайвий раз води. У результаті зробив лише гірше. За пару днів він сильно схуд та зблід, під очима з’явилися мішки, що виділялися на блідій шкірі, а рука почервоніла, ніби її дійсно пхали в полум’я.

Мод так намучився, що коли корабель прибув у порт, то навіть не одразу оцінив місто. Безоднія не відрізнялася особливою красою: старі будинки, зроблені з жовтого каменю, будувалися ледве не один на одному, утворюючи тим самим вузькі брудні вулиці. Більшість ходів і сходів, зроблених з того ж каменю, поросли травою та виноградом, посилюючи почуття занедбаності. Місто ніби піднімалося вгору, на острів, закриваючи величезну частину лісів.

Завдяки тому, що Безоднія омивалася морем, неприємний запах від тухлої риби швидко забирали сильні вітри. Коли Мод побачив, як рибалки обробляють рибу прямо під палючим сонцем і на очах у людей, то його знову не вирвало. Перше враження виявилося огидним.

Мод навіть не голосив з приводу його нового тимчасового одягу: звичайна дорожня мантія з твердої тканини нічим не виділялася серед нарядів натовпу. Через погану якість тканини, мантія була жаркою і досить швидко дратувала шкіру. Коли Мод і Артібальт попрощалися з командою корабля і попрямували вузькими вулицями мізерного на пейзажі міста, Мод почав свербитися.

— Припини, — тихо обірвав його Артібальт. — Не вистачало ще, щоб хтось порахував, що ти хворий на дав’янку!

— На що?.. — мляво запитав Мод.

— Дав’янка — це хвороба, що прийшла з Безодні. Спочатку проявляється в корості, а потім шкіра починає темніти і розкладатися.

— Що?! — Мод жахнувся і став небезпечно ухилятися від людей, що проходять повз. — Такий жах можна зустріти на вулиці?..

— Так, але вона передається через кров. Не варто хвилюватися, дав’янка не поширена хвороба, але люди все одно готові косо дивитися на всіх, хто здається їм підозрілим. Нам потрібно спокійно дійти Академії, не викликаючи запитань. Будь уважний, Мод, це місто неймовірно старе, тому вулиці схожі одна на одну — не загубися. Тримайся якомога ближче до мене.

Мод намагався йти прямісінько позаду Артібальта, але ширина вулиць раз у раз підкидала сюрпризи у вигляді натовпів людей, яких хоч-не-хоч, але доводилося пропускати. Мод не втрачав на увазі спину Артібальта, тому й не помітив, як його ледь не збив віз.

— Гей, обережно! Ти чим дивишся? — грубо лаявся старий, що й тяг віз, від якого нестерпно смерділо ненависною рибою.

— Прошу вибачення…

Мода, вочевидь, ніхто не почув, зате хтось штовхнув його в спину, закликаючи не заважати руху. Мод абсолютно не звик до такого звернення, а тому миттєво розгубився, тим самим дозволивши змісти себе убік. Мод притулився спиною до стіни, намагаючись зібратися з думками. Було нестерпно страшно, його ніби зачинили в коробці з незнайомими людьми, а Артібальта вже й не видно!

«Якщо залишусь тут, то мене розтопчуть! Потрібно бігти до Артібальта! Він пішов прямо, але якщо встиг згорнути? Невже я тут помру? Прямо на цьому місці!»

— Ну і вигляд, — прокоментував чоловік, якого Мод не одразу зміг побачити від переляку.

Парубок спритно пройшов через натовп, нікого не зачепивши, і встав зовсім близько до Моду біля стіни, перегородивши можливий шлях втечі. Той злякався в черговий раз, оскільки молодий хлопець, що вищий за нього на півголови, вичерпував незриме почуття хитрості.

Він усміхався і жмурив очі, ніби є хижаком — таке не можна не помітити. Темне, але не чорне волосся виглядало досить пухнастим, а легка дорожня накидка приховувала все, крім міцних рук.

— Ти вперше в Безоднії, це видно за кілометр, — заговорив цей хлопець, бавлячись над тим, як стисся Мод без видимих ​​причин. — Приїхав на навчання?

Мод ніяково кивнув.

— Як ви здогадалися?..

— Синіс на руці. Блідий якийсь, але, тим не менш, — хлопець показав і свій чорний синіс. — Я теж учень Академії. Тобі пощастило, що я побачив тебе першим. Симпатична особа, з такою буде простіше домогтися прихильності.

— Ну… дякую… — Мод постарався розслабитись, хоча вийшло не повністю. — Я приїхав із сусіднього міста… А ви місцеве?

— І ти колишній аристократ, так? Судячи з говірки, звичайно, але не з одягу. І так, я місцевий, — хлопець трохи відсторонився, коли переконався, що ніхто не втікатиме від нього. — Звати Сіріус, ти незабаром запам’ятаєш це ім’я.

— Мене звуть Мод, — промовив той. — Я просто загубився в цих місцях…

— Не дивно, всі вперше губляться, — Сіріус лише знизав плечима, висловлюючи награю поблажливість. — Я міг би тобі допомогти, але що мені з того? Уявляєш, у мене є карта міста, яка допомогла б тобі прижитися, але…

— Але що?

— Я її тобі не дам.

— Чому?

Сіріус пирснув від сміху. Мод трохи почервонів, почуваючи себе дотепною дитиною.

— Ти новенький, тому тобі доведеться вибирати собі компанію. Або я, або ублюдок Ал’єн.

— Перепрошую?.. — Мод намагався зрозуміти, про що говорить новий знайомий, але не міг. — Я зовсім не розумію, що Ви хочете цим сказати…

— Для початку дивно звертатися до мене на «Ви», — уїдливо хмикнув той. — А з приводу компанії… Скажімо, в Академії люди діляться на два табори: виродки і ні. Ті, хто не вибирає собі бік — просто пилюка без власної думки. Ти не зрозумієш глибину наших конфліктів, але насамперед тобі доведеться обрати бік, хочеш ти того чи ні.

— Але щоб обрати, я маю порівняти обидві сторони.

— Поки порівнюватимеш, станеш ізгоєм. Не клацай дзьобом, — Сіріус відмахнувся. — З мого боку було б нерозумно зазивати тебе на свій бік у такий момент. Однак я покажу тобі, що мій «табір» куди кращий за купку виродків Ал’єна.

— Що ж, то що ти пропонуєш?..

— Два варіанти: я даю тобі карту в обмін на сліпу відданість або відводжу тебе до того чоловіка, з яким ти йшов, але ти будеш моїм боржником.

Мод хотів був відповісти, але запнувся і насупився:

— Обидва варіанти нерівноцінні. Сліпа відданість — поняття розтяжне, як і боржник.

— Так і є, — проте Сіріус не пішов на поступки. — Тому тобі вирішувати, якого кота в мішку діставати.

— Другого, — Мод вирішив, що краще вибере менше зло.

— Домовилися, — Сіріус усміхнувся з нотками перемоги і простяг руку.

Мод невпевнено потиснув її на знак підтвердження договору, і рука його, здавалося, знову спалахнула. Ледве помітно, але синіс заіскрився, а Мод злякався, адже щойно він попався на хитрощі. Це не звичайний договір, а скріплений магією, а значить, що у будь-якому разі Сіріус опинився у виграші.

— Не дозволяй себе змісти, коли йдеш проти натовпу, — Сіріус підхопив Мода за лікоть і потягнув уперед. — Якщо тебе збили, то йди далі і в жодному разі не вибачайся. Носи поверх мантії плащ без кишень, інакше тебе пограбують. У центрі та біля Академії крадіжка не така поширена, як тут, біля ринку.

Сіріус провів його через два квартали, до напівкруглої будівлі з величезною вивіскою. На ганку цієї будівлі і знайшовся зблідлий Артібальт, що вже встиг зібрати навколо себе людей у ​​суворій темно-синій формі — місцевих гвардійців. Судячи з їх незацікавленим особам, вони були налаштовані виконувати свою роботу.

— Мод! — вигукнув Артібальт так голосно, що деякі люди похилилися в його бік.

Мод ніяково помахав йому рукою, а потім запитав у Сіріуса:

— Звідки ти знав, де саме буде мій супроводжуючий?..

— Усі приїжджі зобов’язані проходити реєстрацію, якщо хочуть тут жити чи вчитися, — Сіріус розвів руками, мовляв, і так усе зрозуміло, а Мод насупився:

— Тобто ти міг спочатку сказати, куди мені варто йти?

— Міг, але тепер ти мій боржник, — самовдоволено повідомив він, підморгнувши. — До зустрічі, дурник.

Мод зашарівся від такого звернення, але не встиг обуритися — Сіріус зник у натовпі. Артібальт нервово вхопив Мода за плечі, вигляд у нього був не на жарт переляканий.

— Як ти міг відстати? Я ж сказав, щоб ти йшов біля мене! — як і належить дорослим, Артібальт почав розмову з нотацій. — А якби ти потрапив у погану компанію? Тут повно работоргівців та інших бандитів! Ніколи не ходи один біля порту, чуєш? У центрі не буде таких проблем, але порт — місце для будь-якого зброду на зразок приїжджих!

Мод неуважно кивнув головою.

— Мені допоміг хлопець. Він учень Академії… — Мод не договорив, бо Артібальт хитнув головою:

— Добре, що тобі пощастило, але надалі дивися в обидва очі!

— Так, обіцяю! — закивав Мод.

— Що ж, гаразд… — Артібальт видихнув, заспокоюючись. — Не варто втрачати на цей час… Зараз я зроблю тобі підроблені документи, щоб не виникало жодних проблем, а потім ми вирушимо до самої Академії. Там на нас уже чекають наші союзники.

— Ох… так…

Мод не розповідав йому про те, що дізнався про життя в Академії. Артібальт навряд чи цікавився таким.

***

У центрі Безоднії виявилося не так страшно, як біля порту. Вулиці хоч і залишалися вузькими, але хоча б не такими брудними та заповненими людьми, а для возів чи карет взагалі існували окремі шляхи, побудовані нещодавно, судячи з кольору каменю.

Академія знаходилась в парку, що обгороджував корпуси густою зеленою посадкою. Академія виглядала як палац зі світлого каменю з бічними корпусами. Звичайно, палац був не рівний справжньому палацу, в якому жив Мод, але серед однотипних будинків здавався навіть красивим. Шлях через парк вони з Артібальтом перетнули дуже швидко, бо пішли через так званий чорний вихід, а не центральні ворота.

Дерев’яні двері з чорними залізними віконницями були заховані за деревами, ніби ними ніхто й не користувався, проте витоптана доріжка говорила протилежне. Мод познайомився з Академією, починаючи з робочого поверху. Чорний вихід був заповнений кам’яними фігурами ворон, які пильно вдивлялися в живих істот, що прийшли подібно до них. Парочка з них злетіла й полетіла вперед, не чуючи ані звуку.

По дорозі також зустрілися працівники Академії: кілька прислуг, одягнених у скромну і непоказну сіру форму, пара гвардійців, які стежать за порядком, компанія працівників кухні та один прибиральник. Ніхто не звертав уваги на Артібальта, оскільки з ним летіли ворони — отже, він не чужинець.

Мод зрозумів, що Артібальт іде за воронами лише через кілька хвилин. Ворони привели їх до кімнати з відчиненими дверима, де були незнайомі люди.

Артібальт пропустив Мода вперед, а сам надійно зачинив двері і провів по ним двома пальцями, щоб поставити заклинання. Кімната, відведена для відпочинку прислуги, освітлювалася штучним світлом та прикрашалася декоративними квітами. Мод почув запах кави, хоч і не міг визначити точно, де саме його можна варити. Декілька диванчиків стояло посередині, а невелика кухня розташовувалася в кутку.

Ворон із каменю приземлився на руку своєму господареві. Мод здивувався тому факту, що чоловікові живий кам’яний птах не здається важким. У кімнаті було лише троє людей. Той, що тримав ворону, стояв спиною і не поспішав вступати в діалог, зате першим заговорив невисокий чоловік з рудим волоссям та великими круглими окулярами.

— Нарешті! — він підскочив з дивана, залишивши чашку чаю на журнальному столику. — Як все пройшло? Мені так шкода! Напевно, тобі просто нестерпно! Не варто було цього казати, так? Може, змінимо тему?

Світла мантія на зразок плаща видавала в ньому метра, тобто викладача в Академії. Мод проморгався, намагаючись зрозуміти сенс почутого, поки метр незграбно бурмотів щось собі під ніс.

— Розслабтеся, Ваша Високість, — повідомив інший чоловік, несильно грюкнувши нервового метра по плечу. — Коли він хвилюється, то починає нести нісенітницю. Думки плутаються і таке інше.

Ця людина була вищою за метр на дві голови, якщо не більше. Вони викликали яскравий контраст: милий метр і серйозний рішучий чоловік у чорному костюмі, що нервово мнувся від незручності. Мод намагався згадати, де бачив такий одяг: коротка мантія, великі ґудзики та залізні манжети, кілька медалей на грудях. Схоже на воєнного, але якого? Чоловік навіть виглядав суворо: відкинуте назад волосся заплетене в тугу косу, вузькі очі в серйозному прищурі та басистий голос.

— Дозвольте вас познайомити, — заговорив Артібальт так, ніби відчув полегшення від думки, що більше не потрібно нікуди бігти поспіхом. — Поки принц вважається учнем Академії, його звуть Мод Ганс, він приїхав сюди вчитися, його сім’я в минулому була серед аристократії, але збідніла і втратила колишній статус.

— Я хотів сказати… — метр знову спробував сказати щось виразне. — Бідолаха… Мабуть, шлях був непростим…

— Пізніше, любий, пізніше, — знову поплескав його по плечу «військовий», у голосі якого читалося розчулення.

— Мод, це метр Аларій вам Грем, викладає сакральну літературу та стародавні заклинання, — представив його Артібальт. — І його чоловік, Карт вам Грем, член підрозділу загону Баліста*.

— Загін Баліста? — зачепився Мод. — Хіба це не вигадка?..

— Запевняю, ми реальні, — відповів майстер Карт із потіхою, напівусмішка на суворому обличчі виглядала незвичайно. — Загін Баліста веде боротьбу проти чудовиськ, що живуть у Безодні, яка знаходиться не так вже й далеко від Безоднії.

— А… — Моду стало соромно, що він взагалі поставив таке безглузде запитання. — Вибачте …

— Ух! Я зібрався! — скипів Аларій, струсивши головою, і заговорив з Модом доволі доброзичливим тоном. — Ти виглядаєш дуже болісно, ​​ось я й збився з думки! Напевно, дорога тебе зовсім виснажила! Бідолашна дитина!

Аларій дбайливо посадив Мода на диван, накинув на нього теплий плед (який узявся не зрозумій звідки), і жестом запропонував чай. Від такого теплого прийому Мод миттю розслабився, хоч і не повністю. Мод скуто відмахнувся від пропозиції скуштувати чаю, оскільки було дуже незручно.

— Він справді виглядає болісно, ​​— повідомив Карт, глянувши на Артібальта з напівусмішкою. — Не звик до морського бризу?

— І це теж, — втомлено видихнув Артібальт.

— І Ви такі спокійні, майстер Артібальт? — зашипів Аларій. — І де ваше співчуття? Біднесенька дитина пережила такі жахливі події!

— На жаль, я не можу допомогти абсолютно з усім.

Мод зрозумів, що метр Грем йому подобається. Той тим часом помітив почервонілу руку Мода і жахнувся:

— Що це?

— Я писав про це, — Артібальт пройшовся вперед, щоб узяти глечик із чистою водою та налити собі склянку. — На кораблі не було нічого, щоб полегшити біль або прибрати роздратування.

— Ви не писали, що все настільки погано!

— Виглядає лайново, — прокоментував Карт. — Я надам кілька настоїв, які використовуються під час серйозних магічних хвороб, щось має підійти.

— Не хвилюйся, — Аларій втішно посміхнувся Моду, який здавався переляканою дитиною в очах оточуючих. — Ми так просто цього не залишимо. Я подбаю про тебе, як тільки зможу. Тільки не соромся звертатися.

— Дякую, — придушивши незручність, сказав Мод. — Я дуже ціную Вашу допомогу…

— Ми ще нічого не зробили, — відповів Карт. — Поки ти в Академії, ми зробимо все, щоб тебе ніхто не знайшов і не розкрив. Подбаємо, якщо знадобиться і таке інше. Потемний король зробив чимало огидних вчинків, але вбивати рідного сина — це вже занадто. Ми жили надією, що новий Потемний король буде більш милосерднішим, проте, схоже, Агоній і цю надію вирішив знищити.

— Не говори так! — помахав рукою Аларій, закликаючи припинити. — Як би там не було, Агоній його батько!

— Але ж він сам бачив його справжнє обличчя!

— Цього недостатньо, щоб вбити любов!

— Як можна любити таку людину?..

— Припиніть обоє, — раптом прошипіла третя людина, яка весь цей час мовчала.

Мод не встиг навіть зажуритися від думки про батька, адже його увагою заволодів той, хто без попередження шпурнув кам’яну ворону в стіну. Гуркіт злякав його й Аларія, а ворона спокійно струснулась і підлетіла до стелі.

Чоловік обернувся. Довга чорна мантія, прикрашена відзнаками, миттю видала ректора. Тільки майстерні майстри могли носити мантію із золотою брошкою у вигляді символу мудрості на грудях. Чоловік носив чорний капюшон, що приховував його обличчя майже повністю. Гострий підборіддя і ніс — усе, що Мод зміг розгледіти.

— Як я одразу не здогадався?.. — зашепотів він, і його голос був меланхолійно-томним. — Ну, звичайно!..

— Магістр Долорем? — чи здивувався, чи гукнув Артібальт.

— У цій боротьбі нема ані сенсу, ані палкості, — похмуро сказав магістр. — Марні спроби покращити те, що апріорі не може бути кращим — життя. Сам факт непокори Потемному королю показує те, як ми ласі на помилкові надії.

— А, його знову накрило, — незворушно промовив Карт. — Магістре Долорем, Ваша депресія, звичайно, поетична, але нам не до того. Ви ж самі ненавидите Агонія, і Ви самі погодилися допомогти принцу Памоде.

— Так і є, — вмить заспокоївся магістр Долорем, проте все одно виглядав похмурішим за дощову хмару. — Чи не означає це, що навіть у моменти відчаю знаходити неіснуючий сенс це жалюгідна природа людини?

Мод здивовано подивився на іронічно усміхненого Аларія, щоб він йому пояснив. Той, спіймавши німе запитання, відповів:

— Це ректор Академії, магістр Дан Долорем. З якоїсь причини його завжди долають сумні думки, але… Хоча він і сумнівається у своїх рішеннях, магістр насправді неймовірний маг та вірний союзник.

— Прошу вибачити мою зухвалу поведінку, — Долорем зробив крок уперед, звертаючись до Мода. — Незважаючи на нікчемність людської природи, наявність хибних надій та безглуздості буття, я щиро готовий допомагати людям. Ваш батько гнилий зсередини, проте Ви його протилежність. Яка зла іронія від життя, чи не так? Вам не хочеться ні битв, ні влади, і Ви не готові до відповідальності, проте від Вас залежать життя людей…

Мод похмурнів від жаху — він усвідомив, що від нього залежать чиїсь життя! Виходить, що люди, такі як Артібальт, давно шукали привід і шанс прибрати батька і замінити його на тих, хто «добріший» — Мод. Дурним Модом, що хоч і буде в рази милосерднішим, але водночас — у рази дурнішим.

— Я не… — розгубився Мод.

— Магістр! — гаркнув Аларій. — Це було занадто різко!

— Не варто вивалювати на молодого принца всього лайна одразу, — хмикнув з легкою усмішкою Карт. — Він ще не побачив, наскільки все серйозно.

— Прошу, не лякайся, — Артібальт присів до Мода, і виглядав він неймовірно виснаженим. — Все не так уже й просто. Цілком можливо, що Потемний король придушить повстання, а ми всі загинемо…

— Ще гірше! — вигукнув Аларій.

— Але ж є шанс на перемогу, — уперто продовжив той. — Ніхто не вимагатиме від тебе всього й одразу. До того ж, я допоможу тобі. Як допоміг сьогодні. Ми зробимо світ кращим, Мод. Тобі не доведеться брати на себе відповідальність за все та всіх.

— Я… Я спробую нічого не зіпсувати… — промимрив Мод.

Хоч Артібальт і спробував заспокоїти його, легше Моду не стало.

Примітки:

*Загін Баліста — це особливий підрозділ військових, які займаються лише справами Безодні.

Коли люди тільки заселяли землі, дуже часто страждали від набігів істот з Безодні. Першими, хто навчився давати їм відсіч, були військові, які використовували зачаровані балісти. Звідси й пішла назва.