Маленька поміч

Минув рік і майже нічого не змінилося. Життя йшло своїм ходом. Хоча, одне залишалося незмінним – Настя досі не сподобалося ні одному хлопцю на селі. Добриня це добре бачив, та коли питав, то отримував тільки одну відповідь: «Стара вже я, ніхто не хоче бути з такою дівою. Ганьба мені, ганьба». Дівчина увесь час сумувала. Поки пряла, мрійливо дивилася у вікно у перервах; поки носила воду, тяжко зітхала, задивляючись на чужих чоловіків. Хлопчику дуже хотілося їй допомогти, але не знав, чим і як. Вінок тоді сестра так і не прийняла, ще й накричала, звинуватив брата у необачності. І зараз морить себе усім чим можна. Так він і махнув рукою на свої спроби.

Батько почав брати сина у поле. Він простягнув йому серп і сказав косити траву для корови. Робота ця була тяжка й затяжна, але хлопчику було заборонено жалітися. За два роки він стане хлопцем, тому у його душі не повинно бути слабкого місця. У перший день Добриня мужньо виніс всі іспити: і набридаючих комах, які кусалися, і палаюче сонце, яке жарило,  немов піч, і жахливі криваві мозолі, які з’явилися у перші години роботи від дерев’яної ручки серпа.

Одного дня Добриню взяли на базар. Він допомагав батьку обмінювати гроші з села на необхідні продукти: хліб, сіль, насіння, тканину, цвяхи для підков та багато іншого. За близько годину бродіння у хлопчика вже паморочилося в очах, та, незважаючи на це, до останнього стояв на ногах. Були і невеликі перерви, коли батько зупинявся потеревенити з іншими мужиками за те, за се. Це не були цікаві розмови для хлопчика, але дещо вуха ухопили:

– … Га, так ось незабаром возний з сином своїм приїздить. – Розповсюджував плітки чоловік років сорока за прилавком.

– Так а що він робити у нас буде? – Здивовано питався батько.

– Та не знаю, – торговець так різко це рикнув, що Добриня з воза підстрибнув. – Перевіряти, напевне, будуть усіх. Як живете, що ховаєте, чи не порушували ви чогось останнім часом. Та може ще й для сина свого наречену знайдуть… красивеньку.

На цих словах хлопчик схилився поближче та прислухався. Заважав гам інших людей.

– Та ну, серйозно? Досі без дівчини ходить? А скільки років-то йому?

– Вже сімнадцять стукнуло. Здоровий лоб, а досі на шиї батьків сидить. Працювати йому треба вже, сім’ю завести, щоб усю дурь вибити.

– А що з ним не так?

– Ге, Степане, ну ти зовсім! Хто ж у такому віці поодиноким ходить та ще носом воротить? Здається мені, що щось нечисте з ним…

– Чому нечисте? – Не втримався хлопчик.

– О, Добринька, привіт! – Чоловік потріпав його по голові, а потім трохи схилився. – А ти знав, що треба якомога раніше створити сім’ю?

– Ні, не знав.

– Ой! Ну от слухай. Якщо заведеш собі дівчину в років… чотирнадцять чи п’ятнадцять, то будеш сильнішим на селі! Зможеш буйволів одним мізинцем підіймати, ось так, – торговець вийшов з-за прилавка та підняв хлопчика за пахви, починаючи трусити його. – Риа-а-а-а!

Дитина дзвінко засміялася, весело задригавши ногами. Чоловік ще покрутив його декілька разів, лише після цього ставлячи на землю.

– Ти підріс! Чим ти його годував, Степане?

– Та усім, чим і усіх. Він у нас богатирем буде. Дівчини бігати за ним скоро будуть.

– Ну то одразу видно. Цілком як ти!

***

Вся сім’я сиділа за вечерею. Було майже темно, але свічок ніхто не збирався палити – коштували вони недешево. Їли члени мовчки, іноді постукуючи дерев’яними ложками по дну тарілок. Усі були стомлені.

– Настю, – мати заглядала в очі сестри, зовсім її не впізнаючи. – Ти чому така понура?

– Та не чіпай її, – перебив батько, набираючи ложку каші. – Усі в її віці так себе поводять. Хлопця нема, ось і страждає.

– Та ну тебе! Може непокоїть її щось. Хай каже мені!

– Не рви серце, матусю, – гірко обізвалася Настя, тяжко зітхаючи. – Ніхто вже навіть розмовляти зі мною не хоче. Всі зайняті чи дітьми, чи домашніми справами. Ізгоєм я стаю, матусю, та непокоїть це мене.

– Ох! Що ж нам робити, Степане?!

– Не репетуй, жінко. Подумаєш, надумала собі чогось і тепер сама якимось своїм уявам слідуєш!

– Не слідую я нічому, татусю, не слідую, – затараторила дівчина, притискаючи долоні до грудей. – Ти правий, це моя провина, що ніякого хлопця не приваблюю. Та… вінки мої вже котрий рік потопають…

Добриня зненацька якось оживився, згадуючи одну річ.

– Незабаром до нас возний із сином приїздить, та син його незайманий ніким, – хлопчик оглянув маму, тата, позирнув на сестру. – Якщо ми Настю за нього видамо? Він такий же старий.

– Та як він закохається у мене? – хлюпала носом Настя, втираючи сльози у вуголках очей. – Я ж… я ж…

– Але ти дуже красива, – хлопчик відверто не розумів, чому сестра так відчайдушно ставить на собі хрест. – Чого він в тебе не закохається? Ви майже однолітки.

– А як же плітки? Якщо йому щось за моєю спиною наговорять?

– Та начхай ти на ці плітки, – не витримав батько, гупнувши по столу. Навіть посуд підскочив. – Інші дівки заздрити тобі будуть! Подумай, закохався в тебе син возного: у тебе майже немає конкуренток, усі вже давно одружені!

– Ох! – матінка сплеснула у долоні. – Тоді нам треба готуватись!

***

Наступний день був не таким важким. Добриня відпрацював у полі, нагодував кіз, натаскав води і мав трохи вільного часу. Його він вирішив провести наодинці… у лісі. Хоч батьки і забороняли, але зараз було за дванадцяту і було ясне небо. Нічого не повинно було статися. Тим паче, хлопчик чітко знав, куди йому треба.

Так, коли на вулиці день, ліс виглядає зовсім інакше. Тепер товсті крони дерев привітливо зустрічали дитину, ведучи її зовсім по іншим тропам. Насправді, нічого невідомого в дорогах не було. Земля була сухою, тому гілочки з травою лоскотали ноги (Добриня під час недовгих прогулянок знімав взуття), пташки красиво перелітали з однієї гілки на другу, а кроти активно проривали нові ходи під землею. Хлопчик намагався відтворити єдиний маршрут, який показала йому мавка. Він був дуже туманним і нечітким, але по маленьких частинах вдавалося відновити його. Далі ноги самостійно понесли тіло до того самого озера.

Добриня стомлено присів на берегу. Тепер озеро здавалося золотим. Декілька листочків спокійно кружляли на воді, залишаючи за собою легкий шлейф з кругів; пожовтіла в деяких місцях висока трава лоскотала шию і зап’ястки. Та дещо залишалося незмінним – бажання прикрити очі та приспатися.

Наснився Добрині сон, де він лежав у м’якому ліжку та без відома звав когось. Був він увесь спітнілий, стомлений, шкіру пробирав жар, але ніхто не відгукувався і не приходив. Був хлопчик, немов немовля, якого батьки полишили напризволяще. Звав він вже відчайдушно, майже надривався та враз перед ним стала дівчина. «Настю?» – не розуміючи спитав хворий. «Не Настя», – відповіла кароока незнайомка, простягнувши до його лоба долонь. Вона недобре помотала головою та відійшла. Добриня обізвався, але вона не відреагувала, залишаючи кімнату. Хлопчик позвав сильніше, та голос його ураз пропав, а горло стисло залізними прутами. Він знову залишився наодинці, не в змозі навіть підвестися на лікті. Тіло відчувало, як провалюється у пітьму. Ще декілька секунд і Добриня повністю ув’язає у жахіттях.

Він розплющив очі. У м’язах була якась слабкість, а голова відчувалася важкою. Але ці відчуття відійшли на другий план, коли перед очами постала спина мавки. Вона розчісувала коси пальцями, наспівуючи щось під носа. Тільки-но хлопчик заворушився, як дівчина оглянулася.

– Я так за тобою сумувала, – вона трохи наблизилася, прикриваючись волоссям. – Ти вже так виріс. Кликав на мене уві сні?

– Невже я кликав на тебе? Я навіть ім’я твого не знаю.

– Так, це прикро. Я побачила, як ти ворочаїшся та щось бурмочиш під носа. Подумала, це я тобі наснилася…

– Ні, мені снилася інша дівчина. Якась кароока, чорнобрива, з довгим волоссям, зовсім не схожа на тебе.

– Любий, – дівчина щиро посміялася, – а чи ти знав, що усі потвори колись мали іншу зовнішність?

– Ні, не знав.

– Так я можу тобі розповісти…

– Розкажи, будь ласка.

– За невелику послугу. – Таким же лукавим голосом додала мавка.

– Яка послуга?

– Розумієш, – вона трохи пройшлася по озеру, та з водою нічого не відбулося, – соромно мені перед тобою голою ходити. Ти все ж таки хлопчик, а я дівчина вже. А дорослим дівчинам позорно ходити перед хлопцями навіть у сорочці, а я гола! Тому, можеш мені тканину яку дістати, чи льону трошки, щоб я сама собі сукню зіткала?

– Я можу, але я прийшов до тебе з деякою ціллю. – Сором’язливо почав хлопчик, сховавши очі.

– Та-ак, а це цікаво, – мавка була заінтригована, тому підпливла поближче, – і чим же я можу тобі допомогти?

– У мене є сестра, Настя її звати. Та не може вона вже декілька років поспіль ні хлопця знайти, не одружитися. Усе село починає від неї відвертатися і вона від цього страждає. Мені дуже боляче споглядати за нею такою. Але сьогодні з’ясувалося, що до села приїжджає возний зі своїм сином, тому батьки мої вирішили Настіньку за нього видати. Але сестра навіть не впевнена, що він дізнається про неї чи помітить. І ось я прийшов до тебе.

– О, так ти дуже любиш свою сестру? – Потвора слухала уважно, водячи пальцем по поверхні води. – Але як, на твою думку, я зможу допомогти, га? Я і людям показатися не зможу, і із лісу вийти.

– Але як я тоді можу бачити тебе?

– Гм, яка глупа дитина. Ти можеш бачити мене, бо це я того хочу. Аби кому я не показуюся! Тому цінуй це, хлопчинко, і не питай більше про такі дурниці!

– Тобто якщо ти схочеш, ти покажешся людям у лісі?

– Арх, ні, це не так працює.

– Тоді як?

– Ніяк! Відчепися вже.

– Але я хочу знати більше.

– Добре! Часто ти засинаєш у незнайомому місці?

– Ну, напевно, ні?

– Це моє озеро. І я можу забирати твої сили собі, щоб ти мене бачив.

– А якщо я буду ще більше їсти щоб ділитися з тобою, ти будеш приходити?

– Буду, буду. Все, годі питань, недолуга дитино, це мене дратує. Так що ти вирішив з сестрою робити? Насильно підстелити її старому і здихатися дорослого рота?

– Та ні, то возний, а батьки за сина хочуть віддати.

– Не має значення. Чого ти від мене хочеш?

– Ну, я хотів з тобою порадитися.

– І все?.. Заради пустої розмови? Дідько, я могла витратити твої сили на щось інше, а не на це!

– Чому ти така зла?

– Тому що ти мене бісиш! – Дівчина махнула рукою і декілька листків зірвалися з гілок від вітру. – Я застрягла у цьому клятому озері, не можу вільно рухатися, майже ні з ким не розмовляю, я постійно голодна і мені страшенно скучно!

– То тобі не вистачає друзів?

– Так, не вистачає! Мені подобалося бути людиною допоки тупі батьки не вирішили знайти мені тупого нареченого.

Мавка зарилася у волосся і відвернулася, присівши на носочки і гірко схлюпнувши. Її плечі раз через раз здригалися, а сама вона тихо плакала. Добриня не розумів, що зробив не так. До води він зайти не міг, воно було дуже глибоким навіть недалеко від берега, але і якось зараз втішати – недоречно… Чесно, він злякався. Тому підвівся на ноги і побіг назад до села.

***

Наступний день був ідентичний вчорашньому. Хлопчик працював на полі, пас кіз, спостерігав за сестрою, відпочивав. Та тільки мавка не давала йому покою. Снилася вона йому сьогодні, благала про спасіння, та яке саме – ясно не було. Але згадалася хлопчику учорашня розмова. Він якомога швидше схопив невеличку корзинку, настелив на дно якусь непотрібну хустинку Насті, взявши її майже наосліп, і побіг до сусідського садочку. Вже там дитина потягнулася до яблук, ще зелененьких де-не-де, але дуже великих. Взяв небагато, аби ніхто пропажі не помітив, той поспішив до лісу: сонце починало сідати.

– Мавка! Мавка! – кликав Добриня вже на озері, присівши у травичку. – Мавка! Ти де?

Та щось шубурхнуло за його спиною.

– Ой! – злякався він.

– Ой! – запищав дівочий голос поряд. – Це ти, дурбелику? Ти мене налякав! Сьогодні чого до мене прийшов?

– Мавка? Це ти? Я тебе не бачу.

– Авжеж, не бачиш. Ви, чоловіки, майже нічого не помічаєте, хоча все у вас під носом, – легкий вітерець пройшовся у хлопчика під боком, що було дивним. Вітру сьогодні не було. – Нічого вам довірити не можна.

На воді здійнялися круги, спочатку від берега, а потім вже від середини. Потроху на фоні дерев і високої трави почав ледь-ледь промальовуватися силует синьої діви. Втім, вона дуже невдоволено склала руки на грудях – це дитина побачила дуже чітко.

– Ну, що тобі треба?

– Тобі учора було дуже погано, тому я приніс тобі по поїсти.

Мавка враз пом’якшала, з цікавістю на обличчі наближившись до берега.

– Що приніс? Показуй! – скомандувала вона.

– Яблука, – і зацікавлений вигляд дівчини одразу змінився на суміш огиди і чергового невдоволення. Добриня схилив голову вбік. – Ти не любиш яблука?

– Як тобі сказати… ця їжа злегка не для мене, – вона боязливо підійшла до берега, заглядаючи у корзину. Силует її був ледь не прозорим, виднілося лице, волосся і половина тіла. – Приніс би ти мені м’яса, козу чи дитинку яку, тоді б я наїлася. Але це… все ж таки краще аніж нічого.

– Постій, ти їж людей?

– Що? Тобі почулося. Звісно, що я їх не їм! Давай краще сюди яблука.

Хлопчик поставив корзинку на самісінькому берегу, даючи змогу дівчині підійти. Вона схилилася над корзинкою, притримуючи волосся, і обережно ухватила пальчиками яблуко. Та на думку Добрині нічого не сталося. Яблуко лежало там, де і було. Мавка піднесла до рота щось невагоме і проковтнула за один раз. В ту ж мить яблуко, до якого та доторкалася, почало гнити і всихати, тепер нагадуючи собою худесеньку гілочку.

– На що ти так дивишся? Усім істотам потрібна енергія, аби жити. Я не можу проковтнути яблуко фізично, бо я в своїй суті не маю тіла, але я маю змогу забрати його енергію собі. Думаєш, чому тебе постійно морить біля озера?

– Бо я важко працюю?

– Ох, несвідома дитино, – дівчина тяжко зітхнула, стиснувши двома пальцями ніс. – Це я забираю твою енергію, аби мати змогу показатися тобі не на день Купала.

– Тобто тобі через мене доводиться витрачати багато сил?

– Це так. Хоч ти і тріпаєш мені нерви, але ти дуже чемна дитинка. Я таких люблю, – вона взяла ще одне яблуко і повторила те, що робила до цього. Тепер силует став чіткішим, а гнилих фруктів на два більше. – І їжу навіть приніс… Так, чудова дитинка.

– Мавко, – тихенько обізвався Добриня. – А ти можеш мені допомогти?

– Дивлячись в чому. Хоч я і диявольське створіння, але не можу все-все.

– Ні-ні. Мені потрібна порада щодо моєї сестри…

– Ти теж хочеш зробити її мавкою, щоб не мучилася? Хай приходить сюди топитися, я не проти. – абсолютно спокійно сказала дівчина, нібито це часта практика.

– Ні, тільки не мавкою!

– Що значить «тільки не мавкою»? Я тобі що, не сподобалася?

– Ні, я не про те. Я хочу її ощасливити, але вона зовсім голову втратила. На виданні вже давно, але ніхто свататися так і не йде. І дуже переживає вона за це. Мовля, що скоро заміж її ніхто не візьме, та залишиться вона позором та плямою для всієї сім’ї.

– Ех, дурепа твоя сестричка, – зараз мавка невимушено плавала по озеру, ліниво слухаючи емоційну розповідь хлопчика, – молода вона та молодою на подовше повинна залишитись. Не потрібен їй той чоловік зараз! Треба жити для себе, бо скільки вже таких молодих і красивих дівок загублено? Незліченна кількість! Повидають за якихось старих телепнів і обхожуй його років десять, поки не помре. А потім дітей на горбі своєму тащити. І з молодих хлопців на тебе ніхто не подивиться, бо нечиста вже, да і з дітьми. Тому хай насолоджується!

– Ти так описуєш це…  так емоційно…

– Авжеж, бо я майже все це пережила!

– Невже ти не завжди була мавкою?

– Звісно ж, ні. Мавками тільки стають, сонечко. Ніяк не народжуються. Думаєш, мені самій гарно нею бути? Сидіти тут цілодобово біля озера, співати старі пісні, розмовляти з тваринами, без усякого спілкування! А коли навіть сюди люди приходять, то вони жахаються і втікають від мене до сестер.

– Ох. Тобто у тебе немає друзів? Навіть серед «своїх»?

– Саме так. Ти розумнішаєш з кожною хвилиною, я дуже тобою горда. – Без усілякого жарту мовила дівчина.

– Тоді давай я тобі другом стану?

– Ти? Мені? Другом?  – вона вмить зупинилася, підпливаючи ближче до хлопчика, зазираючи йому в очі. Лісова потвора ніби намагалася спіймати якесь лукавство. Встав на ноги і схрестивши руки на грудях, та серйозно додала: – З якої підстави?

– Ну, я побачив, як тобі було погано учора, тому і вирішив запропонувати.

– А своїх друзів тобі не вистачає, га?

– Вони бусурмани, мені з ними не цікаво…

– То як я можу бути певною, що через деякий час я не стану «не цікавою»?

– Клянуся, я від щирого серця хочу з тобою дружити!

– Тоді клянися на пальцях! – Мавка враз опинилася на березі, простягуючи до дитини напівпрозорий мізинець. – І так щоб чесно!

Хлопчик підійшов ближче до берега. Він трохи схилився, своїм мізинцем ледь-ледь торкаючись мізинця мавки. Це правда відчувалося так, ніби біля долоней був постійний холод від річки. Набравши повітря у легені для гласної промови, той почав:

– Я, Добриня Кат, клянуся завжди бути твоїм другом..! – Він затамував подих.

– Богумила. – Тихенько підказала дівчина.

– Богумила! І до кінця своїх днів клянуся підтримувати тебе, провідувати, розмовляти та допомагати, аби ти ніколи не відчувала себе самотньою!

– Клянись-клянись! – мавка поворушила рукою вверх-вниз слідом за рукою хлопчика, гучно зареготав. Сміх її, здавалося, дзвіночком розлетівся по всьому лісу. – Неси завтра білу ковдру і найгарнішу сукню, що є в твоєї сестри.