Десять

Їхня місія пішла шкереберть з самого свого початку. Тільки вони сіли на поїзд, і Клауд почала знайомитися з дівчиною. Жінка не була такою, якою здалась, на перший погляд, бо в очах її можна теж було побачити розбите життя, яке вона не може більше повернути назад. А от Найн бачила в Агнії єдину людину, яка тоді стала для неї опорою, після втрати єдиної людини, яку вона кохала. Найн знала чия вона дитина, може тому не хотіла ще більше ранити й так розбиту раніше душу, коли дивилась в сині очі Лідії. Зараз перед знаходились ті самі очі, та сама Лідія, тільки на декілька десятків років молодша.

Маршалка була мовчазна, говорила тільки про місію, інколи кидала якісь слова, що приходили на думку, але все так відвертала голову і дивилась на холодну панну ніч, яка малювала своєю темнотою химерних створінь. Романова спостерігала за нею, вивчаючи її поведінку, шукаючи підхід до цієї відстороненої жінки, яка зараз здавалась їй якоюсь неземною. Хотілось рівнятися на неї. Дівчина не могла пояснити того почуття, що виникало у неї, коли вона дивилась на таку горду, і, здавалось, розбиту жінку. Клауд Найн вселяла в душу якусь силу, але ця сила закінчувалась, так і не досягнувши серця дівчини, яка спостерігала за нею.

Жінка різко піднялась, направилась на вихід, але дверей не відчинила, тільки зупинилась біля них.

– Швидко вони. – вона поглядила мавпочку на своєму плечі, прислухаючись до тяжких кроків за дверима. – Агнія, готуйся, скоро нам треба бути захищатися.

Дівчина встала з місця, кивнула головою. Це її перше завдання, треба його було виконати добре, щоб у її вчительки не виникало ні єдиного сумніву в тому, що Романова хоч на щось здатна. Дівчина відчула поштовх поїзда, потім почула неприємний скрип, що розривав тишу, та забирав спокій. Синьоока вже потягнулась до своєї шпильки, коли побачила, як жінка, що весь час стояла мовчки, подала знак рукою не поспішати використовувати чисту силу. Агнія опустила руку, але все ще напружено споглядала за дверима. Рука Клауд показала спочатку трійку, через секунду вона викинула одиницю, даючи знак активувати чисту силу.

Маршалка вибила двері ногою, а Агнія стояла вже з луком, рука тримала єдину стрілу. Приємна позолота лука виблискувала в тьмяниому світлі, яке поглинла стріла та акума, що стояв перед ними. Велике одоробало вже протягнуло свою незрозумілу руку до Жінки, як мимо Найн пронеслась вогняна стріла, що влучила десь нижче грудної клітини людиноподібної акуми.

– Лау Джимін! – жінка вже дістала батіг, що тримала при собі, прикріплюючи до свого поясу. – Вперед!

Жінка махнула батігом. Цей батіг був створений Науковим відділом, щоб Клауд могла легко заподіювати шкоду противнику, і тепер, коли Агнія відкинула акуму, то вона легко шмагонула того батігом, який відірвав руку.

– Агнія на дах поїзда, швидко! – Найн вилетіла з купе, пробіглась про коридору, але зупинилась.

Яскравий спалах світла осліпив її на хвилину, від чого вона не могла побачити дійство, що відбувалось за цієї яскравою стіною. А там Агнія залишилась з акумою, який своїм сміхом розривав тишу, що повисла між ним та дівчиною, яка стояла перед ним, направляючи на того стрілу. Її синій погляд вражав холодом, від чого акума сміючись сказав:

– Такий погляд, наче ти вбивала все життя, вбивала так само як… – але він закрив рота.

– Сім стріл Діви Марії: Небесний суд. – дівчина легко випустила одну стрілу, але наконечник розкривався квіткою із сімома пелюстками, які застрявали в акумі, прокручувались, та вибухали.

Дівчина холодно підмітила, що умом ця одоробина не відрізняється умом від тих, кого вона один раз бачила, коли ті люди приходили до них в монастир і просили покинути приміщення.

Стіна світла зникла, і тільки зараз Клауд почула вибух. Жінка направила свого батога на дівчину, яка так і стояла тримаючи руки, так само як під час вистрілу. Її очі випромінювали спокій та холод. Вона дивилась перед собою, так наче нічого більше не бачила.

– Ти… – але жінка не договорила, як мимо неї пронеслась ще одна стріла, а потім град пострілів роздавався по різним бокам, наче на голову падало каміння, яке так і не можна було піймати.

Найн знала, що учениця стріляє не в неї, тому легко повернувшись, вона направила Лау Джиміна на зборище демонічних акум, поки Агнія взяла на себе частину тих, що навалювались з інших купейних вагонів поїзда. Дівчина стріляла хаотично, вона прислуховувалась до дихання, яке чула поруч, потім клала стрілу на тятиву і знову випускала стріли. Так продовжувалось довго, страшно та лячно вона відчувала, але ховала страх у себе в серці. Почулось як неприємно скрипнули колеса поїзда, а потім він рушив.

Романова випустила стрілу, руйнуючи залізну стіну вагона та впускаючи прохолодний солоний вітер в приміщення. Настала тиша.

***

І хоч як би Клауд не відправляла дівчину з шукачем, який саме завершив місію в місті, до якого вони прибули, але та не поїхала. Жінка бачила те, як себе поводила дівчина, як вона трималась за стіну, коли вони йшли до готелю. Вона осліпла. Найн зробила такий висновок, коли гукала її до себе і та заминалась, поки сама маршалка не підходила до неї та не брала за руку.

Місію вони виконали, не як думалось за два дні, а чотири дні, бо ще два дні Агнія звикала до того, що перед очима стояв сірий туман, який не давав розглянути постать Клауд.

Коли вони повернулись до Ордену, то на штаб впала вже темна ніч, яка поглинала всі бажання та думки. Сам Орден теж огортала тривожна тиша. Клауд сказала, що вона сама зайде до Комуї, а Агнія може відправлятися до себе в кімнату, спокійно відпочити, та поїсти. Але чомусь дівчина тривожно відчувала себе, їй не подобалась тиша, яка висіла над головами людей, що проходили повз. Тиша гнітила душу, і розгорялась великим вогнем, що не міг ніяк згаснути. Треба було знайти ту велику залу, що показувала Ліналі. Агнія відчувала, що їй треба туди.

Дівчина тримаючись за стіну, обережно крокувала в напрямку до їдальні, де треба було звернути направо,  пройти ще три двері, а там четверті великі двері – Зал зібрань. Цей зал так називався, бо там збирався весь Орден, щоб не сталось, і можна було почути звук органу, який не замовкав, він грав сам, тому що Комуї обладнав його так, що, коли ставалось так, що треба музика, то можна було прокрутити ключа і старий білий орган грав протяжну мелодію.

– Десять людей! – почула Агнія, але голови не повернула. – Знову вони!

Дівчина відчула, як душа її горить тривожним вогнем. Тільки одне могло статися, що Орден огортала така неспокійна, гнітюча та страшна тиша – смерть. Ні, екзорцисти, шукачі помирали завжди, але на пам’яті тих, хто зараз шепотівся, ще залишився слід тих сорока трун, які оплакували всім Орденом. Тоді запах смерті довго не стирався з пам’яті людей, які знали тих, хто помер так важко, страждаючи в останні хвилини життя.  Агнія цього не знала, але зараз вона зрозуміла, що саме десять трун стоять в залі, що в трунах лежать невинні люди.

Дівчина штовхнула двері, і відчула прохолоду, яка обпекла шкіру обличчя, і в цій могильній прохолоді вона, наче чула крики людей.

Зала була великою, тому сюди легко міг би поміститися найбільший Комурін, якого створював Комуї Лі. Біла кахельна підлога, з двох сторін від Агнії були по п’ять масивних колон, які поєднувалися між собою старими атласними тканинами, що висіли хвилями. Великі вікна, що були до самої підлоги, впускали до приміщення світло місяця, падаючи на великий орган, що стояв на сцені, а за органом стояла скульптура, яку всі прозвали “Свята Марія проливає сльози”. Голова дівчини-янгола була схилина до правого плеча, долоні її були перевернуті до гори, і м’яко опущені, а очі сумно дивились на гроби, які стояли перед нею. Здавалось, що вона плаче, і сльози її золотими краплями золота падали на довге вбрання.

Агнія пройшла до сцени, її руки опускались на кожну труну, а очі жалісно дивились перед собою. Вона дійшла до сходинок, що вели на сцену, та сіла перед ними. Романова склала руки в молитовному жесті, а місяць м’яко окреслював її риси обличчя.

Вона була першою, хто зайшов сюди. Тільки після неї прийшов Комуї Лі. Великий зал вмістив в себе десять трун, після останнього разу, коли таке було, Комуї Лі довго минав свій кабінет, навіть не носив звичну форму Керівника Чорного Ордену, і знову таке повторилось. Комуї не з самого початку помітив її, але коли очі зупинились на дівчині, то він вперше побачив янгола в реальному житті.

Темна постать, яка стояла перед статуєю у світлі місяця, що проникало через велике вікно. Біляве волосся хвилями спадало на спину, руки складені в молитовному жесті. Тиха пісня розлилась по всьому залу.

Спи Лелійко, спи,
Голівку склони,
Та на рученьки Марії,
Бач, вона Тебе леліє:
Спи Ісусе, спи маленький,
Спи, Ісусе, спи!

Ні, він не розумів слів, бо Агнія, яка співала, знала тільки пісні рідною мовою. Але вперше в житті через пісню можна було передати сум, страждання. Зал заливав спів птахів, шум вітру та полів – вони плакали. Вони страждали за тими, хто покинув цей світ, плакали й не знали, як передати ту тугу, яка була в них. Саме ця пісня так сильно розривала душу та серце.

Спи Убогий, спи,
Рученьки склади,
Йосифа ще не видати,
Несе хлібця Тобі дати.
Спи Ісусе, спи маленький,
Спи, Ісусе, спи!

І пісня летіла на тих крилах до самого серця. Здавалось, що Агнія хоче показати через неї своє страждання. Комуї довго слухав дзвінкий ніжний голос дівчини, пісню, що лилась з вуст, які несли страждання в душу. Хотілось ховатися, тонути десь в іншому вимірі, тільки б не чути цієї чарівної пісні.

Спи, Терпіннє спи,
Очка зажмури.
Не питай, що колись буде,
Що зготовлять Ти хрест люди.
Спи Ісусе,спи маленький,
Спи, Ісусе, спи!

“Якби я міг змінювати долі людей, то я б зробив все, щоб ніхто не помирав”, – Комуї відчував, як страшна лавина відповідальності падає на його голову, поки він слухає цей спів.