***

Робота для Осіннього фікрайтерського з’їзду

Ключ: Поки ти тут

Тихий вересневий день. Вони не підуть додому після школи. Їх чекає сад, у якому життя набувало сенсу. 

Кожного разу одне й те саме дерево. Вони сидять під високою яблунею, чиї плоди ось-ось достигнуть. Навулиці спокійно, і навіть легенький вітерець, притаманний у цю пору, не тривожить голови підліткам. 

Тут вони говорили. Про все, що не можна було обговорювати і ніхто більше не мусив знати. Плани на майбутнє здавалися здійсненими, якими б безглуздими вони не були. 

– Ми можемо написати книгу! – Еван захоплено вигукнув. – Або піднятися в гори, або навчитися ходити під парусом!

Коннор задоволено посміхався.

– Та буквально все, хотілося б раніше почати. 

– Гей, куди ти так поспішаєш? – Коннор припіднявся на ліктях. – У нас ще купа часу попереду.

– Так, так, я знаю, але я хочу встигнути.

– Та встигнеш, чого ти, – хлопець опустився назад, підклавши руки під голову та дивлячись на небо. Він прикрив очі і глибоко вдихнув. Тоді знову ледве помітно посміхнувся, риси обличчя пом’якшали і виражали не притаманний йому спокій.

Еван сумно всміхнувся, глянувши на Коннора. Він бачив пошрамоване тіло. І боявся. Банально боявся, що одного дня Коннор Мерфі не прийде до школи. Не відповість на лист. Не сидітиме ось тут з ним. Від подібних думок хлопець відчував себе жахливо. 

Настрій Евана наче передався Коннорові і спокійний ще хвилину тому хлопець вже напружено сидів, схилившись до своїх ніг. 

– Еване, як ти зламав свою руку? – сказав Мерфі, як тільки зловив погляд Хенсена.

– Я-я казав, впав з дерева, – серце почало божевільно битися.

Коннор обіперся спиною об дерево і голосно видихнув. Еван ковтнув слину. 

– Ти ж брешеш? – Коннор дивився на Евана, шукаючи його очей, але той лише мовчки дивився вперед і смикав край сорочки.

Хенсен не міг сказати. Зараз він не міг зізнатися навіть собі самому. Не міг проговорити ці слова вголос. Висота поставала у нього перед очима і страх змушував його притискати свої коліна до грудей ще сильніше. 

– Ти зробив це спеціально? – Коннор озвучив думку, що вже давно крутилася у нього на язиці, але ніяк не вистачало сміливості сказати подібне. 

Еван заплакав. Він чесно тримався, аби не принижуватися перед Коннором. Він досі дивився прямо перед собою, закриваючи рот рукою, намагаючись заспокоїтися. Обличчя почервоніло, як завжди, і сором захлеснув його остаточно. 

Коннору не потрібні були його точні слова. Тепер він запевнився. Але тепер він не знав як його заспокоїти. Мерфі хутко піднявся і торкнувся плеча друга. На диво, Еван не відштовхув його. Коннор міцно стиснув плече на знак підтримки, яку насправді ніколи не вмів виражати. 

Раптово навіть сам для себе

– Я хотів би встигнути якомога більше поки у нас є можливість. Я не знаю, що станеться в майбутньому і, Конноре, я не можу змусити тебе діяти як мені хочеться. Я не знаю, чи ц-це щось змінить, але… я-я не хочу аби ти…робив це, – Еван задихається, новий потік сліз на його щоках. – Я хочу аби ти був тут, аби говорив зі мною, аби ми зробили все, що хотіли, – він наче захлинався від кількості сліз. 

Коннор обійняв хлопця наче на рефлексі, який до цього був відсутній. Невимовне бажання захистити цього хлопця поглинуло Мерфі. І тепер Еван вже плакав у чорне худі та хапався за чужу спину, поки Коннор обережно тримав його за плечі.