Я чекатиму

Для Осіннього Фікрайтерського З’їзду 2021, ключ “Поки ти тут”.

Він чекав на автобусній зупинці… Нікого. Просто не було настрою вертатись додому, де не було ні душі. Лише зблідлі від часу шпалери та захаращені непотребом полички старої шафи.

Він дивився на дорогу, якою деколи проїжджали машини, розбризкуючи з-під  коліс брудну воду, бачив в цій воді своє майбутнє – таке ж неспокійне, тривожне та сіре.

Біля нього не було ні душі, лише він, темна вулиця, блимаючий вуличний ліхтар і мряка, від якої у хлопця лише закрутилося волосся.

– Може, трохи поспати тут? Так лінь йти додому… Чи вже дочекатись автобусу? Він буде хіба за півгодини… Як ж холодно..

З таким роздумами він загорнувся в свою надто легку осінню курточку як на дощову зимову погоду, і не зчувся, як заснув.

Здавалося, пройшло вже пару годин, проте насправді лише хвилин п’ятнадцять, якщо вірити мобільному, коли він прокинувся. Молодик потягнувся та відчув зайву вагу на собі – на його колінах згорнувся кіт.

Повністю чорний, лише великі блакитно-зелені очі дивились на нього примружено, наче ліниво, проте водночас надзвичайно уважно, ніби намагаючись вловити кожен порух повік.

– Ти чого? – всміхнувся хлопець. – Вирішив погрітись на мені? Але це ж не сильно врятує нас обох від хол…

І запнувся. Він раптом зрозумів, що йому зовсім не зимно. Хлопець здивовано озирнувся, ніби шукаючи іншу можливу причину такої зміни температури, проте нічого дивного не побачив. Тому лише легенько почухав кота та поринув у думки, що повернулись до теми буденної рутини.

– Завтра пари на другу, треба вернутися зі складу о першій, а то не встигну на обід, ще і аванс мали б завтра видати, можна накупити трохи їжі на тиждень…

Приїхав автобус. Кіт м’яко зістрибнув з колін хлопця та миттєво зник з виду. Хлопець лише стенув плечима, не знайшовши й сліду пухтастого, та зайшов в автобус. Кіт ж, ніким не замічений, прослизнув за ним слідом та прилаштувався під пустим сидінням неподалік.

Так проїхали до кінцевої. Як би не хотілось залишатись в сухому та теплому автобусі, потрібно було виходити. Знову відчувався холод. Хутко пробігши декілька вулиць, молодик забіг до під’їзду і пішки піднявся на третій поверх. Лише замкнувши за собою двері до квартири, в якій він орендував кімнату, хлопець замітив, що йому до ніг притулився той самий кіт.

– Як ти тут опинився!? Невже слідував за мною стільки всю дорогу?.. – здивовано промовив він. – Слухай, нам не можна тут тримати тварин, навіть таких гарних як ти, тому..

Проте на цих словах кіт почав гучно та мило муркотіти, унеможливлюючі продовження монологу. Хлопець усміхнувся, присів навприсядки. Провівши пару разів по вигнутій худенькій спині пухнастого, молодик зітхнув і махнув рукою:

– Гаразд, я надто хочу спати, щоб випроводжувати тебе за двері..

«І поки ти тут, мені не буде самотньо».

А кіт дивився йому в очі, намагаючись піймати погляд та не перестаючи муркотіти.

Пройшло з півгодини. Хлопець згорнувся на ліжку, підібгавши під себе коліна, як мала дитина, яка прагне прихистку в батьків. А щодо кота…

Над ліжком молодика схилився темний силует. Він закрив собою місячне світло, яке ледь пробивалось з-поміж дощових хмар. Він зачаровано дивився на спокійне бліде обличчя хлопця, легенько схилившись над ліжком.

– Я знайшов тебе. Більше не загублю. Сподіваюсь, ти мене впізнаєш, навіть незважаючи на те, що пройшло декілька століть. Я чекатиму…