The witch (Відьма)

Бійтеся відьми, що живе у лісі

Не дайте її красі обдурити вас

Не вірте її ласкавим словам

Не ходіть у глиб лісу

Вб’є вас відьма

Запам’ятайте це

«Коли почуєш шепіт у лісовій гущавині.
Значить відьма десь поряд.
Якщо знайде тебе – помреш»

Ліам ніколи не вірив у всі ці казки та байки. Відьом не існує! Цю казку вигадали люди, щоб лякати неслухняних дітей. Він без страху ходить у ліс за хмизом і ягодами з грибами, спокійно рубає дерева для будівництва будинків. Хлопець не вірив у все це. Що за дурниця? Русалки, відьми, перевертні. Яка ж маячня. Зайшовши в глиб лісу, там завжди ростуть невисокі дерева, він почав рубати їх сокирою. Несподівано, чорнявий хлопець почув якейсь шарудіння за спиною, це змусило його швидко обернутися. Але… Там нічого не було. Абсолютно нічого.

– Щось останнім часом я став якимось нервовим. Може це через поганий сон?

Він нервово хихикнув і продовжив свою справу. Залишилось останнє дерево. Вже було замахнувся сокирою, але, ось знову, шурхіт повторився. Нахмурившись, глянув за спину. Ліам почав вдивлятися в хащі лісу. Від туди долинуло тихе «Доброго дня». Хтось тихо ступив по траві і невагомо торкнувся його плеча. Він здригнувся від несподіванки і повернувся назад. Перед ним стояла молода дівчина. Вона мала біле, як перший сніг, волосся і зелені, як трава весною, очі. Довга блакитна сукня була підв’язана шкіряним поясом, на якому висіли безліч різних пляшечок і трав. Дівчина стояла і мило посміхалася, її рука зісковзнула з плеча донизу – до грудей. Ліам посміхнувся. Йому здалося, що він бачив її десь у селі. Вона стояла біля прилавка Арона, що бурчав, і продавала якісь трави. Значить, вона лікар.

– Мене звуть Белла. – мелодійним голосом сказала вона. – А ваше ім’я? Дозвольте помітити, Ви дуже милі, коли здивовані. – хихикнула та.

– Вибачте. – трохи зніяковів хлопець. – Моє ім’я Ліам. Ліам Беверлі.

Раптом до дівчини підбігли дві кішки. Чорна як нічне небо, і сріблястий, наче яскравий місяць.

– Це мої помічники. Вони допомагають мені шукати трави. – ніжно посміхнулася вона, дивлячись на те, як кішка та кіт труться об її ноги.

– Ви ж… Лікар? – невпевнено продовжив хлопець.

Дівчина посміхнулася і схилила голову набік. Він їй, можна сказати, сподобався. Красива спортивна фігура, великі золотисті очі, волосся, кольора воронячого крила, і, найпомітніше, мила промениста посмішка. Белла трохи почервоніла і відвела погляд, це не сховалося від очей хлопця.

– Так. – тихо прошепотіла вона. – Мені приємно, що Ви чули про мене. Може, хочете прогулятись? – уже з усмішкою сказала біловолоса. – Ой. – дівчина швидко прикрила рот рукою, показуючи, що промовила чогось зайвого. – Вибачте. Я не подумавши… – зам’ялася вона.

Ліам нічого не відповів на це, він просто взяв її за руку і пішов стежкою засіяною красивими квітами і зеленою травою.

Хлопець любив літо. Влітку в селі завжди було трохи прохолодно, тому там можна було сховатися від спеки. Ще хлопець любив грати з іншими хлопцями в активні ігри та влаштовувати поєдинки з найкращим другом Адамом. Тепер Белла дізналася про всі смаки м’яса, які він скуштував, і знала всі кольори фарб, якими його молодший брат розмалював стіни в будинку.

Дівчині подобалося це чудове почуття, коли поруч хтось іде, коли тримає тебе за руку, коли розповідає якісь цікаві історії, яких у її житті ніколи не було.

І ніколи не буде.

Коли зеленоока дивилася в його очі – одразу ж соромилася і мимоволі опускала голову, відводячи погляд. Ліамові це страшенно подобалося. А ще йому подобалася вона. Красива, мила, розумна, іноді незграбна, несмілива і сором’язлива. Вона була б гарною супутницею у житті. Вона могла б йому завжди і в усьому допомагати. Завжди бути поряд. Вона змогла б його полюбити… Хоча, навіщо поспішати? Вони ж знайомі лише пів дня.

«Милість, сором’язливість, незграбність – все це маска.
Фальшивка. Не вір їй. Обдурить.
Вб’є тебе Відьма, запам’ятай!»

***

В останні дні Ліам був наче окрилений. Усі в селі помітили зміни у хлопці. Дехто хвилювався, дехто радів, мовляв нарешті закохався. Він не міг забути дівчину. Її очей, її голоса… Як тільки сонце виднілося на горизонті, він одразу помчав у ліс. Пішов без сніданку, посилаючись на те, що не голодний.

Вона вже чекала на нього. Все там же. Сидячи на квітковій галявині. У світло-жовтій сукні з малюнками квітів. З розпущеним білим волоссям і старою книгою в руках. Підійшовши до дівчини, він хотів доторкнутися до неї, як Белла легко, майже невагомо доторкнулася своїми м’якими й трохи вологими губами до його теплої щоки, після чого швидко відскочила, приховуючи своє червоне обличчя за книгою.

– Ти довго. – пробубнила та.

Хлопець усміхнувся, провів рукою по її волоам і глянув на обкладинку. “Казки”. Красивими золотистими літерами було написано на обкладинці книги. Дівчина швидко затараторила щось про принців, улюблені казки та щасливий кінець. Вона багато розповідала про улюблених казкарів та казки, говорила, що її мама писала казки. Вона написала для неї розповідь, про принцесу та принца. Белла досі шукає того юнака з казки, але, здається, вона вже знайшла його.

Ліам відчув тепле почуття. Вже кілька днів вони гуляють, тримаються за руки, наповнені спілкуванням один з одним, розповідають цікаві історії. Хлопцеві це здавалося чудовим. Єдине, що його занепокоїло, коли він спитав про якусь траву, чисто з цікавості, він просто чув про неї від місцевого травника, Белла насупилась і відмахнулася, мовляв, це зараз не важливо. Але, на жаль чи на щастя, чорнявий не звернув на це жодної уваги. Напевно через недосвідченість чи першу закоханість.

«Ти потрапив у її пастку, грішнику.
Чого ж ти зволікаєш, Відьмо?»

***

Він не міг заснути ночами, і з нетерпінням чекав на ранок, щоб зустрітися з нею. З першими променями він біг до того місця.

А вона чекала на нього. Все там же. Так само сидячи на галявині.

Іноді юнакові це здавалося дивним. Та й, якщо чесно, всі їхні стосунки були дивними. Дуже швидко, але… Це було так бажано. Хлопець не їв, не пив і майже не спав. Відмахувався тим, що не голодний і трохи втомився.

То була залежність. Залежність від дівчини. Коли вони зустрічалися, втома і голод приходили. Це насторожувало його.

– Ой, ти прийшов. – дівчина встала з землі. – Я так рада тебе бачити! – підбігла до нього і притулилася, ніжно цілуючи в губи.

Ліам давно намагався уявити смак її губ. Трохи шорсткі від вітру, покусані від очікування зустрічей і такі солодкі. Бажані.

Це не був пристрасний поцілунок, хлопець цього не хотів. Його сповнювали незмірна ніжність і любов до цієї милої та тендітної дівчини. Але…. Щастю не судилося триває довго.

Коли дівчина відсторонилася, він побачив усмішку на її обличчі. Все тіло ніби скувало і він звалився на землю, не поворухнеться. Дихання збилося, пульс почастішав, серце, мов шалене, стукало в грудях.

До неї підбігли ті самі кішки. Чорна зашипіла на золотоокого, а біла щось принесла в зубах. Коли хлопець роздивився, що це було, він з жахом подивився на кохану дівчину.

А чи кохану?

Белла підійшла до нього і присіла.

– Ох, бідний хлопчик. Бідолашний закоханий хлопчик. Тобі ж казали, не ходи до лісу, там відьма живе. – з оскалом промовила вона.

– Н-невже… Невже ти…? – насилу простягнув він.

– Так, мій любий Ліам. – вона посміхнулася. – Я відьма. – очі холодно блиснули.

Весь образ милої та доброї дівчини розбився на маленькі уламки. Ще секунда.

Вона бере кинджал у руку і нахиляється до нього ще ближче.

– Ти такий гарний, Ліам. Але такий дурний. – повільно каже вона, насміхаючись з своєї жертви. – Тепер ти знаєш. Казки є. Тільки, на жаль, без щасливого кінця.

Відьма занесла кинджал над ним і проткнула його груди. Червона тепла кров полилася його тілом на землю, забарвлюючи зелену траву в насичено червоний.

Він не відчув болю. Вона зробила так, щоб йому не було боляче.

Він просто падав униз, у прірву. Останнє, що він побачив, було її мило усміхнене обличчя по щоці якого текла сльоза, після чого хлопця поглинула темрява. Вставши з колін, Белла ще раз глянула на бездиханне тіло юнака.

– Пані, нам час додому. – нявкнув білий кіт.

– Пані, я забрала його життєву силу. – задоволено нявкнула чорна кішка.

– Добре. – Вона підняла з землі свою книгу. – Ходімо.

На книзі було гарно виведено «Казки», але частину слів забризкало кров’ю… Відьмі не судилося бути щасливою… Така її доля. І вона це знала.

«Дурна дитина піддалася чарам Відьми.
Відьма вбила свою жертву.
Вона отримала його життя та молодість.
Тепер Відьма пішла шукати нову жертву.
Грішник же нині у Пеклі»