the beggining

Замість того, щоб свідомо виправляти факапи в житті, вона тотально занурювалася в них.

Цей день не був ліпшим за інший.

На годинику друга дня, і прокидатися мені зовсім не хочеться. Одноманітна рутина все дедалі більше мене заганя в депресію, звідки я не бачила вихід.

Та сама квартира

Ті самі речі 

Ті ж шпалери 10-річної давності, які воліли бути змінені ще декілька років тому.

Тривога та апатія– мої найліпші друзі, котрі огорнули мене міцними обіймами. З кожним днем цей прояв ніжності тактильності ставав все більш сильнішим та менш приємним.

Як не збожеволіти від божевілля власного розуму та думок?

Ліниво знову перевіривши телефон із мільйонами сповіщень, я змушую свій мозок згенерувати нейрон, що дозволить моєму тілу прийняти позицію «вертикально». Направду, вийшло це тільки із 3 разу.

Вічний чортів круг охопив мене, не даючи нового ковтку свіжого повітря. 

Роздумуючи над тим, який день мене чекає, на «автопілоті» оформила своє набрякше обличчя в більш-менш адекватний стан. Дрябле тіло болить від знущальних вчорашніх вправ, сили зовсім покинули мене ще декілька років тому і знову аб´юзерське ставлення до себе. Чорт візьми, 5 років гноблення та жорсткого ставлення до свого тіла. 5 років з короткотривалими ремісіями, загостреннями. І бажання змінити щось не було та й не буде. Непропрацьовані дитячі образи все так ще у грі на виживання. Я почала помічати, що мене охоплює апатія, все частіше і частіше. Пусті думки в надцять разів важчі,             з´явилися ступор тіла та відвикання кліпати очима. Ось що таке пусте мовчаннями із сухими слізьми, адже вода в очах ще закінчилася цієї ночі, після 5- годинного внутрішнього поїдання себе.

Мільйони нездійсненних мрій вбив гіпераналіз вигляду тіла.

Ніколи не буде по-іншому, я вже в то не віру.

Безлад в квартирі- безлад в голові. Анархія взяла вгору, і тільки залишилося покірно коритися цьому…

….

Маленька дівчина, з русявим волоссям гойдалася на качелі, так високо, що горизонт не щезав довгий час. Волосся танцювало з літнім вітерцем і сонце цілувало її тіло у відповідь.

….

І ніби то була неправда. 

І ніби то був занадто реалістичний сон, який не мав логічного кінця. 

Тіло в напруженні, голова в агонії. 

Скутість тримала мене в полоні, на міцно затягнутій мотузці.

Озирнувшись навколо, я зрозуміла, що на вулиці глибока ніч і я лежала під деревом. Навколо нікого не було і тільки собаки вили в далечині.

Дика головна біль унеможливлювала мої рухи, навіть простий поворот голови був настільки нестерпним, ніби тебе декілька разів проштрихнули тупим ножем. Трохи отямившись, я дістала свій розкоцаний телефон із заднього кармана чорних джинсів. Яке було моє розчарування, коли я помітила, що батарея повністю здохла. Чорт, я не знаю, де я є, ні однієї душі навколо. І все це мало мене страшити, проте не цього разу. Повністю розчарована собою, я втратила віру у щось хороше, тому продовжила йти в невідомому мені напрямку, повз вулички з ліхтарями. Апатичний стан настільки захопив моє тіло, що я могла вже тут і зараз впасти обабіч дороги, але шкода, що мені дістався розум батьків, оскільки тільки він міг частково брати під котроль мої дії. Попоршавшись по карманам, я нащупала пачку від ментолових сигарет. Молячись усім богам, серед недокурених недопалків, котрі я педантично складала у коробоці і принципово не викидала їх у смітник, надіялася знайти хоча б одну.

 1.5 хв задоволення.

Дивно, що люди бояться померти, проте часто тримають в руках речі, котрі ж їх вбивають. Алкоголь, сигарети, наркотики – рівноцінно повільній смерті. Пародоксальна фігня-метафора.

Не знаю, скільки кілометрів протопали мої ноги, але я вирішила влаштувати відпочинок. Дійшовши до найближчої лавки, я плюхнулася всім своїм тілом на твердий шмат старої пофарбованої деревини.Літній нічний холод все більше і більше огортував моє тіло. Ненавиджу холод і тіло реагує агресивно на низькі температури, я кляла всіх і вся. На мені тільки тоненька біла майка та чорні skinny джинс. А хотілася, щоб овече хутро, котре змогло б зігріти мене.Єдине, що може мене вибити із фрустрації та апатії- божевільний холод.

…

Хочеться їсти, хочеться знову ж у той триклятий порочний круг. Набрякле обличчя, пустий живіт, голод, що окрилював моє тіло. Я знала, що я цього ніколи не покину, бо ж у важкі підліткові роки тільки це рятувало мене, робило мене хоч трішечки щасливою. Заїдавши всі образи, невдачі та проблеми, я ловила за ниточку легку ейфорію, яка тривала до появи самопоїдаючої провини, я змушувала до, вже добре відомого мені, прийому. Можу описати цей стан як таємний роман з коханцем B., про якого заборонено розмовляти посеред людей. І найменший натяк на це міг призвести до викриття і подальшого урегування, але не мною.Я не могла та й не хотіла оприлюднювати цього, бо ж, як правило, всі хотіли внести клаптик своєї «допомоги». Стандартні фрази «припини гвалтувати своє тіло, а ліпше звернися до лікаря» кожного разу тільки додавали олії в огонь та відсторонювали мене від них.

Я навчилася бути інтровертом, асоціальною. Мене тільки хвилював B., котрий щоразу міг заспокоїти мене, приголубити та міцно огорнути в обійми. Він ніколи не критикував мене, не недокучав, не читав велечезні нотації про то, як мені потрібно жити та що я роблю невірно. Мені не потрібні були люди, мені не потрібно було живе спілкування. Мені потрібний був постійний контакт з ним. Задля цього я і жила. 

Зізнаюся, це було доволі важко після довготривалого проживання з B., я відчула на собі всі приховані підводні камені. Тому я частенько тікала до старого товариша, з яким я не бачилася з грудня 2018.Він ж був повною протилежністю B.  Жорсткa, самокритичнa та злегка хамувата особистість, котра не мала альтернатив вирішення проблем, крім однієї та єдиної. Болючої, але водночас приємної. Тільки він мав змогу перетворити мої душевні потрясіння у фізичні. І визнаю, біль фізична більш приємна, аніж несамовитість душевноЇ рани.

S.H.

Кожного разу, при розмові, він надавав мені перевагу у виборі предмета: манікюрні ножниці, лезо, тупий ніж для чистки овочів або ж звична голка. Завше я не боялася робити перші кроки, але ж він так переконливо мені розповідав, що стане ліпше, легше. Мені було страшно, адже мене лякав біль. Боялася.

S.H. навчив мене любити її та отримувати її в знак нагороди.

З кожним новим порізом я відчувала полегшення та сводобу. Контроль на собою під пильним поглядом S.H.Єдина його умова була тотальне приховування мого спілкування з ним. Довгі світшоти стали від тоді невідокремленною атрибутикою мого гардеробу.Всі ці речі закріпили у моєму характері, до певного часу, байдужість до всього, що відбувається навколо. Це зручно та, інколи, вигідно.Раніше, я була занадто сентиментальною, довести до стану плакси було питання хвилини. Наразі- нема нічого: ні сліз, ні суму, ні образ. Суцільна пустота всередині.

***

Темна кімната покрита  інієм

Інієм твоїх думок і печалі

Темна кімната закрита і тиха

Лиш голос лунає -то ехо від крика

***

————————————————————

Я не люблю обговорювати все, що зв´язано із їжею. Тема-табу!

Дискомфорт, відчуття вини, та ніяковість- все, що я відчувала в той час, коли так звані приятелі насолоджувалися своєю трапезою. Я воліла б втікти звідки, але не можна було,бо ж ніхто не мав запідозрити щось дивне.

Вдома, у батьків, було суцільне пекло, як для мене, так і, відповідно, і для них. Вони знали правду, не відразу, через 3 роки, але знали про В., коли стали помічати, що з холодильника просто на очах щезають харчі, зникали пляшки та банки, котрі навесні вдало знаходили у моїх тайниках. Боже, збережи всіх людей від таких проблем.  Відповідно, мої зв´язки з родиною сходили на нівець. Але не знали вони про S.H. Цей приятель навчив мене маскувати наше спілкування, навідмінно від В. Моментами були допити, звідки у мене подряпини на руці (виключно лівій), але завше можна то спихнути на безвинного кота, який і комаху не образить.  Не любила походи в гості, хоча, коли була меншою, несамовито раділа цьому. Пристальні погляди були прикуті до мене, до всього того, що потрапляло в рот. Але то вигадки моєї хворої голови. 

І так людина власноруч доводить себе до божевілля. Своїми патологічними думками та хибним баченням всього. День за днем- і ти у грі, де нема переможців. Є тільки переможені.

….

Поволі переміщаючи свої кінцівки, я набрила на старий покинутий автовокзал- прекрасне місце для тусовки бездомних, алкоголіків, типів з передозом. Хороша компанія на нинішню ніч.

Підійшовши ближче до будівлі, мій нос атакували рідний запах блювоти, зіпсованої їжі та міцного алкоголю. Крики та безжалісний сміх лунали з усіх закуточків. Енергетика та оточення не такі приємні, аніж коло котів, які муркочуть. Одного із жителів так званої «комуни» я знала. Пітер- хороший чолов´яга, котрий позбувся свого розкішного життя через «невдалий етап» свого житя. Азартна людина у свій час потрапила у порочний круг карт. Він мав усе: жінку, дітей, бізнес, що приносив щастя. Усе. І не зумівши підкорити своє слабке вразливе місце втратив менше, аніж за півроку. Коли Пітер          зв´язався з вуличної компанією гравців, він щоразу вкладав спочатку свої відкладення, далі кошти за продану техніку і під кінець- акції компанії, що призвели до банкротства підприємства, так і до ярозпаду сім´ї. Добряче його життя потріпало, попри все, він залишився все той же добрий та людяний чолов´яга, але без усього матеріального, підримки та люблячої сім´ї. 

Я вирішую скласти йому компанію і потеревенити про життя. Тільки він міг зрозуміти у якій пекельній ямі я зараз є. Він був на рівні моєї сім´ї у моральному плані. Не критикувати, не проявляти агресію. Вищі стани суспільства, і так співпало, моє       нелюб´язне коло спілкування, завжди твердили, що це вкрай нерозумно і «не пасує» розмовляти з такими персонами як Пітер. Проте я продовжую це робити наперекір їхнім переконанням і черпаю більше життєвої мудрості, аніж ці так звані «товариші» зі своїх новомодних тренінгів про особистому зростанню.

-Пітер, як справи? Бачу ти трохи оновився- нове крісло?- запитала я вмостившись на потріпане чорне шкіряне крісло.

-Та, треба ж якийсь комфорт нормальної людини сюди внести,-продовжує показувати рукою на свої нові «улови»,-от що зумів знайти, рідкісна штука, за якою десь 15 років тому фанатіли усі підлітки, у тому числі і я. Колекція карток з різними марками машин. Моя улюблена- Бамблбі.

-Непогано. Але ж якщо це така типу “антикваріантна” штука ліпше було б її продати? Не знаходиш?

-Якщо я її збагрю на акціоні старечих цінних речей і буду мати з того хоч якусь копійку- все спуститься на покер. Це тупий кут, звідки я вже не викарапкаюся. Хотів би – та попри все не хочу знову картати себе за це. – Задумливо розповів, ніби прокрутив ймовірний розвиток цієї ситуації.

Це дало, впринципі, мені трохи їжі для мого і так занедбалого мозку. Все зводиться до тупого кута, де, як не крути, нема виходу без особливого напрягу. 

Не буде, без наміру.

Не буде, без бажання.

Не буде, без цілі.

Я у прокрастинаційній ямі з початку цього гімна. Граю на усі жетони, не думаючи про наслідки. Завжди обираю “All in” і частково прирікаю себе на невдачу. Залежна від слабкості.

Я не стала продовжувати розумову з Пітером, бо це починало мене заганяти, тому підвелася з крісла, до біса зручного та манливого, та пошканлибала далі, навіть не попрощавшись з чоловіком.

Я не смертник, я не безстрашна.

У мені купа страхів, що намагаються мене задушити чим-скорше.

Я невільник своїх бажань.

Я в´язник своїх внутрішніх демонів.

Як той підпільний гравець ховаюся від «законів»

надіючись оминути покарання.

…

Труднощі, що роблять особистість сильнішою, вбиваючи її із-середини.

Вольовитість, що руйнується одним тільки легким підвищенням тону на тебе.

Мотивація, що знущується постійними невдачами та проблемами.

Енергію, що віддаєш, не поповнююєш, втрачаєш, утворюючи чорну прірву, діру. 

Безвихідь, де немає ніякого просвіту, проміння рятувального виходу. 

…

Смеркає.

Чарівність ночі завжди надихала поетів писати про її могутність та величь. Час, коли усі секрети стають видимі попри мантію-невидимку. Пора, коли усі стають більш відвертими та беззахисними.

Вразливість та розрутість.

Коли ж могутність влади буде передана Сонцю – закриваються усі кордони правди та щирості. Натомість відкриваються омана, байдужість та притворство, котре завжди буде знецінене людьми попри їхнє мовчання.

…

Якщо ви зацікавилися про те, чому я зараз не з своєю сімʼєю- відповідь проста та вже була згадана. Я занадто горда, щоб визнати свою вразливість та покорність.  Примусове звʼязування, замикання вдома та ВСЕСІМЕЙНЕ визнання мене хворою, остаточно викреслило мене з цього роду. Тепер я сама по собі. Таким чином, викорінивши, чутливе для багатьох, частину життя. Коли я вступила в місцевий університет, я чітко розуміла, що це новий етап «вільної» людини. Повністю свобода дій та можливостей, усі «забарони» ставали дозволеними. Алкоголь, сигарети, пізні вечірки у місцевих барах.

Все це стало занадто солодким, щоб не дозволити вʼязнику, який перебував у заключені понад 17 років, насолодитися цим дійством.

Квартал здавався б моторошним для моїх друзів, та викликав би відчуття, що небезпека ходить поруч. Мерехтіння ліхтарів, крики нагадують дешеве болівудське кіно жахів, до якого у мене відраза. Все огидне, викликає відчуття тошноти.

Але це то, на що ми всі заслужили.

Моє тіло, буквально, кричить, що йому необхідно хоч трохи зігрітися. Ноги набрякші, обличчя набрякше. І так постійно. 

Це обрало нас. І ми змирилися з цим.

Біль- як супровідник та добрий товариш, завжди поруч.

Втрата віри- як наслідок впливу першого.

Щоразу, коли бачу себе у дзеркалі, думаю, що все це відбувається не зі мною. То просто якийсь невдалий сценарій недописаної історії. Безмовний театр абсурду. Мене оточували надцять десятків людей, проте відчутття одинокості не покидало мене і, наврядчи, покине мене. Питання звички та прив’язанності до цього відчуття.

Сонце вийшло із небокраю.

Близько 5 ранку.

На горизонті намальовується мій квартал. 

….

Я не хотіла, щоб все так вийшло. Я хотіла просте дитяче безтурботне життя, яке потребувало від мене тільки покірного виконання прохань батьків та бути хорошою людиною.

Відкривши двері моєї халупи, я оглянулася, що повсюди розкидані речі та непотрібний безлад. 

Безлад в голові- безлад у кімнаті.

Я ціленаправлено підійшла до холодильника, котрий був повністю забитий їжею. Я відчувала, що зможу котролювати свої напади, проте коли мене спіткало невідоме відчуття, котре я не можу ідентифікувати, я відразу починала заспокоювати себе, впихаючи декілька кілограмів їжі. Ніхто не говорить, чи смачна та суміш, котру я закидала в себе. Завдання було одне- набити до краєчків свій шлунок, до відчуття неприємного болю, а далі- очиститися, вивільнити, відпустити разом із їжею всі хвилювання та відчай.

Порочний ритуальний круг.

Кожного разу як в останнє.

Кожного разу брехня.

Все повторюється. Циклічний триклятий круг.

Я кинула своє зморене тіло на перину, і відчуваю зовсім нічого. Апатія. Сльози почали повільно спускатися з опухлих та червоних оченят. Нуль емоцій. Прірва, в котру я наполовину зайшла, наполовину впала. Проте в прірві.