Фанфіки українською мовою
    Фандом: Політика
    Попередження щодо вмісту: Джен

    Якщо дивитися на спідометр надто довго, то може здаватись, що стрілки тремтять у бажанні пробігтися цифрами. Цей примарний рух може видатися настільки реальним, що доведеться навіть сумніватися чи раптом не затискаєш щеплення й тиснеш газ. Ну чисто на інерції.

    Така ілюзія змушує схилити голову і глянути на положення власних ніг.

    Стопи стояли поруч з педалями і нічого лишнього не тиснули.

    Треба закінчувати.

    За цю ніч він так часто чув голос диспетчера, що до ранку вже перестав сприймати його як комунікатора: тільки розмірений шум і шипіння. Рація час від часу жалібно блимала, трохи пискала, а тоді видавала набір скреготливих звуків з яких таксист мав би виокремити повідомлення про замовлення.

    Він нічого не міг би з того зрозуміти навіть якби хотів.

    Але він і не хотів.

    Все дедалі частіше ця робота видавалась схожою на данину традиції, яку він сам собі вигадав, аніж на справжнє джерело доходу. «Традиційна стабільність» любив він собі казати. Певне, коли він повернеться додому, Віка вже прокинеться і приготує сніданок, а тоді візьметься відвозити дітей в школу. Потім вона повернеться акурат тоді, коли він виходитиме з душу і захоче йому розповісти про те, як у малих справи в школі. У старшого – проблеми з хімією, а в середульшого – десятка за реферат з біології; у старшої доньки наступної суботи академконцерт, а у наймолодшої – випав ще один зуб. Він дивитиметься на дружину, слухатиме оповідки й буде старатись видавати максимальний інтерес, на який здатен. Потім вона поцілує його в лоб і відправить спати, а сама візьметься за прання чи за прибирання, можливо займеться обідом чи відправиться в магазин за покупками. Він прокинеться близько четвертої години й після банки редбулу візьметься розвозити замовлення в «глово», а біля десятої знову вийде на зміну в таксі.

    Отаким буде його день.

    І наступна ніч.

    І усі наступні дні й ночі.

    Коли він мружиться і кілька разів тре очі, то ситуація не змінюється і доводиться буквально пальцями розкривати повіки.

    Роздається гул і він помічає, що в пусту банку від енергетика, що недбало валялась на сидінні поруч, залетіла муха. Вона жалісливо дзижчала і билась об металеві стінки. Він раптом відчув глибоку душевну спорідненість з тією мухою, бо розділяв оте багатотонне відчуття безпомічного ув’язнення в бляшанці й всіляко намагався гасити потребу немічно бити собою стінки.

    Взагалі переїзд до столиці уявлявся зовсім не таким яким він стався. Гамірний і метушливий Київ обіцяв йому більше легкості та безтурботності, а його жителі здавались відкритими і безпечальними. Він думав, що зможе стати тим хіпстером, який п’є лате на мигдальному молоці на Андріївському узвозі. І уявлялось, що він би обов’язково пов’язав своє життя з музикою. Хотілось, щоб місто Кия зацінило його мікси, щоб кияни з придихом вичікували його сетів, щоб…

    Відкрились задні дверцята і на сидіння тяжко завалився чолов’яга. Він був кремезним, неповоротким і судячи з запаху ще й немало п’яним. Чоловік ввалився в салон так різко і шумно, що Давид спершу навіть розгубився, озираючи його через плече.

    – Е, мужик… – почав було він.

    – Пробач, брат, трохи не розрахував, ага, – відповідає пасажир і гепає дверима. Муха в бляшанці завмерла. – Упс! Конячка в тебе якась така делікатна, слухай…

    – Друже, ти…

    – Тачки на низькій посадці це прям проблема для мене, віриш? Завжди сложно. – Арахамії так і не вдається вставити свої п’ять копійок, бо нічний візитер продовжує зручніше міститись в салоні та бурчати. – Я привик до більших розмірів, але от… Та йоб твою… Пробач, брат, ше раз…

    Давид закидує голову і тяжко видихає. Він хотів в кишеню свої прості 70 гривень. А конкретно зараз не хотів навіть цього. Подумки він вже снідав омлетом у своїй орендованій квартирі на Борщагівці і останній клієнт, тим паче нетверезий, зовсім не входив у його плани. Однак з реальністю доводиться миритися швидко.

    – Окей, шеф. Куди нам? – питає і включає навігатор разом з таксометром.

    – В мою прекрасну хату, яку я придбав за гроші, які вкрав у держави, коли продав абсолютно всю західну зброю Сирії, будучи агентом крємля.

    Давид хмуриться і підводить погляд з навігатора до дзеркала, щоб глянути на співрозмовника.

    – Перепрошую?

    – Шо? Гуглмапс не показує?

    – Друже, слухай, мені проблеми не потрібні…

    – Рушай вже. Рушай куди-небудь.

    Арахамія продовжує спостерігати за ним, а пасажир задумливо розвертається до вікна, визираючи щось невідоме у непроглядній темряві за вікном. Ніч густа і майже фізично відчутна, а значить скоро світанок. Протриматись би ще трохи…

    Затискає щеплення, повертає ключ.

    Такі клієнти траплялись частіше ніж хотілося б. Вони дуже загадкові і глибокі наказують їхати куди-небудь, а потім посеред траси на виїзді з Києва починають бідкатись на відсутність грошей. Цей кадр наче справляв враження пристойної людини, однак…

    – Слухай, шеф, а ти по гаманцю цю тусовку розрахував? А то сам знаєш зараз з паливом капут, то ж прикро б було вляпатись в халепу.

    – Так, я заплачу. Заплачу гроші, які вкрав із держбюджета, будучи ставлєніком росії і заробив на торгуванні посадами, – він замовкає і розстібає пальто. – А якби так готівки не вистачило, то Коломойський на карту кине.

    Арахамія думає, що якби не дорогий з вигляду одяг пасажира, то він би повважав його міським божевільним і висадив на найближчому світлофорі. І може б навіть надавав тумаків.

    – Важкий день, друже?

    – Ага, є трохи.

    Отакі диваки завжди мають повний міх історій за собою. І Давидові завжди було цікаво. Останні кілька років він цим і займався – заводив нові знайомства і слухав оповідки. Це були байки про життя, смерть, зради, крадіжки, іспити в університеті, походи в гори, пропущені літаки чи курси гончарського мистецтва. Сотні й тисячі людей з власними розповідями і пригодами. Давид пив їх. Черпав ці історії, випивав до дна і зникав з чужих життів.

    Десяток хвилин вони їдуть мовчки, поки не зупиняються на перехресті.

    – Тут куди?

    – Рухайся на звуки гімну СРСР. В мене тато, розумієш, ФСБешник, традицій не міняємо… – клієнт продовжує бути дивним і певною мірою це навіть забавляє.

    – А серйозно?

    – Та звідки я знаю. Я навіть не знаю що це за район…

    – Ну якщо звернем наліво, то траса на виїзд, направо – містом покружляти. Але в місті зловимо багато світлофорів, то ж копієчка накапає на простоях одних лиш.

    – Ну їдь наліво, значить. А взагалі, брате, за гроші не хвилюйся. В разі чого я тобі на офшор накину. А якщо не дуже з офшорами, то можу хатою на Сайшелах розщитатись. – Пасажир мовчить і стукає по сидінню поруч, а тоді рвано подається вперед, хапаючись руками за переднє сидіння і продовжує: – Та шо там хатою.. Зразу Сайшелами.

    Давид плавно викручує руль і береться згадувати де він це все чув. Агенти кремля, торгівля зброєю, тато з ФСБ, офшори… Він поправляє дзеркало заднього виду та крадькома продовжує зиркати на клієнта, який вже знову розкинувся в салоні. Той щось клацає в телефоні.

    – Скажи, брате, а ти повністю задоволений своїм життям? – питає раптом пасажир, блокуючи айфон і кидаючи його на сидіння поруч.

    – В тебе все добре, чувак? Чесно кажучи, мені капець як ніяково від оцих всіх речей шо ти кажеш. Ти ж не наригаєш мені в салоні правда? – в цей момент вони зупиняються на світлофорі і Давид розвертається до клієнта повністю, ніби вичікує офіційної обіцянки, що машина буде в порядку. – Я тільки з чистки, чуваче. Тільки от з чистки. Чотири касаря, йомайо. Я тебе прошу…

    – Я не настільки п’яний як ти думаєш.

    – Ага, поняв. Дякую, друг. – загоряється зелений. Вони рушають далі.

    – То що? Ти так і не відповів. Ти повністю задоволений своїм життям?

    – Завжди можна краще. Хай кине в мене каменем той, хто задоволений геть усім, чуваче.

    – Гомер?

    – Біблія.

    – Гомер писав Біблію?

    – Чувак, не прикалуйся. – пасажир мовчить. – Ти не прикалуєшся…

    – А що тобі не подобається в твоєму житті?

    – Я хотів би працювати з музикою.

    – І що тобі заважає?

    – Ну це типу як інфантильна тусовка. Дитяча мрія, знаєш. В дорослому житті треба займатись більш приземленими речами.

    – Ага, поняв тебе, брате. – клієнт дивиться у вікно так озадачено і насуплено, ніби намагається згадати свою дитячу мрію. Думає про свою тусовку і приземлені речі.

    У Давида з’являється непідробний інтерес до чужого життя. Цікаво чим займається такий здоровий чолов’яга, які в нього бажання і страхи, й що мало такого трапитись, щоб закортіло сп’яну покружляти містом.

    – А ти, чуваче, типу з телека, а? – питає водій, намагаючись бути при цьому не надто нав’язливим. Він цих диваків знає: почує що у твоїй інтонації і потім понесеться. Межа між «інтересом» і «втручанням в особисте життя» тонка і прозора.

    – Можна і так сказати.

    – Маєш, може, відношення до кіно, а? – друге питання таке ж обережне і відразу кортить пояснити. – Бо знаю тебе звідкись, але не пойму звідки.

    – Ну до кіно я відношення явно маю. – клієнт гірко хмикає і відвертається. Дає зрозуміти, що розмову закінчено.

    Вони їдуть ще кілька тягучих хвилин і чомусь в цій компанії Арахамії видається, що ніч не така вже й важка, якою вважалась раніше. Можливо, річ в тому, що нудитись на стоянці складніше аніж поволі котитись трасою. Пейзаж за вікном міняється, дорога безлюдна, рація шумить, мотор гуде – можна розслабитись.

    Однак на противагу неочікуваному комфорту Давида, клієнт позаду виглядає спустошеним і втомленим. Він нагружено дивиться у вікно і заламує пальці. Над ним наче нависає грозова хмара, яка норовить облити його до нитки, а він вийшов з дому без парасольки – отаким знедоленим він здається. І від чогось хочеться співчувати.

    – Куди нам їхати, бос? Ми тако трасою і до Чопа догнати можем.

    – А куди в тебе наступний виклик? – питає пасажир, відволікаючись від споглядання огороджень за вікном.

    – Та в мене, зізнатись чесно, викликів вже немає, – кидає Давид, зазираючи у дзеркало, щоб зловити погляд клієнта. Але той вперто не дивиться на нього, а натомість береться терти коліна. – Я типу як додому вже мав, якби ти не зловив мене.

    – Ну то їдь до себе, а я від тебе пройдуся куди мені треба. Однаково треба прогулятись, бо шось накрило мене.

    – Чуваче, може тобі стати на узбіччі… – Давид цікавиться радше з ввічливості, бо знає що такого не можна вночі. А з іншого боку: чотири тисячі це чотири тисячі.

    – Я не буду ригати тобі в салоні, спокійно, – клієнт, нарешті, дивиться на нього і погляд в нього зовсім сумний. Від цього всі його дурні репліки видаються не такими вже й дурними. Давида накрило неочікуваним розумінням того, що це була щиросердна сповідь, якої він просто не здатен був розуміти. Вочевидь в усіх словах, що звучали сьогодні, був сенс.

    – Сподіваюсь тобі недалечко від Борщагівки, шеф, а то виглядаєш зовсім кепсько, – він додає у фразу так багато підбадьорливого заспокоєння, як лиш може, але клієнт сіро угукає і знову бере телефон до рук.

    До Борщагівки вони їдуть трохи довше ніж пів години. Клієнт позаду притих і Арахамія час від часу поглядував чи той, бува, не заснув. Пасажир не спав, а все так же втомлено, сумно і дещо розгублено роззирався по сторонах. Давид втратив надію почути його історію.

    Розмірена дорога утомила його і він дозволив собі знахабніти і припаркуватися прямісінько у дворі дому, м’яко зупиняючись біля під’їзду. Клієнт зацікавлено роздивлявся район через вікно, а коли потягнувся відкрити дверцята, то ті скрипнули, але не піддались.

    – А, бля, секунду, – водієві довелось вийти й відкрити дверцята ззовні. – Буває заїдає.

    Мужик з машини виліз здоровенний.

    Давид не сумнівався в його розмірах, коли той ззаду не міг грамотно вмістити ноги, але зараз при світанковому світлі, чоловік виглядав ще більшим і, здавалось, що в салоні він сидів мало не складений гармошкою.

    Клієнт дістав з гаманця три мнуті тисячі і простягнув водієві.

    – Чуваче, я не накатав навіть на половину… – Арахамія заперечує, але все ж не спішить сунути купюри назад.

    Мужик нічого не каже, а якось важко зітхає і кривиться. Його ліце бліде, а сам він виглядає нездорово хитким. Коли він кволо розвертається і збираєтьсяся йти геть, Давид робить неочікувану для себе річ:

    – Ем, слухай, може на чай зайдеш? А то ти зовсім хворим виглядаєш.

    Пасажир здивовано на нього дивиться і заторможено опрацьовує інформацію.

    – Не подумай, я не маніяк. Просто глянь на себе, – він махає руками так, наче той справді мав прослідкувати поглядом за жестом. Однак клієнт стоїть і продовжує важко, майже знесилено, дихати.

    Арахамія терпеливо чекає відповіді, але мужик, вийшовши з машини, втратив минулу балакучість і тепер на усі репліки загадково мовчить. То ж водій не витримав першим:

    – Давай-давай, погнали. Зараз попрошу Віку, щоб вона тостів нам зробила, – він розвертається і крокує в сторону під’їзду, знаючи що клієнт піде за ним. Піднімаючись сходами продовжує втомлено бубніти. – Вона не просто в тостер ставить хліб, а спершу маслом мастить. Молдаванський якийсь спосіб, чесно кажучи, але схема робоча.

    На третьому поверсі Давид шумить ключами і відкриває двері.

    – Люба, я вдома. Не сам.

    В коридор зазирають шість пар дитячих здивованих очей, а після, розігнавши усіх, заходить тендітна темноволоса жінка у світлому сарафані.

    – Віко, це мій товариш… – замовкає водій і розгублено повертається до гостя і лиш зараз розуміє, що він навіть не знає його імені.

    – Андрій Єрмак, – втомлено, але доброзичливо посміхається чоловік.

    – Зробиш нам з Андрієм кави, люба?

     

    0 Коментарів