Дізнатись

Скільки я тут сиджу? Поняття не маю, можливість вибратися зникла як тільки я ступила на цю землю.
Перераховуючи події, що відбулися зі мною, я не розумію як тут опинилася.

Переїзд на нове місце.
Старий кволий будинок.
Невдоволення матері та втеча від того місця.
Новий будинок.
Перший шкільний тиждень.
Несподіваний карантин.
Переїзд в іншу країну.
Захворювання тітки, а потім і матері.
Захворюю я.
Моя….смерть?

Не думаю, я все ще можу думати, можливо, я просто сплю?
Скільки днів я тут, це поле з моїх спогадів, а так само снів.
Можливо, мені варто зрушити з місця? Але куди? Я не пам’ятаю дорогу до того будинку, та й загалом погано розумію своє місцезнаходження.
Сонце ніяк не зайде, вже вкотре все по новій, а сенс? Я розумію, що це сон, колись я прокинуся.
– Як же…- я вирішую не домовляти.
Я повільно заплющую очі.
-Гей! – різко почула я галас.
Я не розплющую очі.
– Гей, Злато! Перестань! Я знаю, що ти не спиш! – дитячий хлопчачий голос кличе дівчинку.
На плечі я відчуваю чужий дотик.
Розплющую очі.
Переді мною відкрилося те саме поле, на якому я сиділа, покрутивши головою я бачу лише поля.
– Ну, ти скоро? – За мною чується голос.
Повернувши голову, бачу хлопчика років 6, блондинисте волосся, карі очі, ніс у ластовинні, жовті зуби і брудний, трохи порваний, одяг.
– Чого дивишся? На нас уже чекають! – Сказав хлопчик дивлячись на мене і взявши мою руку швидко пішов не знаю навіть куди.
Поки мене вели я оглядалася і не могла згадати нічого такого з мого дитинства, де я?

Коли ми пройшли безліч полів, за ними були будинки, виглядали вони непогано.
Що я тут роблю?
– Твої батьки лаятимуться- починає хлопчик, що тримає мене за руку – подумати тільки, піти і не попередити нікого!
Кого попередити?
Своє питання я так і не озвучила, не думаю, що мене зрозуміють, особливо якщо він уже дав на нього відповідь.
Мене привели до якогось будинку, я стою на початку кімнати, поряд із вхідними дверима.
– Ось ти де! – чується голос із інших дверей завішаною шторкою.
– Як так можна?! – Зі шторки вийшла повна жінка в червоній хустинці, одягнена вона була як у старі часи: темна бардова спідниця до щиколотки, зверху була біла сорочка з пишними рукавами біля кісті рук, зверху чорний кожух. Безліч намист: червоних, жовтих, блакитних та інших. Весь одяг був прикрашений рослинним орнаментом.
Також на ногах були червоні чоботи.
Поки я розглядала жінку, та з докором дивилася на мене.
– Вибачте … – я не знала що сказати, думаю краще налагодити стосунки.
– Що ж, якщо ти вибачаєшся, думаю ти зрозуміла свою помилку, проте покарання все одно отримаєш! – грізно промовила жінка і пішла назад за шторку.
Я в нерозумінні дивилася на кімнату, в якій перебуваю.
– Ого, ти вперше так легко здалася! – Ліворуч стояв той самий хлопчик.
Я мовчала і дивилася на нього.
– Ти чого? – Він підійшов ближче і поставив свою долоню мені на чоло. – Начебто нормально..
Він з нерозумінням дивився на мене.
Так ми стояли хвилину, а потім пролунав голос.
– А! Ось! Згадала! Кум Микола просив допомогти зі стайнями, цим займешся ти, як покарання. – одночасно весело і суворо сказала жінка в хустці. Вона тільки вийшла з дверей коли сказала свою пропозицію як у незрозумілому завмерла дивлячись на нас.
– Чого це з нею? – мабуть це питання вона поставила хлопчику, адже саме він почав відповідати.
– Не знаю! – Розгубився той – Вона така після пробудження!
– Якого пробудження? – Жінка не зрозуміла.
– Вона сиділа посеред поля та спала! Ну, я й вирішив її розбудити, ви ж просили привести, якщо побачу…
– Так. Злато, дочко, що сталося? – Жінка з ніжністю підійшла до мене і трохи схилилася.
Я мовчала, я не знаю, що відповісти.
– Так. Швидко веди її до Федорівни, я закінчу та підійду. – суворо наказала жінка хлопцеві і пішла за шторку.
– Злат … – хлопчик дивився на мене сумним поглядом і взявши за руку кудись повів.
Ми йшли повз безліч будинків, десь були будинки доглянуті, біленькі, гарні, а десь покоцані, в тріщинах, в павутині, в зарослих кущах, дивлячись на них одразу розуміла що людей там уже довго немає.

Пам’ятаю, як у дитинстві ми часто знаходили у бабусі в селі занедбані будинки і з кожним роком їх ставало більше, раніше просто вважали, що це сміття, а потім до нас доходило що на тому місці де зараз зарості жили люди. Побачивши потріскані вікна в заброшках, боялася в них дивитися, думала хтось подивиться у відповідь. Так у бабусиному селі, якого навіть назви я не пам’ятала, ставало все менше народу і все більше лісу та тиші, а я почала частіше задаватися питанням “Що робити, щоб це припинилося?” Але навіть на моє питання відповідала лише тиша.

З такими думками та спогадами ми прийшли до такого ж покинутого будинку, тільки ні тріщин, ні бруду там не було, лише рослини і старі цеглини навколо.
Хлопчик відчинив двері, зняв черевики і наказав стояти тут.
Я розглядала інтер’єр доки той кудись пішов.
Старий диван з пледом на ньому, білі стіни, дерев’яна підлога, мабуть, з берези, бо світла. Тумба в кутку, шафа із сервізом, на полицях також були різні крупи, банки та інші речі. На підлозі килимок із яскравими деталями. Білі фіранки на вікнах з рослинним візерунком, саме з маком.
Розглядаючи все це, я почула краєчок розмови.
-… І після вона стала такою! – з-за дверей вийшла жінка похилого віку, вона була згорблена, в темній сукні з рюшами і в чорній хустці, ні її очей, ні емоцій на обличчі я не бачила.
– Говориш на полі…- та дивилася на мене, я відчуваю її погляд.
Так вона стояла і дивилася на мене.
– А принеси но мені, хлопче, книжку в мене на полиці. – Бабуся звернулася до хлопчика.
Підійшовши, вона знову дивилася на мене.
– Що там сталося? – це вона спитала мене.
Я не можу вимовити жодного слова.
Хлопчик уже запитав про книжки разів зо три, а потім перестав подавати голос, думаю він зрозумів що краще помовчати.
Вона дивиться на мене, я бачу лише розмите обличчя, але мені страшно.

Я заплющую очі і сідаю навпочіпки, долонями я закриваю обличчя.

Чому я не бачу обличчя людей? Із чим це пов’язано і де я зараз?

– Що ти зробила? – вона поставила інше питання
Я мовчу.
– Я зрозуміла, можеш не відповідати. – я почула, як вона зайшла за двері.
Я не плачу, мені страшно, але я не знаю, чого боюся. Я панікую? А може мені зовсім начхати? Що відбувається? Навіщо? Де мама?
– Ось. Дивись сюди. – Бабуся знову з’явилася в кімнаті.
Я підвела голову.
– Бачиш когось? – Вона подала мені люстерко.
Я бачила дівчинку років одинадцяти, сірі очі з великими чорними зіницями, покусані блідо-червоні губи, темне волосся з домішкою сивини. З дивною зачіскою: передні пасма були короткі, а позаду пристойна довжина.
Я дивлюся в дзеркало і помічаю свої руки, що тримають його, короткі нігті, трохи обдерті і видно, що погризані.

Я випростала одну руку, дитячі пальчики і трохи садна на долоні. Я випростала другу руку, переклавши дзеркало в першу, знову ті дитячі пальці та бинт на мізинці.
Дивлюся повністю на себе, я була в короткому кожушку чорного кольору, коричневій сорочці з візерунком і в чорній спідниці до щиколотки. За відчуттями я ніби була у штанах, а на ногах виднілися червоні чоботи.
– Дізналася? – Запитала бабуся.
Я прижмурилася, зелені очі, це все, що я змогла в ній розглянути.
– Паганий зір? – трохи засумнівавшись, вона запитала
– В…в-ви ро-роз-зми-миті – я ніби не могла говорити. Вона знову дивиться на мене, але атмосфера змінилася.
– Що ти сказала? – Вона перепитала.
-…- я мовчу, хочу сказати, хочу повторити, не можу.
– Не можеш? – бабуся
Я легенько хитнула головою.
– Ясно….хочу з тобою поговорити, проте спочатку треба вилікувати тебе, а точніше трохи привести в себе. Я маю поговорити з твоєю матір’ю, ти не проти? – У мене були сумніви щодо її слів. Однак, думаю, та жінка має право знати, мабуть, вона моя мама…
– Я-я приведу її – в кімнату зайшов хлопчик і одразу шмигнув за двері надвір.
– Який милий хлопчисько – мені здавалося ніби старенька усміхнулася. – Думаю, варто відразу сказати тобі правду, ти не бачиш мого обличчя? – я кивнула – значить нитку магії треба підкрутити.
Нитку?
– Що таке? Навіть тобі це не відомо? А ну хоча, тут це теж не так широко … думаю що ти не “бачиш” осіб через те, що твоя нитка життя відповідає за магію або порвалася, або розтягнута, проте не хвилюймя її легко підправити. Таке частенько буває у молодих магік. – бабуся спокійно сіла на диван і почала мене заспокоювати словами.
Магік? Магія? Нитка? Хоча останнє знаю.
– Так, думаю тут справа в нитці, а щодо заїкуватості мені варто пошукати трави завтра на світанку, потрібно буде прийти на те поле де ти прийшла до тями, може там є відповідь і на це питання. Тобі ж цікаво, звідки це у тебе? – бабуся ніби розмовляє сама із собою.

Я стою біля вхідних дверей, можу втекти, але навіщо? Вони єдині знають принаймні де знаходяться.