Заздрість

Цілком нічого не пам’ятаю, та й загалом згадувати не хочеться. Світ ніби зупинився, залишилася лише моя свідомість. Таке було перше знайомство із новим будинком.
Не полюбляю багатолюдні місця, тож нікуди й не ходжу.
Будинок дійсно був будинком: одна спальна кімната, ванна з санвузлом, кухня, маленький коридор та підвал, невеликий, але загалом прикольний.

Будинок був на території закритої школи й був вчительським. Вчителі як і учні живуть на території самої школи, так само тут була їдальня, спортзал та сама будівля для навчання. Територія дійсно була велика, але головне що сама вчитися там я не збираюся.
– І ви захотіли стати учителем- запитала я у тітки.
– Думаю так, коли почула одразу захотілося погодиться – тітка.
– Проте з нами все ж таки треба було порадитись – мати, її зрозуміти можна.
– Та знаю, але ж ти сама сказала що тобі набридло те місце, ось нове! – Тітка
– А що щодо “******”? У неї там свої друзі, своє життя. – Мама занепокоїлася за мене.
– Мені нормально – одразу сказала я, там справді було нудно, хоч і були знайомі.
– Їй взагалі більше плюсів, нові знайомства, ти і сама голосила що вона ні з ким не спілкується. – тітка
Тепер ми мовчали, кожен думав про своє, що думали старші, я зі зрозумілих причин не знала, та й знати особливо не хотіла. Головне було доїхати до нашої території.

Я вийшла з машини, й побачила стару будівлю.
Я зітхнула і поплелася всередину.
Двері були чорного кольору. Це все, що я можу сказати, не впевнена, що хочу розглядати їх до посиніння.
Стара іржава кухня, вся спальня в павутинні, у ванні відчувається запах плісняви, могло бути і гірше.
За мною зайшла мати. Бачачи все це вона зітхнула і пішла лаятися з тіткою, судячи з криків зовні.
Я пройшла далі, потріпала ж життя цей будиночок. Брудні штори, скатертина і навіть килим тут був страшний.
– Ти знущаєшся?! – чую маминий крик ззовні.
Я виходжу на вулицю і бачу ще кілька людей поряд з мамою та тіткою. Мені вони здаються каламутними, у буквальному значенні цього слова, їхні обличчя розмиті.
– Як ми можемо жити за цих умов! – мати кричала на людину, що була нижче її.
– Ви підписали угоду на те що… – судячи з голосу чоловік був ще й старший за мою матір.
– Я хочу подивитися на цю угоду. – До розмови приєдналася тітка.
Стоячи біля дверей мені здавалося, що хтось дивиться на цю ситуацію.
– Як же нудно … – тихо сказала собі я і пішла до мами, мене помітив другий чоловік що стояв поруч.
– А-а, д-давайте спитаємо у ди-дитини? – він хвилювався.
– Бачачи вашу реакцію можна припустити, що у вас все пішло не за планом – сказала я
Людина явно занервувала ще більше і спробувала відмовити маму читати угоду, не знаю що там у них трапилося, але думаю вони зможуть це з’ясувати
– Думаю, тобі варто прогулятися – запропонувала тітка стоячи позаду мене.
– Гаразд – я подала плечима і одягнувши один навушник увімкнула одну з 400 з чимось моїх пісень.
Виявляється, у них є парк. Все, як у казці, співають птахи, трава зелена, яскраве сонце, що сліпить очі. Я явно тут не вписуюсь, проте сказати, що я зайва не повернеться язик.
Повз мене йшли різні люди, але обличчя деяких також були розмиті, це розмиття було настільки сильне що навіть не дивлячись прямо я помічала це. Кілька людей підходили питали, що я тут роблю і хто я, я ж спокійно говорила що на екскурсії, думаю так і справді можна вважати.

Мені набридло, це занадто нудно блукати без жодної мети. Люди такі кумедні, все як у серіалах, випрасувана форма, яка чудово виглядає на них, вони не тягають у портфелях купу книг, сидять на вулиці і п’ють зі своїх пляшок …. до чого це? Думаю мені завидно, я завжди від чогось одна, але мені подобається спостерігати, бачити всі їхні емоції, принаймні до цього моменту. Тепер я не бачу навіть їх сутність, хоча, можливо, саме їхню сутність я ніколи і не могла бачити, адже і в цілому я їх не бачила.

Що означає заздрість? Почуття ніби у тебе немає чогось, що тобі потрібно по горло, а хтось це має просто тому, що він існує. Тобі дерещить горло просто існування цієї людини?
“Чому в нього є щось, я заслужив на це більше!” Думаю сюди можна і приплисти почуття справедливості, начебто вірно: ти стараєшся, робиш усе з останніх сил, але, на жаль, тебе ігнорують.
А якщо мені подобається це почуття і я його приймаю, що якщо я вважаю заздрість частиною себе? Що якщо заздрість гарне почуття, хоча ми й самі не можемо сказати що погано, а що добре, та й поділ на біле та чорне лише ілюзія людства.
Заздрість – так само є гріхом, не знаю який демон, що за це буде, але чому заздрість погана? Так я заздрю ​​людині і це цілком нормально, чому я мушу страждати за свої емоції? Емоції з’являються просто тому що я живу, невже щоб не було заздрості, треба припинити жити? Маячня. Кому потрібне життя без життя? Немає такого поняття як життя без життя або є, не мені судити, не мені й жити.
– У тебе все гаразд? – я чую голос що доноситися зверху, сидячи на лавці біля якогось ставка надімною стала людина. На голос це чоловік.
– Так, просто думаю. – відповіла я
– Просто ти сиділа з таким обличчям ніби всю родину втратила… – мабуть, він хотів розвіяти ситуацію жартом, але вона не вдалася.
– Може й втратила, не знаю, як по мені вони все ще поряд… – я поклала голову на долоні.
– Е-е-е… – людина нервує.
– Розслабся … – Я відкинулася на спинку лавки.
– І ти теж …. – Я бачу лише розмите щось переді мною. Знову не бачу. Може, це хвороба?
– Що я теж? – Він мене не зрозумів.
– Теж роз-ми-тий… – промовила я по складах.
Він завмер, явно не розуміючи моїх слів.
– Що ти…
– Роз-ми-тий – знову кажу я
– Тобто… – не знаю, що він хоче сказати.
– Будеш тримати паузу, весь світ пролетить – сказала трохи голосніше віддаляючись від лавочки.
Я відчувала лише погляд у спину та запах акації.
– Завтра буде дощ, – сказала я несподівано навіть для себе.