Життя нульове. Другий початок.

***

Голова ніби вибухне зараз, що тут, трясця, коїться? Відблиски світла, спалахи, розряди струму у повітрі. Мурашки по шкірі, і все тіло поколює, не можу поворухнутися.
– Він не може пройти! Закрийте про…
Через хаос і шум доносяться чиїсь крики, довкола паніка. Та що ж тут відбувається?
– Не виходить, він нестабільний! Що нам робити?!
– Знищіть живильні кристали!
– Але ж ви вб’єте…
– Виконуйте негайно!
Останнє, що я відчув, це жахливий писк у вухах та спалах засліплюючого пурпурного світла.

***

     Чорт забирай, як же сильно болить голова. Сонячні промені ріжуть очі, і огидний запах стоїть в кімнаті. Я спробував підвестися з ліжка, але різкий біль у скронях зупинив мене.
– Тихше, Андрію, лежи, тобі поки краще не вставати.
Біля ліжка, судячи з голосу, стояла дівчина. Все розмите, очі настільки чутливі до світла, що я ніц не можу розгледіти.
– Хто тут?
Силует нахилився до мене і підніс до моїх губ гарячу чашку, що сильно віддавала трав’яним запахом:
– Випий це – ліпше стане.
     Так ось звідки цей сморід.
– Забери від мене цю хрінь! Хто ти така?!
– Заспокойся, це я – Еліс. Пий вже швидше, в мене мало часу.
– Якого ти…
Я намагався заперечити, але пручатися було неможливо. Однак, якщо мій розум і не був спроможний чинити опір, то рецептори все ще працювали як слід. Варто було зробити ковток і мене тут же вирвало.
– Що це за шмурдяк?! Ти отруїш мене!
– Пий, кажу ж тобі. Це відвар з лікарських трав, він заспокоїть біль.
     Еліс? Відвар з лікарських трав? З якого лісу ця дурепа втекла?
 – Може ти по мені ще й яєчком покотиш?!
– Стули свого писка і пий!
     Що це за відчуття? Вона хвилюється за мене? Але, без сумнівів, злиться.
Не знаю, звідки в мене ця впевненість, але я знав, що ця дівчина хоче допомогти. Я вже хотів був здатися і випити ту гидоту, але судячи з того, що було далі, їй до сраки була моя згода. Закинувши мою голову назад лівою рукою, правою це дівчисько влило мені в горлянку вміст чашки, обпікаючи мені язика, горло і нутрощі.
     Звідки в цієї курви стільки сили?
– К-ха! К-ха! Точно вбити мене хочеш.
Закінчивши катування, вона відвернулася і йдучи, кинула мені через плече:
– Лежи і відпочивай, біль скоро мине.
– Чекай, куди…
– Треба попіклуватися про інших і привести до ладу Залу…
Та я вже її не чув. Чим би вона не напоїла мене, моя свідомість швидко згасла.

***

     Об’єктивно оцінити будь-яке відчуття можливо лише в порівнянні. В’язень знає ціну свободи, а солдат ціну миру. Я ж після декількох годин жару та мігрені нарешті повноцінно відчув блаженний спокій. Щойно я прокинувся мені стало ясно, що мені нічого неясно.
     Як я тут опинився? І де це “тут” взагалі? Чому нічого не пам’ятаю? Дідько, серце колотить… Спокійно, Андрій, не панікуй, приведи думки до ладу, дихай глибоко і повільно.
Раціональна частина мене почала озиратися, вивчаючи обстановку і збираючи потенційно корисну інформацію. Перед моїми очима стояла кімната площею приблизно п’ять на п’ять метрів, стіни з білого каменю, різне вікно…
     Так, стоп. Вікно відчинено навстіж, чому тут так тепло? І птахи співають…
Підірвавшись з ліжка, я швидко закрокував до вікна щоб визирнути назовні. В цей момент я на власній шкурі зрозумів, що означає втратити дар мови та навіть дар думки. Приблизно з півхвилини я стояв, витріщившись у вікно і не вірив своїм очам. Не будучи здатним усвідомити і переварити побачене, я різко відвернувся.
– Гаразд, от тепер можна панікувати.
Задля збереження нервових клітин та здорового ґлузду мій мозок успішно проігнорував неможливу для засвоєння інформацію і знову спробував зосередитися на оточенні: дерев’яний стіл, завалений старими книгами і паперами, недбало згорнутими в трубки, графін з водою (імовірно), полиця, заставлена горщиками з невідомими мені кучерявими рослинами, шафа для одягу.
     О’кей, я в чиїйсь житловій кімнаті, вона ж робочий кабінет. Хм, прямо як моя кімната в гуртожитку, тільки не понівечена часом; відчувається, що тут доклав руку тямущий дизайнер. Можливо, я в одному з тих готелів, що побудовані в старих відреставрованих замках?
Мої міркування перервав скрип дубових дверей, з-за яких висунулася руда голова. Хоча хтозна, може двері були і не дубові, бо я в тому не шибко петраю, але для поетичності най будуть дубові.
– О, ти вже прокинувся! Вибач, що я без стуку увійшла, я думала, що ти ще спиш. Як ти почуваєшся?
В її голосі я впізнав дівчину, що напоїла мене відваром. Хай вона і питала мене, я гадки не мав, що мені відповісти, враховуючи те, що відбувається.
     Здається вона назвалася Еліс.
Я почав вивчати її зовнішність настільки детально, наскільки дозволяла моя уважність.
     Руда, очі кольору лісної зелені, пірсинг уздовж лівої брови, обидві руки татуйовані візерунками від кистей і до плечей. За мною ця неформалка доглядала?
Еліс прослідкувала за моїм метушливо бігаючим поглядом, підійшла до мене впритул і запитала схвильованим голосом:
– Андрій, з тобою все добре?
Тільки не панікуй, всьому завжди є раціональне пояснення.
– НІЧОРТА Я НЕ В ПОРЯДКУ! ДЕ МИ? ЯК Я ВЗАГАЛІ ТУТ ОПИНИВСЯ?! ЧОМУ ЗА ВІКНОМ СРАНЕ ЛІТО?! Я МАЮ…
*ЛЯСК* – Еліс перервала мою істерику дзвінким ляпасом. Маю визнати, що це було доволі ефективно, бо продовжувати цей діалог мені довелося вже сидячи на підлозі.
 – Заспокоївся? На, попий, – вона протягнула мені склянку, щойно наповнену водою з графіну.
Кілька великих ковтків швидко привели мої нерви до відносного ладу.
– Дякую.
– Якщо ти ще раз на мене закричиш, то дякувати наступний раз будеш лікарю. Зрозумів мене?
     Але ж сильна, курва. А з виду і не скажеш.
– Так.
– Добряче тобі по голові прилетіло, що аж забувся. От би й мені не пам’ятати.
Я мовчки дивився на неї з виразом обличчя, який давав зрозуміти, що я весь до уваги.
– Вчора, коли ми намагалися здійснити переміщення, щось пішло не так.
– Про що ти говориш?
– Ну, начебто все йшло належним чином спочатку. Адепти направили потоки енергії, які разом з образами-каталізаторами, створеними тобою, змогли відкрити прохід в просторовій арці, але коли ти…
     Ага, ну тепер мені все зрозуміло. Вона кончена. Може мене чимось накачали? Здається, від цього бувають провали в пам’яті. Хоча кому це взагалі потрібно? Ну ж бо, покумекай, відкинь все неможливе – те, що залишиться, і буде відповіддю, якою б неймовірною вона не здавалася.
– …і тоді Архімаг наказав знищити живильні кристали, іншого виходу просто не було. Накопичена в кристалах енергія вибухнула – багато постраждалих, але всі живі.
     Вона говорить все це з таким серйозним виразом обличчя. Або вона дійсно в це вірить, або вона неймовірно вдала акторка. І чому мені раптом стало себе шкода?
– Ти був в самому центрі вибуху. Мабуть потоки енергії через розум пройшли – ось і забувся.
“Знищіть живильні кристали!” – це ж мій сон…
– Еліс…
– Так?
– Хто ти?

***

     Обличчя Еліс виражало відчуття раптового болісного усвідомлення, усвідомлення масштабів проблеми. Нарешті до неї дійшло, що я не просто забув про нещодавний інцидент, а геть не пам’ятаю взагалі нічого, що нас з нею зв’язувало, якщо, звісно, вона говорила правду.
– Андрій, які твої останні спогади?
– Ну, я пам’ятаю як ти доглядала за мною, як принесла смердючий…
– Ні, до цього.
– До цього нічого не було, звичайнісінький день. Я прокинувся від дзвінку свого начальника, домовився про зустріч, кампусом гуляв, а ввечері сидів в себе в кімнаті і чай пив.
– Сто чортів мені в печінку! Ти забув абсолютно все, навіть не пам’ятаєш як опинився тут!
     Запальна подруга, і чого вона тільки біситься? Хоча ні, це не злість…
– Що тебе так засмучує?
– Що мене засмучує? Стільки часу коту під хвіст!
     Часу… Єдине в чому я впевнений, це в тому що за вікном стоїть спека, отже пройшло щонайменше шість чи сім місяців… Головне не психувати, бо знову отримаю по обличчю. Щось мені підказує, що цього разу буде болючіше.
 – Зала Переміщень знищена, на її відновлення підуть тижні у кращому випадку, не кажучи вже про відновлення і заряд кристалів! А до всього цього – мені доведеться з самого початку адаптувати тебе і навчати основам магії! – її голос почав зриватися, здавалося, що вона ось-ось заплаче. – Якщо цього мало, то от тобі вишенька на торті – поки конклав чарівників не знайде та не усуне причини вчорашнього колапсу, ніхто й близько тебе до просторової арки не підпустить!
Розуміння людських емоцій було необхідно мені в моїй роботі, з ним простіше налагодити контакт з людьми і завоювати їх довіру. Я ніколи не вважав себе вкрай людяним, чутливим чи схильним до співчуття, проте цього разу все було інакше.
     Чому мені так боляче? Певно нерви вже не витримують всього цього, ще трохи – і я сам тут розридаюсь.
Я нічого не міг зробити, що могло б її заспокоїти, не міг збагнути, що їй сказати, щоб втішити. Дивитися на неї винним, нерозуміючим поглядом – як же це було безглуздо.
     Дідько, та вона зараз сльозами заллється. Зроби вже щось!
Я повільно підвівся на ноги і міцно її обійняв:
– Вибач, мені дуже шкода, Еліс. Ти не винна в тому що сталося і не заслуговуєш всього цього. Ми розберемося і все виправимо.
Слова виникли самі собою, такі прості і нехитрі, і такі сильні, коли саме їх тобі треба було почути. Еліс вчепилася своїми руками в мої і ткнулася мені в плече. Я відчув, як по шкірі потекли її гарячі сльози. Декілька безмежно довгих миттєвостей ми простояли в такому положенні, після чого вона м’яко відсторонилася від мене.
     Хвилинна слабкість, значиться. Як же мені це знайомо.
 – Знаєш, нехай ти і не пам’ятаєш нічого, але ти той самий Андрій, можливо навіть трохи кращий.
– Це вже лестощі, – її слова змусили мене усміхнутися.
– Правда, годі лірики. Збирайся, в шафі лежить твій одяг. Нас чекає довго розмова.
І тут я раптово збагнув, що весь цей час стояв в самій лише спідній білизні.
– Емм… Так, хвилинку.
     Ясно, отже, це все ж таки житлова кімната. Ніколи б не здогадався, що вона моя.
В шафі виявилося декілька вішаків, на одному з яких висіло моє зшите на замовлення пальто, щільні чорні штани і рубашка.
     Чудово, мої лахи зі мною, от тільки користі з них в таку погоду… Стоп, а це що таке? Шви на рукаві?
 – Я склала твої речі на нижній полиці.
– Ґа?
– Ну не могла ж я тебе вдягненим в ліжко вкласти.
Як і сказала Еліс, на нижній полиці в охайну стопку був складений одяг.
– Чорна льняна рубаха с поясом і штани з сиром’ятної шкіри? Де ти дістала цей мотлох?
– Вдягайся скоріше, в мене не так багато терпіння.
– О, так, це я помітив.
Окрім усього іншого, на полиці лежав шкіряний похідний рюкзак, болотного кольору накидка з капюшоном і старечого вигляду шкари.
– Куди ми збираємося йти? У цей твій конклав?
– Ага, як же.
– Чому я чую нотки сарказму в твому голосі?
– Бо ми прямуємо до трактиру – я конче хочу випити.