Фреска моєї душі

ОПИС: Дарця у дитинстві марила казками та магією, мріяла зустріти ельфів і потрапити у фентезі-світ. Та ось вона виросла і замість здійснення мрій отримала тривожність та розчарування у житті. А зверху ще й війну в країні, ріст цін, втрату роботи та купу інших дорослих “радощів”. Все змінюється, коли однієї ночі Дарця дізнається, що інший світ не лише існує (і не один!), але й у нього можна потрапити. Та шляху назад не буде. Що ж вона обере: звичне життя з коханою дівчиною чи здійснення дитячої мрії?
Єдине, що Дарця знає точно: будь-який вибір розіб’є її серце.

Вокзал був переповненим: через нічні обстріли затримали якийсь поїзд. Люди обмахувались документами та паперовими віялами — навіть о восьмій ранку було парко. Густе повітря смерділо мазутом, пилюкою і людським потом. «Романтика Укрзалізниці», — думала я, поки чекала на пероні потяг, поки пропихалася в нього під невдоволене провідниччине: «Швидше, швидше, пасажири, і так запізнюємось!» Якийсь чолов’яга наступив мені на ногу. Провідниця заборонила відкривати вікна. Чиясь дитина плакала, поки не почала хрипіти від сліз.
Романтика, як я вже й казала.
«Це не романтика, а романтизація, дурепо, — прокинувся в мені голосок невиспаної, злої людини. — Але глянь, яке небо красиве крізь ці брудні шибки. Послухай, як гуде дорога, як гудуть довкола тебе люди». Хто я така, щоб сперечатись?
Сонце плило вслід за потягом: над задимленими туманом дорогами, сизими полями, лініями електропередач. Чіплялось за верхів’я дерев. Моя сусідка щоразу силилась зашторити вікно, але я прикіпіла до скла — не зрушиш. Люди поруч розмовляли про дітей, пшеницю і про війну, яка все ніяк не закінчиться.
— Донька в Стрию жила, а тепер в Польщу переїхала. Каже, не буде вертатися, — говорила бабуся навпроти. У неї було коротке кучеряве волосся, не то сиве, не то фарбоване у білий. Коли вона втомлювалась говорити, то хапала себе руками за обличчя і розхитувалась вперед-назад. — Йой, шо то буде?.. — бубоніла під ніс.
У відповідь їй — мовчали.
Я слухала музику і уявляла, що вони розмовляють про велетнів, нашестя драконів чи священний артефакт. Що усім відомо про інший світ — туди проторена широка дорога в обидві сторони. Уявляла, що немає війни, і розмови людей буденні до нудоти — про пенсійні реформи, погану владу і ріст цін.
Сонце піднімалось все вище, сліпило очі. Дерева і поля виринали із сірої мряки; небо було кольору розплавленого золота.
— Ти зі Львова в Польщу поїдеш? — запитала бабуля. Я вдала, що не почула, але вона була настирливою — торкнулась мого коліна. — В Польщу їдеш, питаю?
«Яка Польща? — хотілось сказати мені. — Невже я схожа на біженку? А якщо й так, вам яке діло?!» Ох ті бабці в пошуках історій, які можна в селі по двадцять разів сусідкам переказувати!..
— Ні, в село їду, до рідні.
— А-а, — розчаровано протягнула бабця. — А що за село?
Я не відповіла. Почала розглядати інших людей — це мені завжди допомагало заспокоїтись. Чоловік збоку розмахував руками і якимось дивом ні разу не зачепив жінку, що привалилась до його плеча. Вони були парою середніх літ, бідно одягнені. У жінки було смагляве виразне лице, яке навіть у молодості не було красивим. Навпроти, біля набридливої бабки, спав чоловік з маленьким хлопчиком. У дитини був червоний шрам на підборідді. «У кожного з них — своя історія, — сказала я собі і заплющила очі. — А в тебе — своя. Тобі немає за що їх ненавидіти». Я повторювала це щоразу, коли лють на людей накривала з головою. Це ні разу не було ненавистю, але потрібно ж було якесь слово використовувати.

*

У селі мало що мінялось. Дорогу на в’їзді трохи зремонтували, біля церкви більше квітів висадили — от і всі новини. Місцеві дивилися на мене так, наче вперше бачать. Дідок, що підвіз до села, довго випитував, чия я є і де живу. «Та там, на куті, біля церкви», — втомлено посміхалась я. Він кивав головою і курив смердючі дзигари.
Я йшла знайомою вулицею. «Ось зараз собака загавкає, — думала, і за мить кудлата собака вискакувала з-за воріт. — А тут треба обійти, бо гуси знову кинуться, — продовжувала гру, та гусей не було. Галявина, яку вони раніше завжди витоптували, густо зеленіла. — А цей сусід зараз знову спитає, який я клас закінчила. Вже п’ятнадцять років одне і те ж». Але сусід був надто п’яним, щоб щось випитувати.
— Одарочко, ти хоч би позвонила, що приїдеш! — почала сваритись бабця, тільки-но я переступила поріг. Коти звично зашипіли і кинулись врізнобій. — Я б вареників наліпила чи борщ зварила. Ви ж собі таке не робите, дві ліниві!
Я вивернулась з її обіймів — тіло після шестигодинної дороги було липким, наче у жаби.
— Дай хоч вмиюсь, — буркнула замість того, щоб розказати, як я рада її бачити.
Пізніше ми наліпили вареників з картоплею і сиром, трохи послухали радіо. Я сфотографувала всіх котів, кожен вазонок на підвіконнях і кожну квітку на клумбі. Собаку в буді і біля буди. Сусідську яблуню. «Ого, у вас того року всі ціпіта чорні! Ще й так багато», — сказала, а потім сфотографувала ще й їх. «Тьху, не зглазь», — фиркнула баба і сплюнула в траву.
— А давай разом фото зробимо? А то останній раз фотографувались ще після універу.
Бабця дивно на мене подивилась, наче почала щось підозрювати. Витерла білі від муки руки до фартуха і вперла їх в боки.
— Нє, то шо! Я нездала вся, і на голові бог знає шо робиться!
Вона любила, коли їй заперечували: «Ні, ти що, не вигадуй! Чудово виглядаєш! А волосся зараз причешемо і під хустину сховаємо». Розцвітала вся, посміхалась.
«Я люблю кожну твою зморшку, — хотілось сказати мені. — Кожну сиву волосину і родимку на руках. І як ти сваришся люблю. І як мовчиш — отак, задумливо, поринувши у спогади про краще, далеке життя».
— Якщо сьогодні не хочеш, можемо завтра, — натомість сказала. — Я на чотири дні приїхала.
Бабця сплеснула руками, її чорні очі засяяли, посмішка змолодила обличчя років на десять. Радість її була заразною, тому я теж розсміялась, почала показувати фото курей і кіз, наче бабця на них щодня вживу не дивиться. «Потрібно розказати їй, — майнуло в голові, і посмішка зів’яла. — Та не зараз».
Я повторювала це собі за обідом, потім — за вечерею.
Після заходу сонця небо затягнуло важкими хмарами, вперіщив дощ. «Дарма помідори поливала, — засмутилась баба. — Тепер їм надто мокро буде». Грім гуркнув раз, другий — пропало світло.
— Стара проводка, — сказала бабця і пішла діставати стрітенську свічку з серванту.

Ми сіли на кухні, і баба почала одну зі своїх улюблених історій — про господáрку. Там постійно щось траплялося, то в стайні, то на городі. Баба жалілась, як завше, я радила то все продати, бо нервів більше, ніж користі.
— Я того півня сусідського палкою била, в стайні закривала, воду лляла на нього — хоть би шо! — захлиналася словами бабця. — Отряхнеться і далі до наших курей лізе. На днях пес зірвався і як погнав за ним! Думали, всьо пір’я повидирає. І шо ти думаєш? Пройшло пару днів…
— Мені треба поїхати.
— А те сусідське курвисько знову…
Я вп’ялася пальцями в долоню так сильно, що запекло під нігтями. Здавалося, от-от виростуть пазурі як у траки і прошиють шкіру.
— Баба, ти чуєш мене? — крикнула я.
— Га? Ти шось казала?
— Мені треба поїхати. Дуже надовго.
Декілька хвилин я слухала, як тікає годинник, а дощ тарабанить у шибки. Баба мусолила в руках край фартуху, мовчала. Сотні несказаних істин вились між нами, мов привиди.
— Всьо ж надумала за границю їхати? — вона відвела погляд. У світлі тонкої церковної свічки було видно, як блискочуть сльози на її очах. — Це ти правильно. Тут нема шо робити. У нас багато з села людей поїхало, а на їх місце нові приїхали. Зі сходу.
Вона прийнялася розповідати про переселенців, гуманітарку в будинку культури, як голова сільради забирає собі найкращі речі. Вона все про всіх знала, моя бабця. Але майже нічого не знала про мене. Я поняття не мала, як їй розповісти правду, тому слухала і слухала її історії, поки свіча не догоріла.
Раз — і тьма опустилась на нас разом з мовчанням. У повітрі густо запахло церквою. Я увімкнула ліхтарик на телефоні, взяла бабцю за руку.
— Я тобі гроші привезла і всі ці речі, бо більше не вернуся сюди. Ми з Аріною їдемо туди, де немає інтернету і мобільного зв’язку, розумієш?
— То шо, ти звонити не будеш?
Я похитала головою. Бабина рука під моїми долонями була гарячою і вузлуватою, наче старе дерево. Я відчувала кожну мозоль і шрамик, шкіру — тонку, мов рисовий папір, кров, що пульсувала у венах. «Поїхали зі мною? — хотілося сказати мені. — Я ж без тебе не зможу — там».
— Дарусю, ти шо, на фронт зібралася? На передову, де стріляють? — вона схопилась рукою за серце. І я ледь не сказала: «Ні, ти що? То все жарти. Куди я з того Франика дінуся?» Ми ж так рідко з нею бачились останні роки, так рідко говорили щиро. Я могла б лишитися — заради неї. Це було б правильно. І життя моє текло б звично і ліниво: не фентезі-роман, а доробок якогось екзистенціаліста.
— Ні, не на фронт, — прошепотіла я хрипким, наче чужим голосом. — Ми їдемо в безпечне місце. З тобою ж тут все буде добре?
— Йой! А шо мені зробиться? Скажеш таке…
Ми просиділи до глибокої ночі. За вікнами було чорно і тихо, злива вщухла. Я вмикала пісні, які баба любила найбільше, розказувала, як користуватися мікрохвильовкою. «Та нашо вона мені? Я на сковородці нагрію, — артачилась бабця. — Лучче б продала, тобі грошей тре, певно». Я запевняла її раз за разом, що ні, не треба. Потім ми трохи плакали, кожен — про своє.

Прокинулась я рано-рано, хоча раніше завжди до обіду в селі спала. Нагріла воду в каструлі, подоїла кіз і вигнала їх пастися. Туман вкривав подвір’я білою павутиною, холодна трава лоскотала ноги. «У нашому світі теж є своя магія, — подумалось мені. — Тонка, наче козячий волосок на морді. Цікаво, у іншому світі є кози?» Вернулась до хати, зварила кашу, нарізала хліб на канапки. З раннього дитинства ця буденна робота ліпила фреску моєї душі, а тепер я відколупувала її, фрагмент за фрагментом, поки не лишилося нічого — гола стіна, обдерта і потворна.
— Чим так смачно пахне? — бабина скуйовджена голова показалася з кімнати, і я зрозуміла, що під тими голими стінами є ще одна фреска. Непримітна, пошарпана, але міцна.
— Геркулес зварила, — озвалась я. — Тобі каву з молоком робити?
Один лінивий день змінив інший. Я поралась з бабою на городі, збирала переспілі вишні та смородину на компот, їздила на водокачку по чисту воду — в нашій криниці знов зелена стала. Більше ми не говорили про мій від’їзд, тільки вечорами сиділи довше звичайного на кухні. Комарі гуділи як дурні, дзижчали на липучках мухи. Повний місяць випливав з-за дерев і лупав у вікно багряним оком. «Ух, який страшнючий!» — казала баба і хрестилась.
Ми лягали спати у вологій від сирості кімнаті і бажали одна одній доброї ночі. А потім я лежала майже до ранку без сну. Дивилась і дивилась на ті килими на стінах, вишиті картини, накрите серветками фортепіано. «Я нічого не забуду, — обіцяла собі. Закривала очі, і жах скручував нутрощі: а якщо все ж забуду? Тоді я починала знову: телевізор на тумбочці, поруч — радянські статуетки (козак з дівчиною, кришталева лань), далі стіл з оксамитовою скатертиною, ікони обабіч вікна, бабине ліжко… Дорахувавши, я провалювалась у чорноту без сновидінь.

«Позвони, як доїдеш, добре? Тіки не забудь!» — сказала баба на прощання. Вона щоразу так говорила, а я лютилась, що обнімає вона мене надто довго, що цілує в щоку, наче я маленька. Я завжди була дурепою, але на цей раз зробила все як треба. Обійняла її у відповідь, поцілувала у зморшкуватий лоб.
Сказала: «Люблю тебе».
Йшла і ревіла всю дорогу до зупинки, а потім — ревіла в автобусі. Пізніше — у плацкарті. Мої очі були такими червоними, що у Франківську на вокзалі поліцейські вирішили перевірити мою сумочку. І тоді я розплакалась знову.