5. «Принцеса і лицар»
від Raevska AnnaПобачивши застелений диван, Едді засмутився.
«Ну і навіщо ти пішла?»
Зелена ковдра була ідеально складена та покладена на край дивану, а зверху лежала така ж ідеально лежача подушка; На підлозі не було ні одного папірця, ні однієї серветки. Наче тум нікого й не було.
Хоча Едді й був засмучений таким скорим відходом Фіони, його чомусь розсмішило ідеальне прибирання за собою. Якщо вона завжди так робить, то треба її частіше кликати до себе.
***
— О котрій ти пішла вранці? – спитав Менсон, коли Фіона закрила дверці шкільної шафки. Дівчина здригнулася від його раптової появи.
— Боже, Едді, – вона поклала руку на серце, – може перестанеш мене лякати?
— Вибач, не хотів, – він на секунду відвернувся, та все ж повторив питання: — Так о котрій пішла?
— Не знаю, – Фіона точно знала, о котрій вона пішла, та не була впевнена, чи треба говорити Менсону точний час, – десь о сьомій. А що?
— Нічого, просто цікаво. Ти так акуратно склала речі за собою, – хлопець посміхнувся, – ти завжди так робиш?
— А ти хотів, щоб я розкидала все по кімнаті? Мені й так не зручно, що я в тебе залишилась… – трохи ніяково відповіла Фіона. Менсон наздогнав її:
— Та нічого страшного, я не проти. І якщо кожен раз так будеш прибирати, то може тебе варто частіше запрошувати, га?
Фіона посміхнулася. Та згодом від чогось поморщилась:
— Боже, нащо ти так напшикався одеколоном? – спитала дівчина та почала махати рукою, відганяючи запах.
— Не подобається? – Едді трохи занепокоївся
— Занадто багато набризкався. Треба ж пшикати трохи, щоб пахло приємно, а не щоб у всіх навколо сльозились очі, – після цієї фрази Фіона закрила шафку та пішла в сторону свого класу.
Менсон наздогнав її:
— До речі, а що ти робиш після уроків?
— Дивлячись, що ти хочеш запропонувати, – сухо промовила Фіона.
— В центрі відкрилася нова піцерія. І я хотів би вшануватися честі піти туди з вами, принцесо Фіоно, – Едді протягнув руку, ніби запрошуючи на повільний танець. Фіона засміялася.
— Вибачте, юний лицарю, та у принцеси не так багато за душею, – саркастично відповіла дівчина.
— Ну, що ви, принцесо Фіоно? – Менсон розвів руками, – все моїм коштом.
— Поділимо навпіл, лицарю, – Едді тільки хотів щось заперечити, та дівчина тут же його перебила: – І це не обговорюється.
— Як вам буде завгодно, – Едді театрально вклонився.
— Побачимось, – дівчина махнула рукою та зайшла до свого класу. Хлопець лиш посміхаючись дивився їй в слід.
Едді й сам не знав, що з ним коїться. А може й знав, та не хотів визнавати.
У їдальні Фіона знову сіла на своє улюблене місце.
— Гей, хочеш сісти за наш стіл? – запропонував Едді, сідаючи навпроти.
— Ні, не хочу, – спокійно відповіла Фіона, не відриваючи очей від малюнка на столі та жуючи свій сендвіч.
— Чому? Ти так і будеш сидіти тут одна?
— Я не член клубу, це по-перше, – дівчина нарешті підняла очі, – а по-друге, я не звикла їсти в присутності такої кількості очей. Дивись, вона навіть зараз дивляться на нас, – Фіона показала рукою на стіл клубу Пекельного полум’я, та всі його члени одразу відвернулися, ніби вони секунду назад не ставили ставки, чи зустрічаються ці двоє, чи ні.
— Та не бійся ти їх. Вони не кусаються, – сказав Менсон та посміхнувся.
— Я їх не боюсь. Просто хочу поїсти в спокої, – промовила Фіона та знову повернулася до малюнка.
Едді наче зрозумів натяк, та хотів піти, як Фіона його зупинила:
— Але, ти можеш посидіти зі мною… якщо хочеш, – вона сказала це трохи ніяково, сама не очікуючи, що може сказати таке комусь, – якщо заважати не будеш.
Може Фіона не хотіла цього визнавати, та їй було затишно поряд з Менсоном. Він наче маленький вогник у пітьмі, який з кожним днем розростається.
Після цим слів Едді наче розцвів. Він махнув головою, та посміхаючись, сів поряд.
Гул за столом клубу Пекельного полум’я став гучніше.
— Вони сто відсотків зустрічаються, – сказав Ґарет, русявий хлопець в червоній картатій сорочці.
— Та не зустрічаються вони, – заперечив Дастін.
— Якби зустрічалися, Едді нам би її представив, – підтримав Джефф.
— Не подобається мені це все, – промовив Дастін.
— Чого це? Вони виглядають доволі мило, – сказав Майк, дожовуючи свій сендвіч.
— Голову ввімкни! Наш клуб розвалюється через неї, – Дастін майже перейшов на крик.
— Ти перебільшуєш, – відповів Ґарет, знову зиркнувши на сусідній столик.
***
На вулиці було все ще вогко. Всюди були калюжі, а на них відбиватися небо з безліччю хмарок; виднілися райдужні плями від машин, на яких приїжджали старшокласники школи Хоукінсу.
Едді чекав на Фіону біля головного входу, обпершись об стіну та засунувши руки в кишені. Хлопець дивився на хмари в небі, які вишиковувалися в різні фігури.
«Фіона б точно сфотографувала оту, що схожа на кота»
Нарешті з дверей вийшла Фіона, закинувши свій рюкзак на одне плече. Менсон відійшов від стіни ближче до дівчини.
— Довго чекав? – спитала Фіона.
— Та не дуже – він чекав майже пів години. Їх вчительці стало погано посеред уроку, тому всіх відпустили: — Ну, то що, ідемо?
Фіона кивнула головою та усміхнулася. По дорозі в піцерію, вони вели жваву розмову про сьогоднішній день, уроки, про улюблений смак піци та ще про багато не таких важливих речей.
Відкривши двері в кафе, почувся дзвін маленьких дзвоників зверху. Піцерія відкрилась не так давно, тому майже всі столики були зайняті. Фіона поглядом провела по приміщенню, та, не знайшовши вільних столиків, сумно промовила:
— Здається, все зайнято
За касою стояв хлопець з дуже довгим чорним волоссям та в пов’язці на голові. На його бейджику було написано «Арґайл».
— Привітулі, чува-аче, – він дуже дивно протягнув останнє слово.
— Привіт, Арґайле – з усмішкою привітався Едді, – ну та що, ти залишив на столик?
— Звичайно, чувак, у другому залі в кінці – Арґайл показав на вхід в інше приміщення.
«А ця піцерія більша, ніж я думала»
— Дякую, чуваче, – подякував Менсон та замовив велику піцу і колу.
Сівши за свій столик, Фіона сказала те, що крутилось в неї в голові:
— Ти навіть столик забронював. Ти був такий впевнений, що я погоджуся на піцу?
— Навіть, якби не погодилася, я б все одно сюди прийшов. І, чесно кажучи, тут не можна бронювати столики. Але Арґайл – мій друг, тому залишив один.
— Друг по самокрутці? – сказала дівчина та засміялася.
— Ну чому одразу…? – він не встиг договорити фразу, та теж розсміявся.
Фіона пила свою колу з трубочки та думала, про що поговорити, поки вони чекають на замовлення. На фоні не гучно грала якась приємна мелодія.
Через пів хвилини, Едді все ж завів розмову:
— Слухай, а скільки ти вже малюєш?
— Не знаю. Скільки себе пам’ятаю, завжди малювала. А що?
— Просто цікаво, а ти можеш намалювати що завгодно? – Едді злегка наблизитися до Фіони. Вона лиш розсміялася.
— Ні, звичайно. Я більше кваліфікуюсь на людях та пейзажах, – сказала Фіона, обпершись на спинку дивана. Та згодом усміхаючись додала: — І котах.
— А не хочеш… Мене намалювати? – обережно спитав Менсон, ніяково посміхаючись.
О-о, вже й не злічити, скільки разів Фіоні говорили подібне. Навіть ті, з ким вона не знайома. І її це завжди бісило. Та, через невідомі їй причини, їй не хотілося стукнути Едді по голові за таке прохання. Фіона лиш нахмурила брови.
— Час – гроші, Менсоне. Скільки ти готовий віддати? – трішки саркастично промовила дівчина та наклонила голову, схрестивши долоні на столі.
Едді спантеличився таким питанням та, зі смішком, обперся на спинку диванчика.
— Так і знав, – хлопець схрестив руки на грудях та на секунду відвів погляд. Та згодом знову підняв очі: — Тридцятка?
— Дивлячись, що саме ти хочеш – вони ніби зображали якихось професійних дипломатів, котрі обговорюють серйозні справи світового масштабу.
— Я б хотів великий портрет на полотні фарбами, щоб повісити на стіну, – він гордовито відняв голову, ніби вже позуючи.
— Ой, ну це вже серйозний запит, – трохи награно відповіла Фіона, натякаючи на підвищення ціни.
— Сто?
— Двісті
— Сто п’ятдесят?
— Сто вісімдесят
— Сто шістдесят.
— Сто сімдесят.
— Може все-таки сто п’ятдесят?
Фіона подивилася вгору, обдумуючи пропозицію.
— Сто п’ятдесят доларів, але завтра після школи купляєш мені шоколадку.
— По руках, – Едді протягнув руку, яку згодом пожала Фіона. Він ще не знав, де він дістане гроші, та він вже був схвильований тим, що в нього буде його автопортрет від Фіони.
— Коли починаємо? – спитав Менсон.
— Та, хоч сьогодні. Тільки треба збігати до мене додому по причандалля.
Едді кивнув та не міг перестати посміхатися.
Через пару хвилин, нарешті, принесли піцу.
— Смачного, – офіціант поставив підніс з піцею та пішов за касу.
Фіона та Едді взялися за їжу.
Треба помітити, що піца виявилася набагато краще, ніж Фіона очікувала – хоча їх з Менсона смаки в їжі дійсно відрізнялися, піца абсолютно точно була смачною для обох. Едді навіть назвав її «витвором мистецтва»
Через хвилин десять, коли з піцею було покінчено, Фіона полізла в кишеню по гроші:
— Скільки ти там заплатив?
— Тобі не обов’язково це робити – хлопець простягнув руку, щоб зупинити Фіону.
— Ну, ми ж домовлялись, Ед, – дівчина трохи злісно зиркнула на нього. Серце Едді приємно кольнуло від цього «Ед».
— Принцеси повинні бути в курсі, що по правилам етикету, платить той, хто запрошує, – хлопець посміхнувся та нахилив голову, дивлячись в очі Фіоні.
На таку заяву дівчина лиш здивовано підняла брови та сказала:
— Ми ж не на побаченні, – після цих слів, Менсон відвів погляд та подумав, що занадто багато собі надумав.
Згодом Фіона додала:
— І ми домовлялись же. Едді, іноді я не розумію твого надмірного лицарства.
Менсон все ж розсміявся, спробувавши забути про свої думки. Дівчина все ж дістала гроші з кишені рюкзака:
— Так, скільки?
— Я платив десятку, – насправді він заплатив 18 доларів за все.
— Так дешево? Ти точно мене обманюєш? – здивовано спитала дівчина, прищюривши очі.
— Коли це я тебе обманював? – трохи з претензією сказав Едді, – мені Арґайл знижку зробив
Едді й сам не знав, чому брехав. Він сам себе переконував, що це тільки з благих намірів.
Фіона в останній раз недовірливо зиркнула на Менсона та все ж простягнула йому п’ять доларів.
— Ну, так що, зараз до тебе? – спитав Менсон, виходячи з кафе. Над головою почувся приємний дзвін маленьких дзвоників. Фіона кивнула головою та пішла вперед.
Дорогою до дому Едді все розповідав свої ідеї для його автопортрету: то ніби він Том Круз, то ніби король, то ніби гордовитий лицар на коні. Та Фіона відкидала всі ідеї:
— Та чому ні? – по дитячому промовив Едді.
—Тому, що це тупо. Тобі на цей портрет треба буде кожного дня дивитись.
— Тоді, що ти пропонуєш? – він схрестив руки та ніби претензійно махав головою.
Фіона на пару секунд задумалась, подивившись у гору:
— Як щодо тебе у твоєму звичайному прикиді, але з гітарою? Ніби ти на рок-концерті, чи типу того?
Коли дівчина озвучила свою ідею, Менсон наче засвітився: як же він не додумався до цього.
«Все геніальне – просто»
— Це справді кльово!
Фіона теж посміхнулася. Вона і не думала, що її ідея так сподобається Менсону.
Коли обоє були вже майже біля дому, Фіона прискорила крок та випередила Едді. Це його здивувало.
— Куди ти так спішиш? – на це питання дівчина не відповіла.
Добігши, вона відкрила поштову скриньку та почала трохи нервово перебирати листи. Через секунду вона знайшла в цій купі доволі товстий конверт та широко всміхнулася. Менсон підійшов ближче та побачив, що на конверті були намальовані сердечка, а сам лист був з Флориди. Серце без відомих причин закалатало, в голові літали найдурніші думки.
«Мабуть, який родич» – намагався сам себе заспокоювати Едді.
— Від кого це? – максимально зберігаючи спокій, намагався спитати хлопець.
— Тобі яке діло? – Фіона аж ніяк не хотіла ділитися настільки потаємний. Навіть з Едді.
Серце стислося ще сильніше. Цікавість переповнювала його.
А може ревність?
Ні-ні, це точно не вона. Ревнувати друга? Справжній абсурд.
Фіона відкрила конверт та дістала звідти касету та листа. Трохи роздивившись касету та одним оком глянувши листа, вона заховала все до рюкзака.
— Ти будеш тут чи зайдеш? – абсолютно спокійно, ніби нічого не сталося, промовила Фіона. Едді перевів погляд на неї, ніби виходячи з якогось трансу.
— Що? А так, піду, мабуть, з тобою.
Зайшовши в дім, Менсон почав оглядати поглядом будинок. В зрівнянні з його старим трейлером, цей дім і правда походить на хороми принцеси.
Піднявшись на другий поверх та зайшовши до кімнати, він жахнувся: ліжко було ідеально застелено, на столі було чисто, всі речі лежали на своїх місцях, наче тут ніхто і не живе.
— Ти справді тут живеш?
Дівчина здивувалася такому питанню:
— Ем, ну, так. Що за питання?
— Просто все так… Ідеально. Все на своїх місцях. В мене такого, як ти знаєш, немає.
— Я так звикла, – спокійно сказала Фіона, діставши з-під ліжка біле полотно на підрамнику.
— А-а, я зрозумів, – сказав Менсон засміявшись, – всі речі під ліжком? Це все для батьків, так?
Наполовину він мав рацію: Фіона сама себе привчила до чистоти, щоб у батька було менше приводів прикопатися.
— Не вгадав, – дівчина посміхнулася, збираючи фарби та кісточки в рюкзак, – там тільки полотна і папір.
— Точно принцеса, – пошепки промовив Едді, оглядаючи кімнату. Фіона удала, ніби не почула.
_______________
Останнім часом писання дається тяжко, тому частини будуть виходити не так часто, як раніше. Дякую за розуміння <3
0 Коментарів