Галявина

Написано для Осіннього фікрайтерського з’їзду 2021 за ключем “Какао і шкарпетки”.

Моя домівка пахне солодким какао. Ось я, мале дитя, босоніж біжу по галявині до рідної матері збирати квіти. Десь далеко батько ремонтує велосипед сестри. Солодко та ніжно. Як ранішнє какао із свіжим молоком та любов’ю світу. Ось вже і зима. Батько розкладає штучну ялину, а сестричка метушиться. Радісна та безтурботна мала дитина. В неї на ніжках вовняні шкарпетки. Теплі, як серце родини.
Ось там моя душенька, дружечок. Шкребеться по дереву до мене. Впав. В очах сльози. Але він сміється. І я сміюсь десь там в долині мрії.
Я люблю згадувати ці дні в окопах. Коли на нас нападають зненацька посеред ночі, порушуючи договір про припинення вогню. Страшно та боляче. В мені кричить мале дитя. Я боюсь зробити крок — роблю два. Постріл прямо біля мене. Встигнув. Друг мій не вспів. Повертаю голову — лежить, очі відкриті, рот відкритий, лишень душа його була закрита. Дивлюся. Довго дивлюся. А над небом летить літак:

-Мамо, глянь, який птах. Сестро, дивися, ластівка. То ластівка! Вона схожа на тебе, моя кохана.

Пахне знову какао. З корицею та гречаним медом. Так солодко та дико.
Знову постріл. Я більше не боюсь. Я біжу по галявині до хати на запах маминої любові. Чекайте мене рідні, ще трошки і я буду з вами. На ногах брудні чобоття.. Точніше, шкарпетки, в’язані маминою рукою. І пахне порохом. Какао. Я не боюсь. Я не літаю.