Шпіонка і чай

У хлопця все похололо. То Віка – це якийсь агент? А може вона взагалі має інше ім’я? Або працює навпаки, не на СБУ, а проти них? Після цього голова опустіла – думки просто не хотіли збиратися до купи й утворювати щось виразне. Він просто стовбичив поряд з нею, чіпко тримаючи телефон і витріщаючись на бідний, ні в чому не повинний, мобільник.

Тим часом дівчина спокійно дістала упаковку вологих серветок біло-зеленого кольору з прифотошопленими листочками якогось, начебто, каштана. Опік, хоч і був величенький, але не викликав у Віки розпачу чи сумнівів щодо його швидкого загоєння – вони швидко зреагували і пухирців зовсім не виявлено. Тому вона спокійно вийняла серветку, пройшлась нею по ураженому місцю і мовила, схиливши голову до правого плеча:

– Навіть бинтувати не буду.

Показово махнула рукою з думкою “І так хай буде”. Її брови трохи насупились, коли вона зрозуміла, що Даніель не кинув ніякого доречного жарту, як любив робити, тому нарешті поглянула в його сторону.

Перед нею постала така картина: стоїть, значить, зліва від неї, її приятель і вдивляється в її ж телефон, наче чекає, поки з його очей з’являться лазери і розпилять нещасний смартфон на частини. В його очах проскочила емоція люті, потім смутку. Вона поглянула на хлопця дещо з опаскою.

– Ну… Я тепер все знаю! – дещо з сумом нарешті сказав він, стараючись все ще весело пожартувати. – Можеш більше не ховатися, шпигунка мала!

І штрикнув її гострим ліктем в руку. Хоч той і зробив це легко, навіть, жартома, та Вікторію всеодно трохи похитнуло. Брови дівчини ще більше зійшлися на переніссі. Що він верзе? Яка ще шпигунка? Зовсім з переляку за неї, кохану, стріха поїхала? А якщо поїхала, то, здається, впевнено і швидко, стежиною, що додому йшла сама.

Мовчать. Хлопець крадькома глянув на неї. Йому здавалося, що “шпигунка” не тільки перетравлювала отриману інформацію, а й морозиться його, тобто “і я – не я, і хата не моя”.

– Що ж, а ти міцний горішок, Віка! – все ж з тією ж гіркотою в голосі продовжував Даніель. – Чи, вірніше, не Віка?

– Ти взагалі про що? Я вже запуталась в твоїх жартах! – нарешті не витримала співрозмовниця. Ковтнула слину і вчепилась за унітаз. Друг жахав її, але якщо вона вже настільки злякається, то білий приятель (а може вже й не просто приятель) хоча б поряд.

– Пхах, та не треба вже прикидатись. Кажи вже, за СБУ ти, чи проти? Я не видам тебе… Ми ж все таки друзі?

Тут-таки, нарешті, до Віки дійшло, до чого тут шпіонаж і вся ця галіматья. Вона заливисто засміялась, що аж повітря не вистачало і тому хапала ротом повітря, як рибка в акваріумі. Від сміху її хитало, одна рука трималась біля серця, а іншою вхопилась за кришку ще більше, щоб не впасти. Заспокоюючись, поглянула на нього і зустріла настільки здивований погляд, що знову стала сміятися. Його очі ладні були випасти і стали схожі на банькаті очки собак породи Чіхуахуа.

Даніель явно не очікував такого повороту і вже був подумав, що вона сміється з нього, бо той вважав їх за друзів (скільки в цьому розділі вони вже названі друзями?).

– Я не шпіонка – нарешті, дякувати Богу, заспокоїлась поранена і вирішила внести якусь ясність в ситуацію.

– Ага, а я матір двох дітей, – показав свій рівень довіри співрозмовник.

– Справді? – підколола.

– Так, сьогодні у няньки залишив і пішов веселитися!

– Кажу тобі я – не шпіонка і не працюю ні на СБУ, ні проти нього. У мене Христя так підписана!

Тиша. Що блін? Звучить, як та сама безглузда відмазка, чому не прийшов в школу чи запізнився на урок.

– Серйозно! – помітила його недовіру Віка. Вона ввела пароль і пред’явила докази в своє виправдання: номер Христини дійсно підписаний, як “СБУ”. – Я підписала її так, бо та може знайти будь що! До того ж швидко і хоч з-під землі вириє, але знайде те, що хоче знати.

З хвилинку співрозмовник був в ступорі, не вистачало тільки “Loading…” на лобі.

– О, оце я дурний – він ляснув себе по обличчю Даніель і ніяково посміявся. Це дійсно так дурнувато виглядало? Та й взагалі, чого це мало його хвилювати? Хоча, він же ж її друг… Стараючись не звертати на свій промах уваги, він подав їй руку:

– Вікторія Батьківна?

Віка подала йому свою руку, іншою показово прикривши рот і захихотіла, вдаючи з себе світську левицю (в її випадку виходила лише світська киця).

Дивна парочка повернулась до зали. Даніель провів дамочку до дивану, а сам пообіцяв, що подбає про чай. Ну не джентльмен ж!

– Ну і де ти пропадала! – безшумно плюхнулась на диван до подруги Христя. – Розповідай давай!

Ляснула вона, поряд з собою, вимагачка інформації.

– Ой! – чи не вкотре злякалась дівчина. Ну і доведуть же її сьогодні до живого! – Та нічого такого.

Махнула рукою. Пізніше повідомить їй усі подробиці, а то причепиться до неї зі своїми жартами.

– Зробили чай і вгадай кому пощастило?

– Ти облилась чаєм? – не здивувалась Христя.

– А ти сумнівалась? – мовила потерпіла і шумно видихнула, правда в галасі музики вони і так ледве чули одна одну, тому ніхто такого тяжкого видиху не почув.

– Як ти?

– Так як завжди, вичухаюсь.

Для Віки це настільки було звичайним ділом, що за той опік майже й не думала – він її вже й не турбував.

– Ну то окей, я буду поряд з Нікою. – весело ляснула Христя Віку по нозі і втекла так само безшумно, як і з’явилась. Тут же повернувся Даніель з чашками войовничого чаю. Чи випадково те, що Христина-шипшина зникла саме в момент його появи?

Джентльмен пройшов до прозорого столика зі смаколиками, залишив там напої і пробирався до дивану.

– Я його трохи розбавив водою! – голосно повідомив той, бо якийсь телепень зробив музику ще гучніше.

– Що? – не почула дівчина.

– Я кажу, Я ЧАЙ РОЗБАВИВ ВОДОЮ! – ще гучніше крикнув їй прямо у вухо.

– ЩО?!

– ЧАЙ! – здався пояснювати. Авжеж, спробуй поясни, коли так галасно грає музика, а де той пульт тільки чорт знає, та й той спочатку не розбере, де тут що.

Вони виглядали, наче двоє глухуватих літніх людей: один старається донести інформацію, а друга нічогісінько не чує.

Аж тут драйвові пісеньки Дзідзьо, Потапа і все в такому дусі (що там ще слухають, коли “…Fashion/Looking good and feeling fine…” перетворюється на рідне “…Я королева ночи сегодня точно/Глаза не прячу я, больше не заплачу…”) закінчується і заграло щось на подобі музики для повільного танцю.

Дениско не розгубився і запросив свою дівчину на танець, хоч і ніхто з них точно не знав, як танцювати. За ними дуркували Нікітос з Кірюхою – вони також стали “парочкою” і пародіювали чи не кожен рух парочки. Виглядало це, наче два клоуни з цирку втекли, але про своє покликання в житті, не забули.

Ніка з Христею в цей час стояли біля столика з їжею і насолоджувалися виставою (ще б пак, як не насолоджуватися, якщо халявні клоуни?), хоча одна з них старалась “непомітно” підглядати за парочкою, та у неї нічого не виходило, бо у напівтемпряві нічого не побачиш, та й якби світліше було, то хитра дівчина всеодно нічого не побачила б, бо має поганий зір (сліпошара, коротше кажучи).

Спочатку Віка з Даніелем сміялися з того, як Нікіта з Кирилом отримали нарешті тумаків від лютого Дениса, якому всю романтику псують (ну і шанс на поцілунок цього вечора, звичайно).

– Хочеш? – спитав Даніель.

– Що?

Вони знов один одного не чули, тому хлопець зібрав усі сили в кулак, маючи надію перестати бути колодою і, схопивши дівчину повів в куток зали, де ніхто не тусувався.

– Я НЕ ВМІЮ ТАНЦЮВАТИ! – старалась докричатися до нього.

– ВИБАЧ, ЩО? ЩО ТАНЦЮВАТИ? ХОЧЕШ, ЧИ ЩО?

– НЕ ВМІЮ!

– ВМІЄШ? НУ ТОДІ ПОВЕДЕШ, БО Я – НЕ СПЕЦ! – недочув Даніель.

Вони стояли в кутку зали, біля тих самих шаф з сервізом та іншим непотребом, який стояв там тільки для краси і використовувалось раз в покоління. Пісня закінчилась і далі заграла драйвова музика, під яку навряд чи постоїте в обнімку. Не буде тепер тих самих телячих ніжностей, на які мали надію. Не стане тепер Віка на його ступні, щоб на її поранені не наступили, не покладе йому руки на плечі, а голову – на його плече. Він же, в свою чергу, не покладе свої руки на її талію і не відчує її голову на своєму плечі.

Віка не розгубилась і почала підспівувати давно знайомій їй, пісні (наприклад, пропоную прослухати “Промінь”). Вона подивилась йому в очі і дещо сором’язливо почала підтанцьовувати в такт музиці. Даніель не настільки дундук і тому не стояв на місці і також почав досить чудернацько тупцяти туди-сюди. Та це їм не заважало: Віка підспівувала і старалась танцювати давно забуті рухи, а Даніель тупцяв із сторони в сторону і марно ворушив губами, адже слів так і не розумів.

Нарешті, хтось знайшов пульт і зробили тихіше. Галас навколо також перестав настільки давити на вуха, вслід за музикою. Віка ж не встигла швидко зреагувати і не одразу зрозуміла, що музика стала тихіше, а її спів тепер, якщо не чітко, та всеодно чути. Як тільки вона це зрозуміла, то вирячила очі і одразу стихла. “Великий танцюрист” поряд з нею не одразу зрозумів, в чому справа. Дівчина спохопилась і втекла до, вже нелюдимого, столика. Схопила чашку з більш світлим чаєм (наскільки це можна було розібрати в темряві) і зробила ковток. Тут же скривилась, наче їй знову давали “дієві” поради, яких вона не просила.

– Він з цукром? – запитала у наздогнавшого її, Даніеля.

– Та ні, я не клав. – виринув з-за її спини і принюхався до чашки, наче цукром йому одразу запахне, Нюхач. – Якщо хочеш, можемо помінятися, у мене була без цукру, я так пам’ятаю, у всякому разі.

Віка залилась ледь помітним рум’янцем, який важко було б помітити при денному світлі, не те, що в цій майже непроглядній темряві. Вона це відчула і дякувала Богу, що цього не видно. Це ж що означає? Якщо вони поміняються чашками, то вийде непрямий поцілунок?!