Кара

Холодний подих вітру лоскоче бліду шкіру. Хвойний аромат зеленого лісу уже набрид за час, проведений тут. Ти відкриваєш очі й беземоційно повертаєш голову. Ліва рука лежить під головою на студеному сірому камені, розміром як справжня подушка. Земля під ногами вогка, неприємна, чорна. Вона забруднила твій костюм, хоча смолисті високі чоботи та штани вже стали такими раніше. Широкий лакований ремінь майже кожен день доводиться затягувати все дужче. Брунатна сорочка із темною шкіряною жилеткою ніби знята з покійника. Іронічно.

Ти мляво видихаєш та повільно підіймаєшся. Ноги ледь тримають знесилене тіло, яке проймає пронизливий біль. Воно нагадує іграшкового ведмедика, яким любив грати в дитинстві: синтепонові м’які ніжки й ручки, які ледь волочилися за тобою під час прогулянки. Тепер уже не хочеться стати ним, як колись. Але в іграшок хоч не болить серце та не паморочиться в голові, як у тебе. Після кожного удару крижаного вітру тіло ніби відходить на декілька кроків назад. Перед очима картина Пікассо: нічого не зрозуміло та змазано. Ти торкаєшся тонкими пальцями обличчя й тримаєш декілька секунд, доки не прокинеться свідомість. Друга спроба озирнутися навкруги й згадати минулий день виявилась успішною.

Перед очима вимальовуються сотні, ні, тисячі ялин. Вони страшенно високі й кидають ледь помітні тіні. Серце завмирає від жаху й паніки. Недалеко видніються гірські схили з одною стежкою, кінець якої ховає густий сірий туман. Він схожий на величезний товстий шарф, який подарувала бабуся на твій останній день народження. Висока трава з дивними дикими квітами вкрита холодною росою й виблискує на ледь помітному сонці. Важко сказати, чи то воно взагалі, адже небо заховали важкі чорні хмари. Ти закриваєш очі й повільно човгаєш до найулюбленішого місця – кришталевого озера. Під ногами вимальовуються глибокі сліди від чобіт, а ґрунт з кожним кроком стає вогкішим. Роса змиває бруд із взуття, та тонка трава хилиться до долу, ніби від страху.

Аромат води та очерету ти впізнаєш одразу. Перед тобою місце найяскравіших спогадів: навіть старий сторічний камінь біля дзеркальної водойми на місці. Білий пісок недоторканний – про це місце не знає, здається, ніхто. Зелене листя гострого очерету стоїть рівно, як солдати. На обличчі мимоволі з’являється напружена усмішка. В роті пересохло, навіть слова вимовити неможливо. Це дужче лякає й викликає істеричний сміх. Волосся гойдає вітер, запихаючи його навіть до рота. Серце вже не болить. Тільки щось маленьке всередині грудей – душа.

Вода в озері не рухається, наче замерзла. Ти спираєшся руками на камінь, а колінами — в пісок й зазираєш у дзеркало. Там людина. Така ж, як ти. Принаймні, обличчя схоже. Очі широко відкриваються, а тіло наче вдарили током. Пальці тремтять, а горло стискає так, ніби міцною мотузкою пастух тягне овечку. Ти різко відстрибуєш від води й озираєшся навкруги. Хочеться кричати, але сил немає. Хочеться плакати, але сліз немає. Їх не було ніколи. Вітер знову здіймається й б’є у лице, як маленьке винне в чомусь котеня. Він дає ляпаса й миттю вщухає, доки ти стоїш на березі й суворо чекаєш на чудо. Волосся падає на обличчя й прилипає до чола.

Ти глибоко вдихаєш і знову повертаєшся до озера. Зображення не змінилося, хіба що стало трохи чіткішим. Бруд на обличчі не було видно минулого разу. Та й вогник в очах зник. Тепер ще й плями крові на сорочці з’явилися – їх стерти вже неможливо. Спершись на каменюку, ти дивишся на гори вдалині. Скільки часу ти вже тут? Коли востаннє очі бачили сонце? Чому твоя душа така кровожерлива? Туман повільно рухається й малює щось в повітрі. Стає зрозуміло: відповідь на це питання ховається лише всередині тебе. Ніхто не відповість правильно, доки сам не зрозумієш.

– Я ні в чому не винен, — з пошарпаних рожевих вуст злітають слова, але не твої.

Це чужі переконання. Слова командирів, коханих чи твого хитрого мозку. Ти й так розумієш, що вина на твоїх руках, на залишку твоєї бідної душі. У відображенні бачиш людину, але вона – не ти. У неї була душа. Вона вміла посміхатися й любити. Чекала й вірила. Але її більше нема. Ти тягнеш руку до води, але помічаєш, що на долонях застигла кров. Чия вона? Це й неважливо, адже для тебе це лише багряна, як сорочка, рідина. Приємно, чи не так?

Ти торкаєшся крижаної води й кривишся від гострого відчуття. По тілу пробігають мурахи й огортає панічний жах. Це єдине відчуття, що тобі тепер властиве. У відображенні, здається, людина посміхається. Її лице розпливається, але ти відчуваєш це. Можливо, навіть можна відчути її тепло. Очі мимоволі закриваються, але перед ними все ще є образ. Ти чудово знаєш цю людину. Вона широко посміхається десь у просторій кімнаті, освітленій свічками, й танцює. Волосся падає на обличчя, але ти продовжуєш гучно сміятися. На тобі зовсім інший одяг – зручний і м’який. Десь у кутку кімнати стоїть маленький програвач, з якого лунає твоя улюблена пісня. За вікном сутінки, але з тобою поряд ще одна людина. Важлива й кохана. По ліжку розкидані книги, чипси й краплі солодкого вина. Аромат свічок зв’язує вас у танці й ти відчуваєш, як по венах тече кип’яток. У погляді відображуються зорі, а вуста розтікаються у широкій медовій усмішці. Кожен дотик перетворюється на гучний видих й короткий сміх. Голос твій не такий, як зараз: гучний, емоційний, живий. Ви співаєте пісню й щасливо танцюєте, доки вуста не сплітаються в солодкому п’янкому поцілунку. Тоді тебе переповнювала надія, а зараз лише безсилля й жорстокість. Що з тобою сталося?

Ти кліпаєш декілька разів, щоб вивітрити це з голови. Знову переводиш погляд на брудні долоні й ледь не кричиш. Пальці тремтять, ніби в паніці, але плями не зникають так легко. Знову згадується, як ти знищив не тільки іншу людину, але й себе. Ця людина була така ж, як і ти.

Від кого ти тікаєш? Прекрасно пам’ятаєш, як вперше взяв у руки ніж та перерізав тонку шкіру на грудях. Очі бачили, як текла кров, а ти не ворухнувся. Серце закам’яніло вже тоді. В той момент ти чув крик, але він здавався глухим і далеким. Чи це був голос твоєї душі? Ти потвора, якщо все ще не розрізнив той голос. Маріонетка, яка виконує брудну роботу за чиїмось наказом. Але чи дійсно це наказує інша людина, а не твоя жорстока свідомість?

Тепер ти залишився наодинці серед рослин і гір. Це не схоже на ту втечу, яка була в дитинстві: тоді ти тікав від людей та світу, а зараз – від самого себе. Ти боїшся себе, тебе нудить і дратує існування. Але вже байдуже, твого минулого не існує – є лише безвихідне майбутнє.

В дитинстві, коли ти жив в передгір’ї та ходив щовечора до озера, відчував свободу, яку в тебе забирали. Але вирватися на волю було найгіршим рішенням, тому що ти знову опинився на цьому ж місці без розуміння того, як діяти далі. Ну так, юродивим притчі не треба. І ти розумієш, що повернувшись тебе затаврують і відріжуть від світу, а ти продовжуватимеш задовольняти поривання черствої душі. Можливо, навіть не своєї.

Ти пам’ятаєш той вечір, коли задихаючись намагався втекти від справедливості в гори. Коли руки й обличчя дряпали старі гілки й кущі. Вітер бив у вухах і чулося скажене серцебиття. Кров сочилася з кожної ранки, але ти безбожно біг і озирався кожні кілька метрів. Тоді ще була осінь і виблискувало останнє для тебе сонце.

О, ти знову дивишся у воду й жахаєшся. Набираєш у руки прозору рідину та намагаєшся відтерти зі свого обличчя сліди нового життя. Але нічого не вдається, що очікувано. Ти ж ні в чому не винен. Крижані краплі повільно ковзають по блідій шкірі й пробуджують мозок. Відображення у дзеркалі не змінилося, хоч як не намагайся. Очі бігають з боку в бік, щось вишукуючи, але знову зупиняються на руках. Ти швидко підводишся й божевільно ричиш, мов одна з тварин, що живуть тут. Розумієш, що виходу немає, але дратують думки про скоєне. Це сталося не з однією людиною, і їх погляд назавжди закарбувався у твоїй пам’яті. Ти не зможеш більше спокійно обійняти кохану людину, бо знаєш, що позбавив цієї можливості інших. Ти один.

По твоїх щоках, здається, вперше потекли сльози. Горло стискає щось міцне і важке – кайдани, які сам начепив. Вони тягнуть тебе вниз, але ти намагаєшся глибоко дихати. Ноги більше не тримають і тіло падає на холодний ґрунт. Пальці сильно стискають обличчя, а нігті дряпають щоки. З тонких ліній мимоволі витікає кров, а ти розумієш, що залишився безпорадно лежати на землі. Спочатку ти вкрав життя в інших, але тепер настав час виплачувати цей борг самому. Пальці ковзають вниз до грудей і намацують залізний кулон, який колись подарувала кохана людина. Зриваєш тонкий ціпок з шиї й голосно ревеш від пронизливого болю. Декілька секунд пильно дивишся на серце, всередині якого фотографія цієї людини й кидаєш кудись на пісок. Ти впевнений, що він більше не знадобиться, тому бездумно споглядаєш сторічний камінь, доки по щоках течуть сльози.

Ти винний. Ти знаєш це. Ніхто не змушував тебе проливати кров, окрім неприродної кровожерливості. Розумієш, що тебе навіть чорт би злякався і від цього на душі гірчить.

Тіло поволі підіймається і ти вперше точно знаєш, що будеш робити. Дивишся вологими очима на небо й пошепки повторюєш, ніби навіжений:

– Простіть мене, — з очей течуть сльози, але ти розумієш, що боляче було лише іншим.

Ти навіть зараз повністю не розумієш своєї вини. Знову говориш давно завчені слова, де немає каяття. Але прощення буде згодом, коли твоє тіло поглине озеро.

Перший крок завжди найважчий, тому ти повільно ступаєш у воду, намочивши чоботи. Вода ніби кличе за собою. Обіцяє подарувати спокій. Ще один крок, і по чорній тканині розтікається крижана вода. Шкіра вкрилась мурахами, а зуби цокотять. На щоках з’явилися нові солоні стрічки, а горло ледь стримує голосний крик. Третій крок, і в очах вперше з’явилося каяття. Очі дивляться на небо, а згодом закриваються і тіло повільно падає у воду. Здійнялася хвиля й поширила великі бризки по піску, витираючи людські сліди.

Ти виринаєш з води, жадібно хапаючи повітря. Волосся прилипло до обличчя, все тіло трясе. Губи відразу набули темного відтінку, а одяг притягнувся до тіла, відтворюючи його фігуру. Ноги звела судома і ти безсило виєш, хапаючись руками за болюче місце. Ледь помічаєш, що течією тебе віднесло далеко від берега. Починається паніка й різкий прилив адреналіну, але вмить зникає разом із залишками сил. Прогинаєшся й ковтаєш крижану воду, яка ніби вимиває нутрощі. Тебе нудить, а в голові паморочиться, але ти віддаєшся течії й ледь дихаєш. Волосся розвівається, наче на вітру, й скручується. З уст злітає глухий крик, який перетворився на бульбашки повітря. Шкіра помітно блідніє, а м’язи тягнуть і болять. Ще мить, і пальці розслабляються, а очі не відображують минулих емоцій.

На березі так і залишився лежати кулон із фотографією. Можливо, хтось у майбутньому знайде його й наважиться відкрити криваву книгу, здавалось, пересічної людини. У неї не було історії, але їй вдалося переписати чужу.