Про кохання та смерть

Вкотре повторюю собі що кохаю лише Саске. Саске. Саске. Саске. Це ім’я пропалює мене вже надто довго. Іно впевнена в цьому.  Вона впевнена, що я кохаю його, що я втратила розум від нього, що я млію від його: голосу, статури та темних очей.

Іно, моя люба Іно, якщо б тільки знала, як  я кохаю тебе. Кохаю з першої нашої зустрічі. Вже в котре згадуючи про тебе – я задихаюся. В горлі починають розквітати  квітчасті бутони.

Починаю кашляти, в долонях  з’являються перші  криваві пелюстки, з кутку рота стікає струмок крові. Швидко витираю кров – цього не має помітити ніхто. В мене параноя, я налякана. Я страшено боюся, що хтось дізнається.

Мені нестерпно боляче, але я тримаюся. Ця біль пронизує мене кожного дня, я вже й забула тей час, коли не відчувала страшенного болю – що повільно розростався всім моїм тілом.

Я бачу, яка ти щаслива, щаслива з ним. Я не хочу вам заважати, але я не можу без тебе жити. Мрію про краплинку твоєї любові, викарбовую у себе в пам’яті кожен твій дотик. Ми завжди були лише подругами – і це так і залишиться, наскільки мені б боляче не було.  Ти моє світло, сонячний промінь в темній печері, яка не має виходу.

Знову кашляю, квітчасті бутони з кожним разом усе більші, вони розквітають та пахнуть весняним квітом та моєю власною кров’ю. Краплі крові повільно стікають на білий медичний халат.

Люди ми тільки тоді, як дуже сильно любимо? Певно я не людина, бо любов вже давно не приносить мені ні-чо-гі-сі-нь-ко крім болю. Намагаюсь не думати про нестерпний біль, міцно стискаю зуби і йду далі.

Іронічно – я ніндзя-медик, я рятую життя іншим. Кількість цих життів не має рахунку, але я не можу врятувати себе, я не в змозі врятувати себе від нестепного болю, що відчуваю кожен бісів  день. Я можу врятувати будь-кого, але не себе.

Твоя посмішка змушує моє серце калатати з шаленою швидкість. Кров піднімається до горла, квітки болісно розквітають, стає важко говорити. Хочеться вирвати з горла це нестерпне відчуття.

Ти розповідаєш  про те, яку чудову весільну сукню ти обрала, скільки гостей там буде, який букет квітів ти хочеш, і як хочеш, щоб його зловила саме я.  Я більше так не можу,  моє серце розірветься від квітів, що проросли там за роки моїх таємничих і заборонених почуттів до тебе. Я більше не думаю, хапаю тебе за руку, ковтаю сльози, в останнє дивлюсь тобі прямо в очі. Ти здригаєшся від моєї різкості, дивишся на мене перелякано, не розумієш  що коїться. З останніх сил я намагаюсь тобі це сказати:

«Іно,- беру паузу, щоб перевести подих.- я так давн…»

І от мій голос зривається на крик, біль накриває все моє тіло, пронизує моє серце. Я починаю кашляти, з мого рота починає витікати кров разом з пелюстками злощасних квітів, я задихаюся, продовжую кашляти, більше не можу думати ні про що. Іно підривається на ноги, вона явно перелякана, але більше я нічого не чую. В очах паморочиться, тому знесилено я падаю до долу.

Іно падає на землю разом зі мною. А я вже лежу на землі, розуміючи що це кінець. Моя душа тягнеться до небес та я пручаюсь, я хочу їй сказати, що кохаю, жити без неї не можу, що моє життя без неї нічого не варте, але мої вуста не можуть промовити жодного слова. А далі я бачу лише  порожнечу, в якій не має нічого…