Ніжність втраченого часу. Розділ 2

– Пані, зустріч лише за годину, ви встигнете, чи мені перенести? – Почулось із динаміку телефона. Помічниця була на подив спокійна, навіть не зважаючи на те, що видавець несподівано призначила зустріч саме на цей день.

– Звісно, не хвилюйся. Підготуй все, я вже їду. – Я сіла в машину і повернула ключ запалювання. «Чому так терміново? Ми повинні були зустрітись лише через два тижні»

Тим не менш я була рада і з нетерпінням чекала на цю зустріч. Це була вже не перша моя публікація, але це перший великий, змістовний роман. Я пишалась своєю роботою і хотіла щоби його надрукували якомога швидше.

Дорога тривала близько півгодини і в мене ще було вдосталь часу щоби переглянути потрібні документи та обміркувати те, що я хотіла сказати видавництву. Попереду було дуже багато роботи: редактори мали ще раз переглянути текст, дизайнери розробити обкладинку, треба було перевірити купу дрібниць. Проте сам факт того, що зовсім скоро, через стільки років сумлінної праці і творчої кризи, надрукують мою першу книгу, не давав мені спокою. Помічниця неспокійно підсунула мені папери, запропонувала каву, дала список питань і провела до столика.

– Пані Кім вже під’їжджає. – Вона сіла поруч. «Кім?.. Та ні, скільки ще людей з таким прізвищем». Я відігнала геть думки, що могли завадити мені зосередитись і повернулась до списку.

– Добрий день! – Підірвалась Юліана. – Сідайте.

Я тільки підняла очі на видавця і в цей же момент застигла з відкритим ротом, навіть забула про привітання. Це дійсно була вона. Кім Джису. «Не може бути. Ви певно знущаєтесь…» – на коротку мить гнів спалахнув в моїх очах і в цю ж секунду гірким болем пронизав мені серце. «Як ти посміла прийти сюди…»

– Добрий день, Міла. – Ніжна посмішка, рівні зуби та рожеві пухкі губи, як і раніше.

Вона прийшла одна, навіть не взявши з собою помічника, що було дуже дивно для такого відомого видавця та занятої людини. Вона стояла навпроти мене і дивилась на мене, наче не було цієї історії п’ять років тому. Так, наче вона вже забула, що розбила мені серце і ввігнала в депресію, яку я неможливо довго лікувала.

– Юліана, залиш нас наодинці, будь ласка. Ми проведем цю зустріч вдвох. Вибач. – Помічниця тупо подивилась на мене, проте не сперечалась. Вона кивнула мені, однозначно помітивши щось дивне, попрощалась з Джису і вийшла з кав’ярні.

– Боялась, що ти мене не впізнаєш. – Сором’язливо зізналась вона і сіла на стілець навпроти. – Поговоримо?

– Як тобі тільки вистачило сміливості? Ти ж одразу зрозуміла, що це мій роман, так? Впізнала ім’я і вирішила одразу ж його надрукувати, щоб неодмінно нагадати про себе? – Я раптом зрозуміла, що навіть не можу гніватись. Я могла лише з образою в голосі та болем у серці відповісти на її таке ніжне й сором’язливе «Поговоримо?»

– Так, це правда. Я вирішила, що нам варто побачитись і якщо чесно, я дуже сумувала за тобою. – Вона замовчала і подивилась на мене, чекаючи на відповідь. Я нічого не говорила. Я просто дуже хотіла почути, навіщо вона через стільки років вирішила залізти в болючу рану. Зрозумівши, що відповіді не буде, вона продовжила. – Для початку скажу що я дуже хочу вибачитись перед тобою. Я дуже винна і саме тому я зараз тут. В першу чергу я тут як твоя колишня, а не як видавець. Якщо після цієї розмови тобі буде некомфортно поруч зі мною і ти не захочеш продовжувати спілкування, я передам усю роботу заступнику і він буде займатись твоєю книгою. – До нас підійшов офіціант.

– Два капучіно. – Сухо кинула я і він пішов. – Ну так вибачайся.

– Міла… Мені стільки треба тобі пояснити.

– Наприклад? Можливо ти хочеш пояснити чому ти зникла п’ять років тому і ігнорувала мене? Або те що твій брат сказав що ти більше не хочеш зі мною зустрічатись? А може краще зараз подзвониш моєму психотерапевту і розкажеш, що це через тебе я два роки сиділа на пігулках і майже стала залежною? О, ну і можеш пояснити, чому мені довелось лікуватись від депресії і боротись із думками про суїцид й апатією? Розкажеш, навіщо я пів року сиділа вдома, не виходячи на вулицю і плакала майже кожну ніч, засинаючи під ранок і прокидаючись кожну годину від жахів? Що саме з цього списку ти хочеш мені пояснити?

Вона вилупилась на мене і по її щоках потекли сльози. Я не плакала. Навіщо? Я стільки часу витратила на лиття сліз в своїй маленькій орендованій квартирі в той час, поки мої рідні привозили і готували для мене їжу, робили прибирання та купували ліки. Сліз в мені більше не було, як і люті. Залишився лише тупий біль, що рвав моє серце на шматки.

– Чому ти плачеш, Джису? Це все вже в минулому. Якщо ти і далі збираєшся мовчки сидіти, мені краще піти. – Я схопила свою сумку, але мою руку накрили її теплі пальці. По мені начебто пустили електричний розряд. – «Такі рідні… Відчуття такі ж як і тоді».

– Будь ласка, Міла, дай мені можливість все тобі розказати. Після цього ти вже вирішиш чи будеш ти далі зі мною спілкуватись, а чи забудеш раз і назавжди. – Вона погладила мій зап’ясток, а мені як на зло зовсім не хотілось прибирати руку.

– Добре. Пропоную піти на терасу, там є окремий столик, де немає сторонніх очей і вух. До того ж я не витримаю цю розмову без сигарет. – Я встала, взяла свої речі, каву і пішла до дверей, що вели до мого персонального столу у внутрішньому дворику. Джису побігла за мною.

Ми сіли і я крикнула офіціанту, що мені потрібна попільничка. Як тільки вона з’явилась на столі я дістала сигарету і нервово її підпалила.

– Будеш? – Я простягнула до неї пачку. Вона кивнула і теж закурила.

Дим маленькою хмаркою вилетів з її повних губ. Здавалося, що моє тіло все ще пам’ятало її гарячі поцілунки, залишені колись на моїй шкірі. По руках пробігли мурашки від цих кисло-солодких спогадів. Моя уява письменника одразу вирішила, що якби вона була ягодою, це неодмінно була б ожина – гарна, яскрава, але іноді настільки кисла, що аж вилиці зводить. Її аромат притягував та дурманив, але шипи боляче в’їдались в шкіру. Так і вона себе поводила кожен раз – то манила своїми обіймами, то колола, залишаючи рани на шкірі, поки одного разу не порізала мене на маленькі шматочки, кинувши стікати кров’ю.

– Що ж, варто почати з самого початку. В день, коли я зникла, сталось дещо жахливе. Пам’ятаєш, що тоді я була в батьків в Кореї? Ми їхали з ресторану додому і раптом почався сильний дощ. Не хочу вдаватись в деталі, але ми потрапили в страшну аварію. Тато помер одразу, мати довго лежала в комі і потім теж померла. Я теж сильно постраждала, але мені пощастило більше. Декілька тяжких переломів, пролежала в лікарні два тижні без свідомості, далі – довго й дуже важко реабілітувалась. Думаю, якби не гроші моєї родини, я б ніколи більше не змогла ходити. – Вона замовчала на деякий час, відвернувшись в сторону і докурюючи сигарету. – Оскільки я довго не приходила до тями, брат вирішив, що найкращим варіантом буде набрехати тобі. Ох, ти би знала, як довго я не спілкувалась з ним, після того як дізналась. – Вона ковтнула холодної кави. – Чесно кажучи, я вже не злюсь на нього, адже тоді я майже померла і тепер думаю, що це було правильне рішення. Не можу собі уявити, як ти плачеш біля моєї домовини. Краще так, ніж замість барів і клубів ти ходила б на мою могилу.

– Так якого біса ти не повернулась, коли одужала? Чому не могла просто подзвонити? Або написати? Хоча би, що з тобою все добре. Не хотіла зустрічатись, добре, сказала би лише, що з тобою сталось і що зараз ти жива і здорова. Я думала, я була для тебе важливою… – Мені стало ніяково, адже вона розповіла про такий жах –  її батьки померли, а я знову тільки про себе й думаю. Я прикусила губу і мовчки потупила очі донизу, розглядаючи столик.

– Згодна, немає жодних виправдань для цієї ситуації. Правда, Міла, я вчинила тупо. Але зрозумій і мене. Мені було перший час ні до чого. Коли брат сказав про батьків… Я довго не могла в це повірити. Більш того я не могла ходити і навіть їсти сама. Я більше ніж пів року ходила на реабілітацію. Коли я нарешті більш менш одужала мені стало дуже соромно. Джун Со розповів мені, що зробив і я дуже на нього розгнівалась. Я виштовхала його з квартири, ігнорувала довгий час, хоча він був єдиною людиною, що піклувалась про мене. Одразу ж з’явилось нестерпне бажання написати тобі, розказати правду, сказати, що я люблю тебе більше за все на світі, а потім зупинилась… Я подумала, що, можливо, ти вже забула мене, або настільки образилась, що більше ніколи не захочеш бути зі мною. – Вона витерла сльози і підпалила ще одну сигарету.

– Як ти могла таке подумати? Ти розумієш, що я кохала тебе більше за все? Блять, я мало не порізала собі вени, коли він сказав, що я тобі більше не потрібна. Що могло змусити тебе так думати? – Я стиснула в руках серветку і ледве-ледве стримала сльози.

– Не знаю, чому я так подумала. Я часто згадувала цей момент і тепер я неймовірно жалкую. Жалкую, що не зробила тобі пропозицію, жалкую, що не сказала брату, що хочу провести з тобою все своє життя, жалкую, що не з’являлась стільки років і звісно більш за все жалкую, що могла так погано про тебе думати. Звісно, ти не забула б мене. Як ти могла це зробити? – Вона шморгнула носом і сумно посміхнулась, дивлячись мені в очі.

«Скільки років я мучила себе цим питанням. Як довго я намагалась зрозуміти, чому найрідніша для мене людина вирішила розірвати зі мною стосунки». Я всміхнулась, дивлячись в сторону. Вся ця історія не вкладалась в мене в голову. Я не могла повірити в те, що почула.

– Ти більше не пробувала знайти мене? – Я спитала, одразу ж прогнозуючи відповідь.

– Рівно рік тому я була в одному ресторані. Я бачила тебе з ним. – Вона потушила сигарету і теж відвернулась. – Це твій чоловік? Він дуже гарний… Ви були такі щасливі, що я потім всю ніч ридала вдома. У вас був якийсь особливий привід, так я думаю. Гарно одягнені, букет квітів на столі, дорогі страви, щирі посмішки. Річниця? І сьогодні теж? – Тепер вже вона дивилась мені в очі, вона ставила мені питання, на які я, чомусь, зовсім не хотіла відповідати. Хоча треба було, навіщо приховувати такі явні речі?

– Так. Сьогодні наша третя річниця. Ми поки не одружені і не плануємо,  однак вже доволі довго живем разом. – Я зустріла її погляд.

– Он воно як… Я дуже рада, Міла, що ти знайшла свою пару. Хоч я й дуже жалкую, що це не я, але це повністю моя вина. – Вона сухо посміхнулась. – В такому випадку, я вас вітаю. Сподіваюсь, ти будеш щаслива з ним і він ніколи не зробить тобі так боляче, як я колись.

– Вірно. Ще один такий випадок я не витримаю. – Я нервово всміхнулась і подивилась на годинник. Вже була вісімнадцята година, через годину я повинна бути в ресторані з Мар’яном. – Вже час іти.

– Ми будем тепер спілкуватись?.. Чи ти не хочеш? Я зрозумію, якщо не захочеш, це буде вірним рішенням. – Джису нервово затараторила, роздивляючись підлогу.

– Дай свій номер телефону. – Я посміхнулась, побачивши іскру щастя на її обличчі. – Звісно я хочу бути хоча б друзями з тобою. Ти все мені розповіла і так як ти не ненавидиш мене, а я вже пережила біль втрати, ми знову можем подружитись.

Вона записала свої контакти в мій телефон, я зберегла, подзвонила їй, щоб в неї теж були мої дані. «Тепер ми вже не загубимся, правда ж? Більше вона не зникне?» Ми одяглись і вийшли з кав’ярні.

– Тебе підкинути кудись? – Я запропонувала.

– Ні, дякую, я теж на машині. Слухай, раз така справа, вип’єм якось разом? Ми стільки років не спілкувались, впевнена, нам є що обговорити.

– Ох ця ваша корейська натура – дайте привід і одразу випити. Що ж тут приховувати, я й сама люблю це діло. Добре. Спишемся і домовимся тоді. Тільки може наступного тижня? Цей весь забитий. – Попрощавшись, ми розійшлись по своїх машинах і роз’їхались кожна в свою сторону. «Подумати тільки. П’ять років пройшло, а від одного її погляду мене в жар кидає. Треба це закінчувати, я ж уже в стосунках». Посміхнувшись своїм думкам, я поїхала в ресторан, де ми домовились з Мар’яном відсвяткувати нашу третю річницю.