Фанфіки українською мовою
    Фандом: .Оріджинал
    Попередження щодо вмісту: Джен

    Глава 10. Біль.

    Дракон. Він великою білою плямою кружляв біля ріки. Ревів гучніше за серени, що аж вікна дрижать. Але Дарина не боїться. Фізичний біль, ось нове відчуття.

    Дівчина, забувши попередні проблеми, затулила собі вуха. У голові була лише одна думка: “Як втекти від звуку?”. Дарину вже почало нудити. Вона, зібравши усі сили, що ще залишалися в тілі, дала драла, тільки б більше не чути реву.

    Коли дівчина потрапила у місто, помітила, що воно знов перетворилося на мертве. Вікна та двері зачинені, магазини та ресторани не працюють. Тут сховку шукати, як воду решетом носити. Але куди йти? Що робити? Де нитка Аріадни?

    Дарина забігає до підземного переходу, але це не сильно допомогло від шуму. Тільки дало видимість сховку і заспокоїло.

    — Треба щось придумувати!! Думай!! Думай!! — Дівчина була у відчаї, але капітулювати не збиралась. — Алюр три хрести! Невже не можна нічого подіяти?

    Глава 11. Порятунок.

    Дарина готова була знов бігти, але неочікувано дракон замовк. Тиша наступила настільки різко, що у вухах задзвеніло. Дарина підняла широко відкриті очі.

    — Такого я не очікувала.. Ну хоч тепер жити можна без болю у вухах. — Видихнувши, вона пішла на поверхню.

    На небі тільки хмари.

    — І куди цей страхопуд подівсь? — Дівчина була розлючена. Її переймало, що ця тварина завдала їй неприємностей. Про ситуацію з друзями і думки не спливло. — Оце він собака.. Взяв навів тут шуму і полетів. Трясця його матері.

    Дарина простояла на місці десь хвилин зо п’ять – роздивлялася небосхил. Потім оглянувши себе, готова була йти додому, та виявила що загубила телефон. Ні в кишенях, ні в рюкзаку його не було.

    У дівчини була паніка, вона знала, що на новий зайвих коштів в матері немає. А ще на старому так багато гарних фотографій кота, що залишився в Україні. Треба йти шукать, навряд хтось його знайшов – на вулицях ані рудої миші. Головне згадати, яким шляхом дівчина тікала від тієї тварюки, і телефон вже не буде великим питанням.

    Спочатку оглянувши поруч із місцем, де стояла, Дарина потяглась вузькими вуличками. Дивилася пильно: кожний закуток, кожне подвір’я озирнула. Ніц нема. Зовсім. Тільки сірий пил.

    — Ну де ти? Нумо! Покажсь, будь ласка. Я дуже тебе прошу. Ну?? — Благально шепотіла дівчина. — Я ж без тебе, як без ноги… Ну.. — Вона вже почала відчайдушний стогін, але залишила цю ідею на половині. Десь через метр лежав заповітний чорний пристрій.

    Прискоривши шаг, Дарина підійшла до чергових брудних сходів, що вели у дім.

    — Моє ти золотце, моє гарненьке. — Як до дитини промовила вона.

    Телефону пощастило: ні тріщінки, ні подряпинки, тільки трохи пилюки налипло на чохол. Дарина увімкнула його і ще раз роздивилася на наявність пошкоджень. На екрані висвітився час і один пропущений дзвінок від матері.

    — Дідько.. — Прошепотіла дівчина, набираючи номер.

    Підносячи слухавку до вуха, Дарина підняла голову у небо.

    — Знову. — Едине слово спокійно промовила дівчина перед тим, як на неї налетів білий дракон.

    Глава 12. Скільки вже можна?

    Темінь. Вітер куйовдить волосся. Дарина розплющила очі. В рюкзаку поруч дзвонив телефон.

    — Слухаю?

    — Ти де? — З динаміку почувся голос матері. — Скоро на вулиці темніти почне. Чого досі десь ходиш? — Без злоби промовила жінка. — Я сьогодні прийшла раніше і по дорозі купила морозиво. Як дивишся на те, щоб зробити вечір кіно? Мені тут на роботі порадили чудові фільми.

    — Ох. Я навіть не помітила, що так багато часу пройшло… — Не говорити ж матері, що заснула на лавці. — Я зараз на набережній. Вже збираюся до дому. Десь через хвилин двадцять п’ять буду. І так, я не проти вечора кіно.

    — Чекаю. — Закінчили розмову на тому боці.

    Дарина подивилася на час – 18:38. Дівчина згадала, як десь до п’ятої просиділа у телефоні, а потім почала дивитися на річку, думаючи про своє. Скоріше за все, так вона і заснула, заспокоєна хвилями.

    Зібравши сумку і телефон, Даринка встала, подивилася на безхатька, що так і лежав на лаві поруч. Більше людей не було. Тільки вулицею, що була поруч, проїхала машина.


    Йдучі додому, Дарина розмірковувала про те, що їй наснилося цього разу: якісь друзі, їх ставлення до дічини, дракон. Так, у реальному житті в дівчини не було жодного знайомого.

    — Пхах… — Послідував самовдоволений смішок – Дарину розмішило, що вона більше тревожиться через ватних людей, ніж через величезе жахіття на крилах. Але сміятися зі своїх проблем – не найкраща справа, тому дівчина швидко заспокоїлась. — Якщо не згадувати, що саме зробили ті мої знайомі, я навіть заздрю собі в снах..

    Глава 13. Розмова вдома.

    — Я вдома!

    — Привіт, малечо. Як погуляла. Чого у світі бачила? Траву помацала? А то тільки за своїм комп’ютером і сидиш. — В мати був дуже гарний настрій.

    — Та помацала, помацала. Он навіть повітрям свіжим подихала біля річки. — Послідувала спокійна відповідь. — Ти говорила, що морозива купила? Доречі, в місті от прям нікого, окрім безхатьок. Ти часом не знаєш чому? Усі європейці телевізори вдома дивляться? Навіть ресторани слабенько працюють.

    — Не знаю, може то в тебе так співпало. В мене на роботі усі колеги прийшли. Такі веселі люди. Я ж тобі говорила, он вони мені фільмів нарадили, як за гріш маку.

    — Добре. Зара я перевдягнусь і можна дивитись.


    Кухня. Поки мати розкладала морозиво по мисках, Дарина сиділа поруч, думаючи про щось своє.

    — Знаеш, мені іноді такі жахи сняться. — Неочікувано почала дівчинка. — І якби вони про монстрів були.. Ба де там! Усе про людей.

    — І скільки це вже? — Жінка відклала свою справу і обернулася до доньки. — Після того як ми переїхали?

    — Та так, не подобається воно мені.

    — Якщо хочеш, в мене тут є знайома українка, вона психологом працює. Здається, зараз, як волонтер, безкоштовно приймає. Бо та росня багатьом людям проблем у голові наробила.

    — Та можна, мабуть. Гірше не стане. — Після паузи, дівчина продовжила веселіше. — Уявляєш, одного разу наснилося, що якісь европейські підлітки мені затирали про: ” Україна бомбить бомбас 8 років”.. Такі дебіли були, я не можу.

    — Ти шо? — Мати майже було розсміялася з цієї ситуації, але швидко перемкнула увагу на інше. — Не лайся. Вони, авжеш, “дебіли”, але усе одно якось не красиво виходить.

    — Добра, добра. —Дівчина помітила, що мати оцінила жарт, тож могла з гордістю перемикнутися на іншу тему. — Який там перший фільм на черзі?

    В Дарини після розмови з мамою, як камінь з душі впав. Так легко. Відчуття, ніби двері, що сама дівчина ніяк не могла відчинити, зникли і можна пройти туди, куди давно хотілося.


    Наступного дня даринкина мати телефонувала тій психологині, про яку говорила. А перша їх зустріч відбулася через чотири дні.


    Ось вже пройшов місяць. В Дарини почався навчальний рік. Вони з мамою вирішили, що дівчинці краще піти у місцеву школу. Доведеться рік витратити на вивчення мови, але потім є можливість отримати європейську освіту. Та і друзів більше буде.

    Після перших зустрічей з психологинею дівчина почала краще спати, а зараз нічні жахіття зовсім припинилися.

    Дарина продовжила жити.

     

    0 Коментарів