Маленькі люди

Без втрати поколінь нумо намагатись йти далі.

 

П’ятиповерховий будинок перетворювався у велике палаюче ніщо.

Пахло брудом, смальцем, м’ясом. Люди розсипались горохом, вискакуючи з під’їзду. Хтось прудкіший вже спостерігав за процесом з вулиці. Менш таланні катались по землі, струшуючи полум’я. Все палало. Крики змішувалися з потом.

Повіддаль стояла маленька дівчинка і заливалася сльозами. Її тато ще лишався всередині.

В хаотичному червоному потоці з’явились дві постаті. Вусань в одязі офісного працівника років тридцяти п’яти й маленька дівчинка, худорляву постать якої одяг прикривав, немов паруса корабель.

Вони викотились вслід за рештою. Та їх рухи не були схожими на втечу. Парочка борсалась у пилюці.

Дівчинка з темним волоссям, заплетеним в кіски, до цього непорушно оглядаючись на всі боки, криком порушила тишу.

— Тату!

Хвиля жаху розносила луною її голос, змушуючи оточуючих звернути увагу. Бійка, що досі не порушувала їх заціпеніння, стала центром всесвіту.

Чоловік лежав під дівчиною і намагався втримати її руки з лезами. Сил йому не вистачало, хоча фізичний привілей був видимим. Він програвав.

Удар. З тоненької лінії на горлі полилась багряна кров, притискаючи піднятий бійкою пил до землі. Сила покидала руки чоловіка. Він проводив поглядом дівчину, яка, щойно звільнившись, направилась до його доньки. Решта людей продовжували відігравати роль статистів. Погляди з натовпу перескакували з одного об’єкту спостереження на інший і не мали нічого спільного зі співчуттям. Або дивитись, або тікати. Та зараз не їм загрожує небезпека. То можна ще пожувати черствий хліб.

Срібноволоса дівчина з ножами в руках підходила до зарюмсаної малої.

На перший погляд, вони здавались майже однаковими. Та голодна прірва життєвого досвіду з’їдала цю схожість.

Сріблянка вже хотіла завдати удару, та раптом її руку спинив чоловік, який до цього непорушно лежав. З горла продовжувала струменіти кров. Він прикладав всі можливі зусилля, щоб залишатися у свідомовсті. Любов батька важко здолати.

Дівчина легко відкинула його руку. Чоловік був на межі й вона це знала. Наступ продовжився.

Все б мало нарешті закінчитись.

Нападниця була збита з ніг раптовим ударом. Ножі розлетілись в різні сторони. Мала знову розрюмсалась, закричала і побігла від місця подій.

Дівчину зі сріблястим, як місяць, волоссям одним рухом підняв і затиснув у смертельній хватці все той же чоловік.

— ТРИМАЙСЯ ПОДАЛІ ВІД МОЄЇ ДИТИНИ!

Його вигляд зазнав метаморфоз.

Тепер ця людиноподібна істота могла зламати будь-кого, мов сірник.

Супротивниця вже була обвита чорним хвостом, а її руки до землі притискали кігтисті лапи.

— І хто тепер зверху?

Тепер цю сцену точно ніхто не порушить.

Будинок стогнав під язиками полум’я, які своєю чергою відкидали червоні вогні на шкіру ящера.

Він намагався вести перемовини як людина, та з пащі капала слина, видававши звірине нутро. Зголоднів.

Дівчина під ним могла зламатись будь-якої хвилини та вона не трусилась від страху. Її спокій збивав із пантелику.

І в момент слабкості звір був пронизаний лезом.

Звір був уражений у серце. Кров струменіла по його череву, вивільняючи залишки життя. Цього разу остаточно. Вона капала додолу, перефарбовуючи її вбрання в червоне.

Страх не мав нічого спільного з емоціями, що відобразились на блідому обличчі дівча.

Звір прибрав лапи, стиснув ними груди, завив і впав на бік, звільняючи її від ваги свого тіла.

Дівчина встала і, повільно переступаючи, підібрала другий ніж.

Тоненькі ніжки, що здавались тростинками, які ось-ось зламаються під вагою тіла, прудко понесли її якомога далі.

Життя складалося з подібних моментів.

***

Лунали сирени. Дівчина перебігала в черговий темний провулок, аби ховатись на виду у всіх. Хотіли б – знайшли. З такими думками вона продовжувала жити й вбивати. З ними ж оминула кілька схожих між собою будинків і зайшла в потрібний.

Обдерті стіни та стеля. Світло давно не працює. Коричневі двері, подряпані внизу собаками. Такий пейзаж спіткав усіх мешканців цього району.

Вона потягнула двері на себе. Завжди відчинено. Красти там нема чого, а життя поготів не шкода.

Притулилась до стіни. Потроху сповзла на підлогу, лишаючи кривавий слід за собою. Судячи з того, що таких плям тут багато, ніхто не відтиратиме і цю.

Пішла до другої кімнати, водночас знімаючи із себе одяг. Загорнулась у вдвічі більшу за неї ковдру і хотіла провести так все життя, якби могла спати. Тож, залізши з головою в рукотворну печеру, спробувала зупинити думки й випасти з життя.

Пару хвилин спокою обірвались відкриванням дверей, ручка яких сильно вдарила по шафі. Безцеремонно. Наступний був скрип від відчиненого вікна.

— Хай краще буде холод, ніж сморід.

— Тобі не за приємні запахи платять.

Звуковий супровід також дав зрозуміти, що людина не покинула кімнати.

Дівчина висунула голову.

Він дуже гарний. На протилежному боці кімнати стояв чоловік, поставивши одну ногу на невисокий стілець. Довгий шовковий халат елегантно окреслював його тіло.

Таке видовище приносило задоволення всім в кімнаті. В єдиній кімнаті, де вони перетинались. Тільки тут було дзеркало для вгамування його потреб й широке ліжко для її змученого тіла.

Вони недолюблювали один одного, зневажали, кохали, боролись, та кімнату не полишали.

Чоловік милувався собою в люстрі, а дівчина ним.

Ці образи, виточені з мармуру, вабили й відштовхували її погляд.

Він дістав таз з водою, що стояв поряд, і почав наносити піну на ноги. Тим лезом можна було зняти шкіру — не тільки волосся. Вона могла. Могла і жадала. Та тільки спостерігала. Ця німа сцена говорила про їх стосунки більше, ніж прописана історія на тисячі слів.

Вбивця, лезо, жертва. Жертва з лезом, безмовна вбивця. Жертва, захована від світу, і нарцисичний вбивця.

До кімнати зайшла дівчина, як дві краплі води схожа на ту, що зараз вперто ховалась.

— Прийшов гість.

— Хто?

— Містер Х.

Юнак промовчав.

— Забери воду.

Таз було передано тій, що щойно увійшла.

Він кинув погляд на своє відображення.

Тонкий стан прикрашений шовком. Коротке темне волосся. Блакитні очі. Довгі вії.

Ідеально.

— Заховайся.

Кинув він дівчині й вийшов з кімнати.

Куди ховатись цього разу? Під ліжко? Все відчуватиму. Вікно? Немає сил тікати. Шафа? Моя рипуча подруга.

Вона ніколи не зачинялась до кінця. Старі скрипучі двері не могли здолати фантомне нагромадження речей і лишали щілину для угамування цікавості.

Знову сама серед речей. Закуталась і чекає на спостереження за буденною сценою.

Заходять двоє: витесаний з мармуру янгол і черговий невідомий.

Почуття, що засіло в середині: він займається сексом чи ґвалтує?

Я не вперше дивлюсь на це. Збуджуюсь. Противно від побачених сцен, від моїх думок. Шукаю в цьому сенс і щось більше ніж тілесні бажання. Наш потаємний зв’язок, про який не знає жоден його партнер. Є погляди, подаровані тільки мені.

Ми втрьох. Гола плоть. Та думки збуджують лише двох. Я хочу протягнути руку, аби він міг стиснути її своєю. Це мій прояв підтримки. Бо що відчуває людина по інший бік дверцят, можу тільки уявляти. Яких сил йому коштує цей супротив і бажання жити. Мене доля обділила останнім. Тому ця сцена збуджує.

Шафу хлопець відчинив увечері. Він стояв все в тих самих обладунках. Нічого не промовляли його очі.

Дівчина спала всередині, закидана одягом.

— Виходь.

— Тебе бентежить що я стежила?

— Ні.

Такі дні вже переповнені боротьбою для всіх. Кожен рівний у своєму бажанні виживати і страждати.

— Сходи в душ. Смердиш.

Дівчина випала з шафи, ігноруючи його вираз обличчя.

— Твої речі я вже виправ.

— Добре.

— Не добре, а дякую.

— Добре, дякую.

В одному спідньому попрямувала до ванни, де був приготований рушник.

На гарячу воду можна було не розраховувати. Ледь тепле щось лилось із крана, і це влаштовувало.

З тіла кров відмилась просто. Волосся ж довелось двічі намилювати шампунем і вичісувати. Якби не вдалось, то можна було б і зрізати. Не вперше. Може ще слова бабусі “коса – це гордість дівчини” відлунювались в голові, та їх глушила нова реальність. Де в неї не лишилось нічого. Про привілеї правильних почуттів можна було забути.

Щось відчувати вже непогано.

Дівчина вилізла із ванної, закутавшись рушником, аби… Аби що?

Вона витерла дзеркало і побачила нову себе. До горла підступив клубок. Ні, це не сльози.

Зігнувшись над ванною, виплюнула перший шматок слизу.

І де ж тут полегшення? Все в середині було мертвим, хворим, бридким. Стара машина без ремонту. Все, що зараз вийде це її плата за гріх вбивства. Навіть так, будучи на своїй землі й вбиваючи монстрів, вона мала платити. Платити життям. Те все, що мала. Те єдине, що залишилось. А далі пустка. А далі — пусто. І дуже гірко.

Все всередині було просякнуто слизом. Скільки не блюй — відчуття незмінні. Рот, горло, шлунок. Вона відчувала і не могла позбутись. Коли цей бруд переповнювяв її — лиш рвала. І так йшла далі.

Це була не з’ясована плата за вбивство монстрів. Можливо вони передавали їй свій останній подих, який потрібно було нести далі.

Дівчина все блювала і блювала. Ніякого ефекту чи полегшення. Просто це потрібно було зробити.

Рушник валявся на підлозі, а вона не могла зупинитись. А коли час настав — сповзла на підлогу. Лягла на єдиний теплий клаптик, важко дихаючи. Легше би було втратити свідомість.

Пролунав стук у двері.

— Все ок?

— Вже виходжу.

Двері відчинилися. Чиста ванна, рушник на сушці.

— Де мій одяг?

— Знову підеш?

— Вже ніч. Мені пора.

Щоденна подорож в нікуди. Дівчина почистила зброю. Єдине, що дотепер її хвилювало. Тупим лезом ворога не розрубиш. Накинула щось на себе. І вибігла в темряву.

Добре, добре розбавляти своє життя рутиною. Вона допомагає триматись купи в найжахливіші періоди життя.

Нова кривава пляма в коридорі, шафа, ванна, ніч.

Хтось скаже що це пекло, та всі ми живемо в ньому. Розпочинаючи новий день, вже знаємо життя наперед. Маленькі гвинтики, що тримають автомат цілим й дають можливість вистрілити.

***

Дівчина знову лежала скручена калачиком на мокрому рушнику. Стіни ванної кімнати не припиняли кружляти.

Вона зупинила одну з них і переступила поріг.

— Ти в нормі?

— Де мій одяг?

Хлопець звільнив дорогу. Проходячи повз, дівчина не дивилась йому в очі. Там би була правда.

Ще день правдиво невиправдних сподівань. День життя, на яке не вистачає сил. Та ж сама рутина і біль.

А колись було інакше? Інша ванна кімната і не така холодна підлога.

— Ти в порядку?

— Все ок?

— Нормально?

— Потрібна допомога?

Ні, певно, що життя саме допоможе. Кожен новий крок відкриватиме причину для наслідку. Я вже тут давно і сама давно.

Знову підлога і холодний рушник. Не стає легше, хоч слизу вийшло багато. Та річ у тім, що він вже її частина. Скільки не спорожняй шлунок, а цей присмак лишається.

Він змовчав. Цього разу хлопець просто стояв у кімнаті. Цього разу випав один гвинтик, а все мало залишатись на своїх місцях.

Дівчина зайшла. Не почула такого звичного їй запитання. Залишилась сама з думками, які не були перебиті звичною фразою і вона зрозуміла справжній стан речей. Справжній свій стан.

Це життя неправильне і сили давно згасли.

Хлопець божественної краси стояв посеред кімнати. Вона впала до його ніг, даючи вийти назовні справжньому гною. Те що сиділо всередині, виплескалось бурхливим потоком, розриваючи дівчину, вдаряючись об коробку кімнати і розсипаючись морським бризом.

Вона хапалась за його ноги все так само завернуті шовком.

— Чому я плачу перед тобою?

Вона знала, що у світі сама. Та ці дурні щоденні запитання не давали зійти з розуму. Була примарна надія, що хоч одній персоні не байдуже.

Вона знала, що йому вона цікава менше за всіх інших.

Продовжуючи чіплятись, дівчина не могла припинити ридати. Крики розносились кімнатою. На силу переводячи дихання, аби вистачило ще на одну хвилину цих страждань, вона робила подих. Переривчастий подих. Задихаючись, хапала руками все сильніше. Підсвідомо робила і йому боляче.

Хлопець непорушно стояв.

— Чому ти?!

Через хвилину нікому не потрібну драму перервав дверний дзвінок.

— Ховайся в шафу.

Хлопець вийшов з кімнати. Так пізно клієнти не приходять. Можливо це пастка. З такими думками дівчина сховалась, як завжди навмисно лишаючи собі щілину.

— Так пізно приходити не можна.

— Я ж твій особливий клієнт.

— Похуй. Наступного разу не впущу.

— Не будь таким грубим зі мною.

— З твоїми грошима.

— Байдуже. Де можна повісити пальто?

Не дочекавшись відповіді чоловік відчинив шафу. Його очі розширились від здивування і різко звузились.

— Нехай дивиться. Мені не заважає.

Він кинув одяг просто на дівчину і зачинив дверцята все так само лишаючи простір між ними.

— Роби свою роботу.

Ліжко заповнило липка хіть.

Коли клієнта проводжали, дівчина встигла втекти, прихопивши з собою нову рутину.

 

Вона поверталась на світанку. Здавалось повертається лиш для того, аби лишити нову пляму крові на стіні. Цього разу з неї текло ще й мастило.

Хлопець сидів біля вікна, докурюючи чергову сигарету. Всю ніч він не спав.

Двері з гуркотом влетіли в стіну.

— Ти…втратила око…

Однією рукою дівчина прикривала обличчя, іншою відштовхнула співрозмовця, коли порівнялась з ним в коридорі.

— Я можу мислити ясно. Не велика втрата.

По дорозі до кімнати розкидала закривавлені речі. А кофтою притисла поранення.

— Можеш оглянути?

Юнак наздогнав її вже в кімнаті, коли вона вмощувалась на ліжко. Присів поряд. Залишив сигарету в зубах і прибрав тканину.

— Їх стає все більше.

— Вже не ти полюєш, а вони. Ставатиме гірше.

— Знаю. Має дуже поганий вигляд?

— Ні. Нічого непоправного. Око не відновимо, але знайдемо тобі гарну пов’язку аби прикрити.

— Срати на око.

— Тоді все в нормі.

Хлопець встав з ліжка і викинув майже догорілу сигарету на підлогу.

— Зачекай, візьму бинт. Для початку підійде.

Хоч з ока ще продовжувало сочитись, та після бинтування виглядало все не так страшно.

Дівчина встала і звичним рухом відчинила дверцята шафи.

— Лягай на ліжку. Сьогодні не буде клієнтів.

— Мені не важко.

— В мене сьогодні справи. Піду з дому. А ти роби, що хочеш.

Хлопець залишив її наодинці з вибором, чи порушувати рутину знову.

Прокинувшись, вона знайшла свої речі на підлозі. Брудні. Дивно, та не критично. Можна знайти щось інше, щоб перевдягнутись.

Лиш ввечері наступного дня вони зустрілись знову. Як вперше все було. Та вперше так і не було. Всі правила і сталі прямі лінії було зламано. Хлопець сидів на кухні з відчиненою хвірткою. Смалив.

Дівчина зайшла без нових видимих фізичних пошкоджень. Як метелик на світло, вона інстинктивно зрозуміла, куди йти. Та не для чого. Ноги самі рухались.

Все йде до логічного завершення.

— Привіт.

Хлопець ще раз затягнувся і затушив цигарку. Дівчина мовчки стояла в проході.

— Знаєш, я купив квитки.

Вона продовжувала мовчати.

— Для нас двох.

Він остаточно зрозумів, що це монолог.

— На захід. Перейдемо кордон і махнемо в іншу країну. Поки не пізно. Тебе вже шукають, скоро ситуація погіршиться. Мене тут теж нічого не тримає. Там є далекі знайомі. Допоможуть спочатку, а потім і самі впораємось. В принципі, якщо продавати себе, то яка різниця, де.

— Чому ти мені це пропонуєш?

— Розумію, ми й не говорили ніколи нормально. Та в нас є щось спільне. Якесь знедолення. Вигнанці без дому.

— Я ненавиджу ваш народ. Всіх і кожного.

— Це закладена в тобі програма.

— Це мої почуття.

— Ми тут ні до чого. Ти і я. Ця війна була задовго до нас. Без нас. Ти — її продукт. А я вже народився на цій землі.

— На моїй землі.

— Я цього не обирав!

Хлопець зірвався з місця і навис над дівчиною.

— І я.

Знизу догори, та згори донизу, у своїй правоті дивилась на нього дівчина.

— Пройшло стільки часу. Що ти хочеш від мене зараз? Яких дій? Піти воювати з тобою? Це нічого не виправить.

— Ти й не пробував.

— Проте ти в нас молодець. Борець. Знаєш звідки це все? Мікросхеми у твоїй голові попаяло.

— Я знаю.

— Нічого ти не знаєш. Все те, що ти відчуваєш — просто зламані процеси. Ти — машина, яку люди залишили.

— Вони хотіли повернутись?

— Я не знаю. Ніхто не знає. Вас розкидали.

— Добре.

— Що?

— Значить в мене є призначення.

— Або вас залишили як баласт.

— Ні.

— Твоя впевненість упереджена.

— Це не так. Я майже нічого не пам’ятаю, але відчуваю. І це почуття допомогло протриматись всі ці роки.

— Ось як ти заспівала. А не я допомагав тобі жити? Не я знайшов тебе напівмертвою біля смітника? Не я весь цей час давав тобі дах над головою?

— Це як вбити батьків, а потім дати дитині цукерку. Одне врятоване життя машини не загладить провину перед цілим народом.

Хлопець підвищував голос.

— Це все пропаганда, яку вшили тобі в мізки! — на цій фразі, зірвавшись, перейшов на крик.

— ЦЕ Я! — що опонентка із радістю підтримала, з усієї сили вдаривши себе в груди на підтвердження своїх слів.

Він збесилено сів на місце.

— Я хочу послати сигнал іншим.

— Вони давно мертві.

— Ні.

— Ти не знаєш.

— Знаю, всі ті уламки щастя. Розкидані чужиною люди живуть лиш заради цієї миті.

— Тупість. Ти для них нічого не значиш. Як і ця земля.

— Ніколи не буде людина вільною на чужині.

— Людина вільна поки жива.

— В тому ми й відрізняємось.

Дівчина посміхнулась.

— Я довго думала, що вже мертва. Я довго думала, для чого це все, і не знаходила відповіді. Та тепер бачу. Хмари розступились. Для мене засяяло сонце. Ви — лише звірі в клітці на чужій землі. А я — вільна людина. Я не боюсь смерті, якщо вона принесе свободу. Те життя, що ти маєш, те життя, що ти хочеш. Для чого воно тобі? Які мрії ти захищаєш? Лишатись живим — це головне?

В кімнаті тиша. Залишки диму від курива, як від пострілу, кружляють понад головами.

— Я ніколи не оберу таке життя.

Лиш стукіт у скронях нагадував про реальність всього, що відбулось.

— Якщо ти підеш туди, то помреш.

— Я буду жити.

Всі можливі приводи залишатись живими розбивались об стіну бажання жити.

— Ти не знаєш, що робити.

— Знаю. Я вже давно виношую цей план, та ця розмова розвіяла всі мої сумніви й показала справжні цілі.

Дівчина подалась до кімнати. Востаннє це ліжко буде зігріте її теплом. Хлопець залишився при своєму і з новою цигаркою.

Вранці вона почала самурайські приготування. Чистий одяг і клинок — запорука нових звершень.

Хлопець не зрушив із насидженого місця.

Туман, що зібрався за ніч, допомагав прикрити емоції.

— Я йду.

— Вдень?

— Ви тільки вночі вмієте діяти.

Він нічого не відповів. А це було прощанням.

Знайшовши в собі сили вийти вони зустрілись в коридорі.  Дівчина притулилась до тієї самої стіни, на якій було залишено стільки слідів.

— Знаєш, я весь час думала, що ти живеш краще життя. Маєш цілі. Та це просто виживання. Бажаю тобі нарешті знайтись. Бувай.

І вона радісно вибігла з квартири. Так, наче не її життя було на кону.

Хлопець притиснувся лобом до кривавої плями й плакав. Ці сльози були про втрату її й самого себе. Тепер справді буде важко жити, коли тобі показали свободу.

 ***

Нічого не завадило дістатись радіовежі. Вдень монстри ховаються норами. Їм теж буває страшно. Їм страшно побачити своє потворство і показати його іншим. Їм страшно жити й дивитись на життя.

А вона його мала. Вона бігла і щастям захлиналась. Ноги прудко долали частини маршруту. Для вільних людей і стежка під стать.

Все почало вибухати лиш біля вежі. Страх заповнив зміїні серця. Потрібно чуже своє захищать.

Та ті, хто цураються рідного, а лиш паразитують, не вміють в руках зброю тримати.

Вони мертві ще до виходу на поле бою.

Дівчина не бачила перешкод. Хоч її тіло вже розсипалось. Вона все бігла. Вбивала, вигравала, програвала, та не зупинялась.

Здавалось, лиш дух її вцілів, коли вона дісталась фіналу. Підперши двері, аби виграти для себе секунду часу, вона вмостилась на стілець, взяла до рук мікрофон. Пальці механічно обрали чистоту. Спрацювала єдина закладена програма.

— Повертайтесь!

Двері зламано. Десятки гадюк увірвались в кімнату. Наче добивши її, вони знищать саму правду про справжнє життя.

Тіло розірвано, та дух звільнено.

 

 

З усіх куточків всесвіту цей сигнал почули ті, хто потребував рідного дому. Чужі всюди люди отримали нову надію.