Глава 3

Чи легко знайти відповідь на божевілля в психлікарні?

Я одягла свій одяг і поглянула в дзеркало навпроти. Якщо чесно, я не впізнала цю дівчину. Мій погляд був виснажливий, безжиттєвий та пустий. Раніше мої гарні великі сірі очі поблискували, а зараз, зараз вони стали просто сірим та байдужими. Моя шкіра бліда, щоки впалі і під очима синці. Я провела кінчиками пальців по нижній губі, вони вже не були червоними як раніше. Уста стали такі ж бліді як і моя шкіра та сухі. Заплющивши очі, я відвернулась та намагалася стримати сльози всередині. Це зовсім не та дівчина якою я була. Хотілося стягнути цю жахливу оболонку і повернутися до нормального вигляду. Витерши своє волосся, щоб з нього не капала вода, я пішла в їдальню.

– Чого, ви двоє, ходите за мною? Вам відомо про особисті кордони? – я не могла більше цього терпіти. Їхні тяжкі і голосні кроки зводили мене з розуму.
Я повернулася занадто швидко і чорнявий Шон майже не збив мене з ніг. Він схопив мене за плечі та поставив рівно на місці. Хлопець виглядав молодим напевно років двадцять три – двадцять п’ять. Його лице було без емоційним і вони удвох продовжували мовчати, хоча й не були глухими. Тому я закотила очі і пішла далі. Ідіоти.
Хто ж цей Ян Андервуд? Ім’я здається мені знайомим, але..але я не пам’ятаю. І чому він взагалі чіпляється до мене? Що я могла йому зробити? Ці всі питання дратують мене і змушують вибухнути мій мозок.
Також біль у стопах нагадував мені про нічну пригоду. Цей Ян має відповісти за свій вчинок. Якого чорта він взагалі почав кидатися склянками?

Я відчинила двері в їдальню; тут вже на відміну ванної кімнати було більше людей. Загалом всі вели себе нормально. Тому глибоко вдихнувши, я пройшла до пластикових таць. Працівниця цієї їдальні наклала невелику тарілку якоїсь каші, також один шматок хліба з маслом та чашку з напоєм. Запах з чашки був непоганий тому я сподівалася, що й на смак також буде добре. Я кивнула цій жінці і лише губами сказала дякую, вона навіть не звернула на мене уваги, а продовжила перемішувати свою кашу в здоровенній каструлі.
Вільних місць майже не було тому я присіла з Джеком. Ми інколи з ним перекидалися словами. Та й хлопець він непоганий, але бувають такі в нього моменти, що починає хаотично говорити. Тоді надзвичайно складно з ним порозумітися. Худорлявий та високий, має дуже гострі вилиці, напевно торкнувшись їх можна порізатися. Проте я ніколи не випробовувала свою долю. Його волосся також кучеряве як і моє, та шкіра зовсім не бліда, а кольору молочного шоколаду. Цей парубок років дев’ятнадцяти був справжнім красенем.
– Здоров, Лі, – хлопець усміхнувся і протягнув мені руку схиливши голову в лівий бік, – я думав, що більше не побачу нашу загадкову принцесу.

Я протягнула руку для привітання. Він міцно стиснув її, коли ж я згадала, що це моя ліва поранена рука. Він розгорнув мою долоню і втупився в порізи. Джек провів своїм худим довгим пальцем по всій долоні.

– Кров, порізи, біль, крик, так не можна, так не можна, страх, – юнак говорив собі під ніс однак поступово його голос став голосніше.
Висмикнувши руку, я сховала її в рукаві своєї кофти. Я не хотіла його спровокувати. Та він продовжував бурмотіти ті слова і гойдатися на стільчику. Поруч з’явилася Джессі, вона повернула голову Джека до себе та тримала його за щоки. Вона намагалася, щоб хлопець зосередився на її голосі, очах та їхньому кольорі.
– Карі, – відповів Джек та зачаровано роздивлявся очі молодої дівчини.
– Молодець, Джекі, продовжуй свій сніданок, – вона потріпала його за волосся і пішла до свого місця.
Я врешті-решт сіла на стілець тому що живіт зводило від голоду. Хлопець навпроти мене повернувся до спокійного стану і відкусив шматочок свого хліба. Ніби декілька секунд тому нічого й не було. Проте я звикла вже, тут це нормально, тут ми нормальні. Маю на увазі саме це середовище. За стінами цієї лікарні ми: психи, хворі на голову, божевільні, фрики. Будь-хто, але не люди.

Каша була непогана, але холодна. Не можу сказати, що смачно, та це допомогло зникнути голоду. Все одно в голові було купа думок, я маю з кимось цим поділитися, але точно не з лікарями та санітарами. Джекі зараз варто не чіпати, не хочу, щоб щось знову його тригернуло. Я оглянула знову їдальню і не змогла знайти її обличчя. Сподіваюся, що вона ще тут.

Сніданок завершився і тепер у нас є вільний час, тому я пішла в кімнату, де люди могли переглянути телевізор, почитати книгу чи газету або ж пограти в якусь настільну гру. Сподіваюсь, що Медісон там буде, якщо ні, прийдеться питатися в Агнес, де я зможу знайти цю дівчину. Я відчинила двері та відразу помітила Медісон. Насправді це було дуже легко, бо дівчина мала довге густе руде волосся, яке завжди привертає увагу до себе. Подруга була старша за мене на п’ять років, а в цьому році мені виповнилося дев’ятнадцять. Вона сиділа в позі лотоса на м’якому килимі в одному з кутів цієї величезної кімнати для вільного часу. Ця красуня заплітала собі косу, я була щиро рада побачити її знову, тому що вона тут єдина з ким я можу щось нормально обговорити. Проте вона так і не поділилася зі мною своїм діагнозом – це дещо засмучує мене. Та я не буду в неї випитувати мабуть занадто особисте. Хоча я й сама не знаю, що роблю тут.

– Привіт, Медді – я обережно сіла коло неї на коліна, вона ніжно посміхнулася і полишила своє волосся, простягаючи свої довгі руки до мене. Міцно притягнувши мене до себе, дівчина поцілувала мене у скроню.

– Привіт, люба Лідіє. Я сумувала за тобою, моя дівчинко. Ти вже краще почуваєшся? – вона роздивлялася моє обличчя, намагаючись в ньому щось віднайти, – я чула ти поранила руку і ногу.

Медісон потягнулася до моєї руки, обережно поцілувала долоню та потріпала мене за плече.

– Як це сталося, сонце? – її такі теплі та добрі зелені очі чарували мене тому я по-справжньому відчула себе краще за останні години.

– Я б хотіла з тобою це обговорити, але й не знаю як почати, – зніяковіло усміхнувшись,  відповіла я та сіла в таку ж саму позу, як і Медісон.

– Говори як є, ти ж знаєш, що можеш мені довіряти, – я зробила легкий кивок голови та спробувала якось структурувати думки і події в своїй голові, щоб якомога ясніше пояснити.

– Отже, вчора я не добре почувала тому Агнес накачала мене знову ліками. І так сталося, що я прокинулася вночі та самопочуття було в стократ гірше. Та потім це стало взагалі неважливо, замість цього моє тіло заполонили такі почуття як страх та тривожність. – Я підсіла ближче та пошепки продовжила, – зі мною хтось був в кімнаті, справжній псих. Та проблема в тому що обличчя я його ніяк не могла застати, а по голосу не можу впізнати. Зранку я подумала, що вночі то був просто мій нічний кошмар під ліками. В кімнаті все лежало на своїх місцях окрім розбитої склянки на підлозі, яку він кинув в мою стіну.

Картинки цієї ночі знову майоріли перед моїми очима. Через моє серце почало сильніше битися всередині і моє тіло все здригнулося. Я заплющила очі і продовжила далі. Моя тривожність мене не лякає, я можу з нею боротися.

– Він був у ванній кімнаті і говорив знову зі мною. І я…я знайшла якісь речі в шафці біля іншого ліжка.

Очі моєї співбесідниці звузилися і я бачила як вона обмірковувала те що щойно було сказане.

– Чорнявий хлопець з хриплим холодним голосом та очима, які здатні вбити будь-яку людину, лише одним поглядом. Дещо імпульсивний з старим зошитом.

Я повільно закивала головою. Отже, вона його знає і це означає, що він реальний.

– Нещодавно прибув, коли ти сиділа постійно в своїй кімнаті. Я перетиналася декілька разів в коридорі та він був мовчазний, –  Медді спостерігала за мною та чекала, коли я ще щось розкажу їй.

– Він назвав своє ім’я, –  в цей момент якийсь сивий чоловік почав гупати по столу, змітаючи усі ігрові фішки з нього. Цей голосний звук змушував моє ліве око сіпатися, я міцно стиснула свої руки і сховала їх у рукава моєї кофтини. Цього чоловічка швиденько вивели й я відчула полегшення. Чому не можна вести себе тихо та спокійно, хіба це так складно?

– Як його звати, Лідіє? – торкнувшись мого ліктя, Медісон повернула мене до розмови.

– Ян Андервуд, –  дуже тихо відповіла я, щоб ніхто в цій кімнаті не міг цього почути навіть цей ненормальний хлопець якого тут не було. Але я мала відчуття, що він десь поруч або ж у мене вже почалася параноя.