***

Kisses on the foreheads of the lovers wrapped in your arms.
You’ve been hiding them in hollowed out pianos left in the dark.

— Ти навіть не розумієш у чому суть! Я просто повинна була придбати саме зараз! Це остання книга цілої серії, а якщо вона потім стане ексклюзивом і я не зможу знову її знайти?! – захоплено говорить Рін, витягуючи руки перед собою і дивлячись на нову річ. Зовсім незлобно, по-доброму, хоч і намагаючись показати протилежне. Вона повертається, дивлячись на свою подругу. – Що мені тоді робити, м?! Просто скажи!

– Добре-добре, не гарячкуй так, я все розумію і мовчки буду слухати те, наскільки Френк Герберт геніальній, – дівчина поряд тихо сміється, підіймає руки в знак миру та виконує свою обіцянку – йде тихо, не перебиває.

Рін хмикає, переможно посміхається й обертається назад:

– Герберт – геній свого часу! Його сага охоплює події п’яти тисяч років, уявляєш?! А світ який детальний! А релігія?! А про?! Це все настільки вражає, що я не можу мовчати!

Яскраве серпневе сонце припікає, попри те, що з кожним днем вже стає холодніше. Тихий шелест листя прикрашає легкий спів літніх пташок. “Як жарко, – думає вона, притулюючи долоню до лоба, – краще б вдягла щось інше”. Проте зараз в її руках – найбільша дорогоцінність, про яку дівчина могла тільки мріяти – остання, хоч і не завершальна частина – “Капітул Дюни”. Особливий скарб, на якого Рін полювала вже декілька місяців. Здавалося, що екстаз від минулої частини залишився десь позаду, але, тримаючи в руках саме її, дівчина розуміє – це була лише оманлива думка, щоб заспокоїти й так перенасичений емоціями розум. Ямада йде швидко та нетерпляче, голосно стукаючи каблуком шкіряних туфель та пошепки підспівуючи в такт. Хочеться швидше прийти додому, перевдягтися й повністю понуритися в новий яскравий вимір улюбленого віртуоза.
Вона роздивляється по боках величезні написи з різними гаслами, які намагаються підізвати потенційного клієнта саме до себе; зліва приїжджають поодинокі машини, злегка розвіваючи вітром сукню, – в буденний день майже всі на роботі, тому автомобілі навряд чи можна зустрічати дуже часто; справа майорять ще якісь вітрини невідомих їй магазинів, усіяні непотрібними товарами та величезними написами “ЗНИЖКА -70%”.

– Я не можу зрозуміти, як люди ведуться на подібну маячню! Вони ж точно підняли ціну за декілька днів до цього, а тепер написали це все, хоча виходить, що товар стає навіть дорожчим, ніж раніше! – обурено прошипіла Рін, перескакуючи з однієї думки на іншу. – Це ж тупо!

– Так, це тупо, мила моя, – дівчина підходить ближче до Ямади, легко охоплює ту за талію й притискає її ближче до себе. Рін збентежено видихає щось невиразне, але не пручається раптовому пориву. – Люди часто не дуже логічні, – вона нахиляється ближче до чужого вуха, оманливо солодко щось шепоче, мов змія-спокусниця, – і давай разом зробимо нелогічний поступок, добре? Давай… Підемо отою дорогою!

Дівчина підіймає руку, показуючи пальцем на вузький провулок, куди навряд чи заїде й машина. Вони разом звертають туди, опиняючись у неясній темряві й ховаючись від пекучого сонця та обідньої спеки. Всі звуки жвавої вулиці повільно стихають позаду, змінюються на зовсім нові. Рін збентежено дивиться зі сторони в сторону, трохи напружено переводячи погляд на лице своєї п̶о̶д̶р̶у̶г̶и̶, яка, здавалось, ніби знала, що робить. Вуличка тягнеться далеко за межі зору, знаходячись між якимись незрозумілими чи то будинками, чи іншими будівлями – Ямада не збиралася це запам’ятовувати. Від цього місця так й тхнуло самими мерзотними тінями, які вона тільки могла бачити. Дівчина обертається назад, затримуючи погляд на високій темній статурі з величезними білястими очима – яскравими, мерехтливими. Тінь йде повільно, трошки відстаючи й кульгаючи, ніби бажає когось вберегти. Зовсім проста, непомітна, але здавалося, що всі її таємниці написані на ній же, а якщо ще точніше – їх зовсім не було. Відкрита пуста книга з білосніжними, як очі, сторінками. Ще не понівеченими жорстокістю минулого, сьогодення, майбутнього. Повна протилежність своєї володарки. Ямада повинна була замислитися над цим, її ніколи не підводив особистий досвід. Якщо тіні виглядають так, то з людиною не все добре: вона точно не проста й має занадто багато скелетів у шафі. Але Рін відчувала лише повне і непомітне захоплення від одного дотику, тріпотіння тисячі метеликів у голові, серці та животі – поганий знак, чи знак повної й абсолютної закоханості?

– Ти ж точно впевнена, що ми йдемо правильною дорогою?

– Звичайно! Невже ти в мені сумніваєшся?! – обурено викрикнула дівчина, різко відсахнувшись від подруги.

– Та ні, ні! Я вірю тобі, серйозно! Просто… Мені тут не подобається, – Рін кладе книгу в сумку й притулюється спиною до стіни, трохи скривившись від холоду. – Ти сама знаєш, що такі місця… Дуже тривожні для мене.

You’ve been locked in here forever,
And you just can’t say goodbye.

Дівчина підходить ближче до Ямади, поки та чекає хоча б якоїсь відповіді, а тепер вже й пояснень. Вона ніжно простягає руки, охоплює чужі щоки своїми холодними, як лід, долонями й змушує підняти голову вверх, на рівень своїх очей. Звук працюючих кондиціонерів різко затихає, перед очима все стрімко темніє на хвилину, і різко прояснюється. Рін приголомшливо дивиться на дівчину перед собою, зовсім не кліпаючи очима. Останній подих перед тим, щоб затримати дихання – Ямада не може повірити своїм очам. “Хороші… Парфуми. Невже у неї є родимка під оком?” – якось віддалено думає мозок, поки тіло повністю підводить й німіє. Кінцівки охолонули, все інше повільно наповнювалося розпеченою лавою. Руки легко трусить, вона не розуміє, куди їх діти й завмирає на місці. Чує віддалено та далеко, як у когось гавкає собака. А десь там жирні щури копирсаються в багні смітника, а ще далі гучні незрозумілі вигуки якихось молодиків під гамір музики. Час знову пішов своїм звичайним ритмом. Рін відчуває тепле дихання біля своїх губ, буквально інтуїтивно вгадує: “А мені здавалося, що тобі тут сподобалося б”. “О Господи, Боже мій”, – лице палає ще сильніше, щоки різко стають багряними, а перед очима легка димка. Губи торкаються губ, Ямада різко чіпляється пальцями в чужу сорочку, трохи відхиляє голову назад і задихається. Земля випала з під ніг, Рін занурюється в це все з шаленою швидкістю биття свого ж серця, вмирає й воскресає водночас. Поцілунок електризує, забирає всю енергію з тіла, перетворює її на зовсім інші почуття – вона ніби стає чимось досі невідомим, геть абстрактним й не зрозумілим. Ефемерним. Дівчина стискає тканину сорочки партнерки так відчайдушно, ніби востаннє бачить людину перед собою, лине всім тілом до тіла, зовсім безневинно і просто. Вона геть далеко звідси, але й так неймовірно близько. Ніби кохала все своє свідоме й несвідоме життя, в багатьох інших світах звідси, ніби все стало на свої місця. Погляд чіпляється за тінь позаду них, змушує забути все відчуття екстазу. Дія наркотиків пройшла. На її зміну прийшла ломка. Чорнота просто дивиться, не відводить погляд й не моргає. Повільно коливається, зовсім без сталого тіла. Єдине, що Рін відчула – пекельний жаль тіні. Справжній, чистий, неперевершений – такого в людей не знайдеш. Дівчина відсторонилася, відчуваючи що, щось негаразд, напружено подивилася на Ямаду, яка ніби зависла на місці.

– Все… Добре?

Рін різко прийшла до тями, тонко стиснула губи й похилила голову, опускаючи руки вниз. Вуха нищівно палають, поки вона зніяковіло торкається своїх губ.

– Це фатальний удар! Заборонений прийом! Не… Не знаю, що ще, все! – швидко випалює Ямада, попри тихий смішок. Вона відходить від стіни, обертається в сторону, звідки вони вдвох прийшли, й швидко віддаляється від своєї… Подруги? Їй хочеться вірити в це, а ще ігнорувати погляд білих-білих очей, що пропалює спину. – Це був перший… Й останній раз.

Your lips, my lips.