Касета

Бета:Rin Okita

Щоб усе трохи прояснити, я був частиною пошукової групи. Я більше не учасник цього після того, що сталося. Деякий час тому ми отримали сповіщення про туриста, який зник у лісі. Тому була організована пошукова група приблизно з 40-50 осіб. Ліси досить великі, тому наявність такої кількості людей допомагає охопити якомога більше території. В окрему групу потрапляло близько 5 осіб.

Лісова місцевість, в яку було відправлено ще одну групу, була територією мертвих дерев. Тут ліс просто повністю мертвий, немає ні тварин, ні квітів. Я ніколи не любив цю частину. З дитинства я відчував, що там за мною спостерігають. Я разом з іншими почав пошуки. Моя група пішла в один бік, інша – у протилежний.

Увесь час там я відчував мурашки по спині, ніби щось спостерігало за мною. Я спробував відкинути все це й зосередитися на пошуках зниклого бідолахи. Чим далі ми заходили, тим більше я відчував, як мій живіт опускався все нижче й нижче, оскільки серцебиття прискорювалося. До того моменту, коли настали сутінки, я ледь не довів себе до панічної атаки, та все ж намагався зберігати спокій.

Вже темніло, тож керівник групи повів нас назад до місця зустрічі, де вже була інша група. Обидва лідери вирішили завершити пошуки на цей день і продовжити завтра. Усі погодилися, виглядаючи стурбованими і виснаженими. Можливо, відчули те ж саме, що і я. Приблизно через 45 хвилин нас охопив відчай. Ми витратили півгодини, намагаючись вибратися, тоді як повернутися до краю дерев знадобилося менше часу. Ми обов’язково маркували дерева там, де проходили, але тепер не могли знайти їх.

Це було так, ніби дерева рухалися і спотворювали наше відчуття напрямку. Ми намагалися зателефонувати, але сигналу не було. Тому продовжували йти. Я спіткнувся об корінь дерева, якого там не повинно було бути. Я впав, а коли піднявся, то помітив касету з голосовим записом. Я взяв це і сповістив людям у ​​своїй групі.

Ми вирішили його послухати, оскільки потрапили в лісову пастку й не знали, що робити далі.

[Звуковий сигнал]

«[Важке дихання]

Слухай, у мене залишилося небагато часу, перш ніж я повністю знічуся, але тому, хто це знайде, забирайся з лісу якомога швидше!

[Кашель]

Я приїхав сюди в похід, але все пішло шкереберть. Приблизно через 2 години походу я помітив, що щось не так. Краєвид змінився з зеленого, соковитого лісу, в який я потрапив, до темної, мертвої хащі, в якій я опинився. Я намагався знайти дорогу назад, але хоч би що намагався зробити, мені не вдалося. Настала ніч, і тепер я, напевно, застряг.

[Кашель]

Я намагався заснути, але не міг. А потім напав він. Лози встромилися в більшу частину мого тіла й обвивали мене. Біль був нестерпним, бо я відчув, як ламаються руки й ноги. Це дерева, дерева живі!..

[Кашель]

Мене тепер поглинає коріння дерев. І останнє для тих, хто знайде це: якщо ви вийдете звідси, перекажіть моїй родині, що я їх люблю…

[Кашель]”

[Звуковий сигнал]

На цьому запис закінчився. Ми озирнулися одне на одного і на дерева, що нас оточували.

Хтось із групи заговорив:

– Це ж якийсь прикол, щоб нас налякати, так?

– Аякже, інакше навіщо комусь це записувати? – озвалася інша особа.

– Агов, не намагайся нічого починати, ми всі повинні знайти вихід звідси, незалежно від того, прикол це чи ні, — сказав я

Усі кивали головами на знак згоди.

– А як ми збираємося вибратися, якщо дерева можуть рухатися? — запитав інший.

Всі дивилися в землю і мовчали. Ми не знали, як будемо вибиратися.

– Х-хлопці, я відчуваю щось на моїй но… – почав хтось із нас, як його відтягли геть.

Ми почули його крики, а потім пролунав тріск. Ніби ламалися кістки. Крики раптово припинилися. Ми всі були вражені й перелякані до глибини душі. Були настільки шоковані, що боялися навіть кричати. Ми просто стояли, дивлячись у бік, куди потягли нашого товариша.

Невдовзі ще одну людину відтягли геть, її крики раптово обірвалися. Це вибило нас із заціпеніння, і ми просто почали тікати. Поки я біг, то чув крики інших, знаючи, що їх забрали. Я просто біг так швидко, як міг. Нас залишилося десь четверо, ми бігли з останніх сил.

Людина праворуч від мене закричала. Я підняв очі якраз вчасно, щоб побачити, як її проколюють гілками дерева. Її кров з висоти бризнула на мене, вкривши повністю. Двоє інших схопили мене за руки й потягли за собою. Шокований, я заледве перебирав ногами.

Сонце якраз піднялося над деревами, коли ми побачили край лісу. Я почув, як один із них щось сказав, коли наш біг прискорився. Гадаю, думка про те, що я виживу, настільки вивела мене з шоку, щоб помітити всі поліцейські машини та два гелікоптери, які летіли над нами…

Після цього сталося багато речей, які в моїй пам’яті дуже розмиті. Минуло майже 2 роки після того випадку, і я, нарешті відчувши впевненість, поділився своєю історією. Я йду до терапевта, щоб усунути шкоду, яку цей інцидент завдав моєму психічному стану. Але у мене все добре. Інші 2 людини, які вижили, також почуваються добре. Як не дивно, цей випадок нас зблизив і тепер ми близькі друзі.

Мабуть, ми відчували, що зможемо по-справжньому зрозуміти один одного лише після того, як поділимося чимось настільки травмуючим, як це. Я не знаю, чи зможу коли-небудь по-справжньому відійти від цього, але знання про те, що у мене є ще двоє людей, які відчувають те саме, допомагає легше справлятися з цим. І всім, хто це читає, будь ласка, будьте в безпеці, що б ви не робили.