Зламана доля
від miracleМені було 23 коли почалась війна.
Я завжди любив пограти в стрілялки на своєму комп’ютері, що колись мені подарував батько. Тому я пішов добровольцем. Але війна виявилась зовсім не тою, яку я бачив по телевізору, у фільмах.
Мені було страшно. Ти не просто відчуваєш страх, він поселяється в тобі, в кожному куточку твого тіла, не даючи дихати. Ти більше не заводиш друзів на фронті, бо вже знаєш як це боляче- втрачати.
Я більше не зміг.
Я так хотів жити.
Я дезертир. І це клеймо зі мною навічно.
Тікати було важко. Ти не знаєш що тебе очікує попереду, але ти знаєш, що ти полишаєш. В ту ніч, коли я втік, наш табір розбомбили. Всіх, кого я знав, з ким я не встиг попрощатись не стало.
Мене повинно було не стати.
Ця думка підганяла мене йти далі. Жага до життя була нестямна. Я не відчував ні голоду, ні втоми. Страх та смерть, що дмухали мені в потилицю підганяли мене йти швидше.
Коли потрапляєш на свободу, ти не відчуваєш нічого. В тебе всередині пустота. Ніби й нічого не змінилось, все було як і колись, але з тобою вже щось не те. Ти не той.
Я полишив все. Батьків, які роками вважали мене зниклим безвісти, тому що моє тіло не було знайдено, друзів, з якими я навчався в університеті, здатність грати в футбол, який я так любив, через травму, можливість стати юристом, як я й хотів. Війна забрала в мене все. Мої мрії, моїх близьких, моє ім’я, адже його довелось змінити.
Вона вкрала в мене мою особистість, моє життя.
Іноді, я прокидався серед ночі, охоплений страхом, але навколо була абсолютна тиша, від якої мені ставало не по собі. Я вмикав телевізор, заварював собі каву та до ранку більше не спав, спостерігаючи за тим, як просипається місто. Протягом 10 років я був один.
Інколи задавався питанням, а чи варто було тікати, щоб мати отаке життя? Я втратив ту жагу, що так гнала мене сюди. Мені здавалось, що я зрадив всіх. На мені вина за всіх померлих солдат.
Я винний в тому, що живий.
Я зрадив себе, коли подумав, що вартую життя.
0 Коментарів