Котячі збори

Драбл для Осіннього Фікрайтерського З’їзду 2021, ключ “На публіку”.

– Що, вона знову тебе з магазину вигнала? Степане, та перейди їй поважно дорогу, ще й глянь на неї і вона буде до вечора власної тіні сахатися, – сказав рудий товстунець, чорному, як смола, коту.

– Скажеш таке… Щоб точно не впустила наступного разу? – понуро опустив хвіст Степан, розтягнувшись на бетонній плиті, яка все ще зберігала тепло денного осіннього сонця, яке потроху схилялось за горизонт. Все більше шурхотіло листя під м’якими лапками хвостатих – щоденне зібрання вже починалось і всі коти з району люб’язно вітали один одного біля закинутого будівництва посеред бетонних джунглів.

– Мрр-такс, що ми маємо на сьогодні, – почав голова котячого зібрання, товстий як сарделька, рудий кіт Мурчик.  – Завтра приїде м’ясо до крамниці, треба трьох добровольців – дивитись жадібними очима та мелодично мяукати, щоб щось перепало, але… Наголошую: але (!), якщо на зміні раптом буде та пазуриста мадама, то женіть звідти до мінімаркету – бо проганятиме віником.

– Угу, у тої дамочки пазурі довші, ніж у мене, – підмітив сірий смугастий кіт, умиваючи з допомогою лапки свою мордочку.

Почулось легке схвальне муркотіння інших хвостатих.

– Хто піде? – повторив Мурчик. Почувся мявкіт з різних сторін. – Ага, Саймон, ти надто породистий з вигляду, ми тобі щось інше підберемо. Тут давимо на жадібність. Гаразд, йдуть Пірат, Атос та Пушок.

Троє котів відізвались, зірвались з місця та скупчились в стороні, обговорюючи між собою деталі. Голова зборів схвально муркнув.

– Муррррчику, а що робимо з тою наглою сосискою? – схопився на всі чотири лапи мохнатий та подряпаний життям плямистий Буся. – Забиймо стрілку та відправимо його до собачого раю! Ви бачили, що він зробив Василю, той навіть не прийшов на зібрання, зараз сидить десь, зализує рани!

Коти настовбурчили хвости, піднявся гул мявкотіння, дехто навіть зашипів. Мурчик, оглядаючи усіх присутніх, несхвально крутнув хвостом, збираючись вгомонити базар голосів, але зненацька запанувала тиша.

Раптом коти почали розступатись, пропускаючи гостя. Новоприбулий був геть подертий, на мордочці не вистачало кілька вусів. Чорний з білою грудкою старий кіт Маркіз йшов, легко кульгаючи на задню праву лапку та примружуючи одне око. Кіт зупинився в центрі та підняв погляд на Мурчика:

– Той пес нас більше не потурбує, – промявкав Маркіз, хриплим низьким голосом та приліг у затінку яблуні, що росла самотньо посеред недобудов. Коти, що розтягнулись на гілках дерева, підібгали хвости та спробували злитись з яблунею, щоб не потурбувати старого кота. З ним краще не зв’язуватись.

Тиша трималась надто довго, Мурчик прокашлявся:

– Кхм-кхм, дякуємо, Маркізе, як завжди, ти неабияк нам допоміг в захисті нашого добробуту. Ми віддячимо тобі з найближчого походу.

Маркіз, немов не чуючи, заплющив око та заснув, або вдав, що дрімає.

– Шановне товариство, у нас залишилось мало часу, декому з вас вже варто вертатись додому. На порядку денному ще кури пана Владислава, голуби на даху третього будинку та переїзд в інший підвал….

Незабаром коти, отримавши розпорядження та обговоривши важливі питання, розійшлись: хтось до під’їзду, чекаючи, доки господарі вийдуть та заберуть додому, хтось до підвалу, а хтось – до поодиноких сараїв, що все ще не здались забудові району.

Як на публіку коти одинаки, а насправді – це маленька громада, яких об’єднує вулиця.