Частина 1. Сібао

Душа й тіло, свідомість і плоть… Невже це все має спільний початок і такий самий неподільний кінець? Яка ж несправедливість! Позбавлені вибору, земні істоти змушені залишатися в’язнями власної природи. І навіть у світі, сповненому почуттів, вони не в змозі відчути більше, ніж дозволяє їм ця органічна тюрма, ця… клітина. Напевно, такому жалюгідному створінню як інфузорія-туфелька ніколи й не пізнати щастя справжнього кохання…

Авжеж! Якщо обриси душі визначаються лише тілесною оболонкою, як настільки простій подобі досягти чуттєвого? — нестерпна істина! Чи не так стали б ви міркувати? Це зважені висновки, одначе, вірите чи ні, колись один представник інфузорій спромігся кинути виклик законам цього світу…

Як давно це було, складно сказати. Та чи має це значення, якщо для такого малого життя не існує поняття часу. Можливо те, що ви почуєте, тривало всього лише мить, втім це була мить безперечно важлива для нашого героя на ім’я Сібао. Так, він був непомітною інфузорією, але незвичайною. Можливо, ви вже встигли загадатися над питанням, а звідки в інфузорії ім’я? Річ у тім, що колись Сібао був людиною.

Як би вам описати його минуле життя… Такий собі чоловічок, що не має родини, живе у маленькій квартирі, бо міг дозволити собі небагато, а працював він, як не іронічно, звичайним офісним планктоном. І одного разу Сібао вмер. Коли він опинився у своєму новому тілі, його оточувала пітьма. Бідолашний не розумів, де він знаходиться, й не міг відчути частини свого тіла на потрібному місці. Точніше їх взагалі не було. Абсолютно нове відчуття, так би мовити, якогось обмеження: Сібао точно пам’ятав, що десь в нього мали бути руки, а десь мали бути ноги, очі, голова — де це все?! Якби щось дозволяло інфузорії-туфельці відчувати збентеження, зараз Сібао був би невимовно наляканий! Проте, замість цього в нього пролунала думка: «Ого. Цього не може бути». Та не була вона підкріплена жодною емоцією.

Не треба думати, що тепер без людських органів наш герой повністю втратив зв’язок з оточуючим середовищем. На рівні певного чуття він міг «здогадатися», куди йому треба пливти, хоча інколи не дуже розумів, навіщо. Також його одноклітинне тіло могло реагувати на різні об’єкти, що траплялись йому. І робило вони це згідно двох принципів: якщо щось небезпечне — тікай, а як їстівне — поглинай. Інфузорія не нарікала на такий плин життя, чимось він навіть нагадував минуле.

Отак одноманітно Сібао гаяв час, ніби в якомусь замкненому колі: то проштовхне він смачненьку молекулу крізь свою мембрану, то вивільнить непотрібні продукти метаболізму назовні. І чим більше це створіннячко захоплювалося процесом, тим менше думок його відвідувало. Лише на найглибшому рівні підсвідомості щось тихенько шепотіло, що це все неправильно. Та якби ж в інфузорії було серце, за яке могли зачепитися ті слова! Втратив Сібао людське сприйняття — лише дрібка шаблонних мислей проковзувала досі крізь його свідомість.

То й що, — запитаєте ви, — на цьому історія нашого героя добігає кінця? Далебі, так і мало б бути, але раптом сталося дивовижне! Невідь звідки, але так і кажу вам, в цій пелені суцільного нічого пролунав чийсь голос:

— Ну що, подобається бути клітиною? — доніс він.

Припущення, що Сібао міг почути знайоме поєднання звуків на фізичному рівні, надто сумнівні. Скоріш за все значення ця подія мала сакральне! Втім що цікавого могла знайти в цьому інфузорія? Зараз вона була одержима лише новою грудочкою білків, жирів та вуглеводів.

— Звісно, ти мене не розумієш. — продовжував голос. — Яка різниця, «подобається» чи «ні» — ти робиш те, що вмієш робити. Гадаю, тобі навіть пощастило: якби таке створіння як ти могло замислитися над сенсом свого існування, було б, напевно, болісно.

Сібао слухав, але байдуже продовжував рухати війками, досліджуючи об’єкт перед собою.

— Коли я потрапив сюди, я думав, що це сон або саме так виглядає смерть. Небуття. Як складно було дійти висновку, що це лише ще одне життя, на досить низькому рівні. Коли втрачаєш частину себе — це тяжко, чи не так? Але коли ти починаєш відчувати, ніби й без неї ти можеш обійтись… Це лячно. Ця байдужість до того, що раніше було для тебе надзвичайно важливим — вона лякає.

Смерть. Життя. Байдужість. Важливо. Які знайомі слова. Сібао колись і сам їх промовляв, але який вони мали тоді сенс? У пожовклій свідомості пролетіли згадки,  що він називав «важливим» ходити на роботу, подобатися іншим… Та тепер це все було таким пустим для маленької клітини. Хіба може інфузорія, що живе лише за своєю природною програмою, надавати чомусь якогось значення? Що важливого в суцільному пошуку живлення — справі, в яку залучено тіло, але не душа?

— Якби ж, мій любий друже, ти міг знати, що я відчуваю. Мені так самотньо. Ти знаєш, що таке бути самотнім? Ох… Звісно, що ні. Але бути самотнім — це, як от зараз, промовляти до когось, але не бути почутим. Це відкривати комусь свою душу, але не отримувати ніякої реакції. Це бути поруч з кимось, але таке відчуття, наче ти невидимий для цієї персони, наче тебе взагалі не існує. Саме так… Через це так порожньо всередині. Я вже так давно не чув, як хтось вимовляє моє ім’я, розумієш… Ось що значить бути самотнім.

«Самотнім?» — повторив про себе Сібао. Дивне це явище, «самотність». Одного разу, коли чоловічок ще міг надавати оцінку речам, він виразив своє особисте ставлення щодо цього почуття. У цю ж мить інфузорія холодно продекламувала: «Я не люблю бути самотнім».

— Ти можеш говорити?! — сполохнувся голос.

Сібао проігнорував це запитання, продовжуючи повторювати згадану фразу: «Я не люблю бути самотнім. Я не люблю бути самотнім. Я не люблю бути самотнім…» Він ніби намагався перетравити кожне слово, його вело потаємне відчуття, що тут ховається щось особливе.

— Можеш! Ти можеш!

Що казати, добродії? Здається міркування незнайомця змогли торкнутися вразливих місць в душі Сібао, тому-то й вона пробудилася! Тепер інфузорія-туфелька стала замислюватися: «Де я? Де я? Де я?..»

— Тихіше, тихіше! Ти чуєш мене? Чуєш?

— Де ти? Де ти? Я чую тебе, де ти? Де я? Скажи мені, де я? Я нічого не бачу!

— Тихіше, слухай мене, добре? Слухаєш?

Сібао трохи заспокоївся:

— Я слухаю! Скажи, де я?

Голос утримав павзу.

— …Ти був людиною, як і я, чи не так? — здавалося, він схвильований.

— Я був. — відповів Сібао. — Чи я вже не людина? Чому ти питаєш? Я завжди був людиною, у мене є квартира, там є стіл, вікно, шафа, дві картини… — Сібао став передивлятися одну стрічку спогадів за іншою, бо боявсь знов забутися.

— Ха-а… Ти помер, пам’ятаєш?

— …Помер?

Якби вам довелося почути ці слова, які б почуття вас охоплювали? Чи було б вам про що жалкувати?

— Ні, як це могло статися, чим я заслужив це! Ні, ні, ні!

У Сібао було. Відчай встромив в нього свої пазурі. Цікаво, а чому так буває: наче живеш-живеш, покладаєш на щось свої сили, але все одно в кінці знаходить своє місце смуток?

— Я розумію твій розпач. — спробував заспокоїти його голос. — Скоріш за все твоя смерть була раптова, чи не так?.. — припустив загадковець. — Ти слухай, що з тобою сталося. В цьому світі існує реінкарнація і нас обох посягала однакова доля. Ми стали одноклітинними організмами.

— Що?! Як ти це зрозумів?! Тут нічого не видно! Де ми взагалі знаходимося?

— Я все своє життя вивчав мікроорганізми — наш теперішній спосіб життя в точності нагадує цих маленьких істот… Якщо не вони, то хто?

— Ну добре! Тоді звідки ти говориш, чому я тебе чую?

— Так я ж прямісінько перед тобою.

— … — Сібао знов зосередився на об’єкті, який нещодавно досліджував, ще раз для впевненості помацав його війками. — Це ти?

— Так. Хіба ти не відчуваєш, що я саме такий як ти?

А й справді. Ось чому відчуття були такими особливими.

Їм багато чого кортіло обговорити. Так інфузорії й провели деякий час у розмові, тримаючись один за одного, як за останню нитку надії. Буквально: вони з’ясували, що можуть «чути» один одного лише коли їхні тіла взаємодотичні, це й спонукало обох триматися разом, не відділяючись.

Новий компаньйон Сібао був справжньою загадкою, бо він не так багато пам’ятав про себе, навіть ім’я свого назвати не зміг, тож наш герой вирішив називати його просто Голосом. Голос виявився товариською особою, здавалося, він багато полюбляє говорити. Втім, може, таким чином він втамовував спрагу чиєїсь компанії.

У підсумку інфузорії вирішили зайнятися пошуками чогось, що могло б якось зарадити їм у їхньому становищі.

Якщо ж хочете дізнатися, як склалися подальші стосунки Сібао і Голосу та чи вдалося їм чогось досягти, прочитайте наступну частину.