2. «Ти дуже дивний»

   Останнім часом кошмари та безсоння траплялися все частіше. Майже кожну ніч мозок Фіони створював новий страшний сюжет, після якого дівчина прокидалася в холодному поту. Але мотив залишається один – злий батько, байдужа матір та нескінченна самотність.

   Єдине, що дозволяло дівчині залишатися “на плаву” – малювання. Ні один день не міг пройти без брудних рук, вимазаних у грифелі або смаку гіркої фарби на язиці. Її хобі – єдине, що було у дівчини, те, що допомагало їй хоча б на мить забутися та розслабитися. Вона навіть сама змайструвала собі мольберт: зроблений з дощок різних кольорів, з не всіма до кінця вбитими гвіздками, трішки покошений, але свій.

   Батьки не сприймали хобі дочки серйозно, тож і гроші ніхто не виділяв на ці «забавки». Тому Фіона з дитинства вміла заробити копійку: поприбирати у сусідів, посидіти с дітьми, вигуляти собаку, залишити частину здачі з магазину собі тощо. Це, звичайно, не великі гроші, але все ж щось.

   Нещодавно, приблизно пів року тому родина Куперів переїхала з Міссурі до Хоукінсу, що в штаті Індіана. Батько працює репортером, мати працює редактором статей в тій же компанії. Та тато буває дома рідко, часто залишається спати на роботі, щоб не «проспати сенсацію». Через нестачу робочих місць, містера та місіс Купер перевели з Міссурі у місцевий філіал компанії, в Індіані. Батько все так же працює понаднормово. Моллі Купер ніколи не питала, що Фред Купер, її чоловік, робив на роботі. Вона ніколи нічого не питала, ніколи не суперечила. Все, що вона могла робити – плакати та благати десь в кутку.

   Майже кожну ніч Фіоні сниться злий батько, безпомічна матір, нескінченний ліс, дитячий плач десь в далечі, крики, падіння з висоти, втеча від когось, кров, чийсь глухий стогін, та ще багато чого. Єдиним способом поспати було зморити себе настільки, що б просто впасти в сон без сновидінь. Спати вдень та творити вночі вже увійшло у звичку.

Фіону розбудило щось, влетівше в голову в голову. Піднявшись, Купер помітила того дивака з клубу Пекельного полум’я, що усміхався та показував на її парту. Дівчина опустила погляд та побачила папірець, неакуратно звернений в кульку. Розгорнувши та ледве розібравши незрозумілий почерк, прочитала:

«Ми, виявляється, на одному класі на історії! Я тебе не помічав раніше. 
Я навіть твого імені незнаю ха-ха»

   Менсон все ще посміхався, чекаючи відповіді.
Через пів хвилини в хлопця вже прилетіла відповідь:

«Фіона
До речі, «не знаю» пишеться окремо» 

Едді чомусь розсмішило це зауваження. Він в останній раз повернувся до дівчини, та вона вже лежала на парті, зімкнувши очі.

Сьогодні по справжньому чарівний день. Початок осені, на вулиці все ще тепло, пекуче сонце сяє через крони дерев, а червоно-жовте листя ще не до кінця опали. Фіона в будь-якій погоді могла помітити прекрасне.

  В такі моменти дівчина діставала свій невеличкий фотоапарат, подарований старшим братом пару років тому. Він був вже старим, пошарпаним, та все ще добре працював. Перша фотографія, друга, третя; очі розбігаються від кількості ідей та ракурсів для фото цього дня. Фіона й не помітила, як дійшла до дому. Тільки тоді вона зрозуміла, як вона дивно виглядала в очах інших. Вона тихо розсміялась та все ж зайшла в дім.

   Вдома нікого. Фіона може і сміятися, і плакати, і веселитися, і танцювати скільки хоче. Головне «прибрати» за собою. Найдієвішою життєвою стратегією було удавати для батьків, що тебе не існує: не виходити з кімнати, не кричати, не стрибати, не говорити, і в цілому поводитися тихіше води, нижче трави.

  Фіона почала переглядати зроблені за сьогодні фотографії. Більша частина були одноманітні фото дерев, фасаду школи, шкільного двору та просто пейзажів. Було ще декілька десятків фотографій котиків у милих позах.

  Але одна фотографія зацікавила Фіону: на ній був сфотографований головний вхід у школу, з якого виходило два клуби: з лівого боку йшов клуб баскетболістів, за якими хвостиком йшли їх супутниці та вболівальники, з правого боку йшов клуб Пекельного полум’я, який за «розмірами» набагато уступав спортсменам. Очільники обох клубів злісно дивились один одному в очі, наче в них на носі якась легендарна битва двох шкільних клубів. Це фото, мабуть, одне із найепічніших, яке коли-небудь робила Фіона (хоча, знаючи подробиці фото, воно не здається таким вже грандіозним). Фіона лиш посміхнулася, дивлячись на це фото, та вирішила його залишити.

   Наближався вечір. Дім чистий, брудна одежа в пранні, посуд помитий – причепитися було ні до чого. Вона вже хотіла повертатися до своєї кімнати, як почула дивний звук. Це був звін ключів, які хтось намагався відкрити їх. І по нерозбірливому бурмотінню з того боку можна було зрозуміти, що в цього «когось» погано виходило.

Фіона точно знала, хто це.

   Обережно відкривши двері, вона, про всяк випадок, відійшла в сторону. П’яний батько махнув головою в сторону дочки й, обпершись на стінку, хитаючись, намагався зняти взуття.
Фіона, скориставшись моментом, швидким кроком направилась на другий поверх, та її зупинило питання тата, яке вона точно не хотіла чути:

— А-а-а-а… Де Моллі?! *гик* – спитав батько, доповзаючи до дивана, – по мужиках, мабуть, лазить! ОТ ХВОЙДА! – вже перейшовши на крик, він вдарив кулаком по стіні. Далі Фред почав агресивно щось бормотати собі під носа. Від цього Фіоні стало ще більш ніяково. Єдине, на що вона надіялась, це те, що батько засне до того, як прийде мати.

   З вітальні доносились крики «принеси пива» «подай пульт» «зроби сендвіч» і подібне. Дівчина покірно виконувала кожне прохання, в думках проклинаючи його.

  Фред вже майже заснув. Фіона, сидячи на кухні, з полегшенням видихнула, спершись об кухонний стіл.

  З коридору почувся звук. Хтось відкрив двері
«Мама» – налякано подумала Фіона. Тільки не це.

«О, прийшла нарешті! Лярва! Ти де шлялась, га?»

Звук удару. Тихий крик.

   Дівчину охопив нелюдський страх. Знову. Руки почали труситись, ноги підкошуватись. Фіона закрила рот рукою, схопившись пальцями за стіл.

  Батько не звертав уваги на виправдовування Моллі, він лиш кричав на неї своїм сп’янілим голосом.

   Сльози текли по блідим щокам Фіони. Якщо вийде з кухні, їй теж перепаде. Але не можна цьому тирану дозволити забити її до полу смерті. Поліція теж не варіант.

   Через мить дівчина різко вдихнула повітря в легені та виглянула з дверного отвору кухні. Мати вбилась в стінку та зі страхом дивилася на свого чоловіка, а батько навис над нею та кричав, хитаючись розмахуючи руками.

    Все на що змогла в той момент Фіона, це не гучне та невпевнене «Перестань». Фред повернувся до дочки та п’яною ходою пішов до дівчини.

   Її серце стислося. Вона зробила декілька кроків назад, але тато вже зло дивився на неї, обпершись рукою на дверний отвір.

— Що ти сказала?! Ти хочеш сказати, що вона цього *гик* не заслужила?! – він вказав пальцем на маму, що все ще налякано стоїть біля стінки, – НЕ ЗАСЛУЖИЛА, ГА?!

  Він дав ляпаса Фіоні, через який дівчина похитнулася та, держачись однією рукою за щоку, обперлась об кухонний стіл. Вона дивилася вниз, боячись подивитися в очі батьку. Щока почервоніла та горіла під рукою дівчини.

   За декілька секунд, Фіона все ж наважилася подивитися на батька. Її очі були наповнені сльозами, через які картинка здавалась розмитою. Та вона знала, який вираз обличчя зараз зображав батько: йому було зовсім не шкода ні маму, ні Фіону, він був на 100% впевнений, що робить все правильно; через алкоголь в крові, його голова колихалась зі сторони в сторону, а погляд його був холодним та зп’янілим.

— Відповідай, паршивко!! — знову крикнув батько

Зібравшись з духом, Фіона набралась сміливості відповісти:

— Не заслужила, – трохи тремтячим голосом відповіла Фіона. Мати вже стояла поряд з кухнею, зі страхом виглядаючи з дверей: — ніхто не заслужив, щоб його били

   Фіона дивилася з-під лоба на батька, зі справжньою злістю в очах. Та злість за мить знову змінилася на страх, коли батько потягнувся рукою до її волосся і, з криком «Та як ти смієш!» вдарив лицем об кухонний стіл.

   Перед очима все поплило. З очей на стіл безперестанку капали каплі солоних сліз. Фіона, держачись рукою за ніс, намагалась не відключитись. На язиці відчувався терпкий смак металу. Трохи отямившись, Фіона вже бачила, як мама, під крики та рипання батька, намагалася вкласти довести його до вітальні і вкласти на диван.

   Через хвилину, коли голова перестала дуже сильно крутитися, Фіона тихо як тільки могла піднялася на другий поверх та зайшла до ванни.

   В дзеркалі вона побачила не найкращу картину: запухле лице, кров, що стікає з ніздрів та переносиці, червоні очі, бліда шкіра та тремтячі руки.
Зупинивши кровотечу, промивши рани та наклеївши маленький пластир на ніс, вона в останній раз подивилась в дзеркало.

   І знову сльози. Їй так набридло це все. Так набридло жити у страху, так набридло залежати від батька, від матері, так набридло не спати ночами через кошмари, так набридло ненавидіти все навколо.
Прикривши рот рукою, щоб не видавати зайвих звуків, Фіона намагалася заспокоїти себе та думати про щось інше. Але не виходило. В голові крутились усі погані спогади, крики, побої.

  Перше, що спало на думку – бігти. Бігти звідси на всіх швидкостях, бігти, щоб хоча б на мить справді втекти від цього кошмару. Вибігши з ванни, вона похапцем взяла портфель та вилетіла на вулицю через вікно. Спершись на дах гаража, вона обережно стрибнула на землю та побігла куди очі бачать.

   Через пару хвилин, добігши до цілодобового магазину, вона віддихалася та зайшла туди. В цьому магазині консультантом працювала дівчина-підліток, тому вона без питань продала Фіоні сигарети. Окрім цигарок, вона ще й купила шоколадку, щоб хоча б якось підбадьорити себе.

Трохи пройшовшись, вона прийшла до парку та знайшла лавку, яка найкраще освітлювалася ліхтарем. Потім вона надягла навушники та, діставши альбом та пенал з олівцями, прийнялася малювати. З під її пера виходили різні чудернацькі створіння, черепа, очі, якісь незнайомі обличчя, коти, написи й ще багато інших маленьких малюнків. Згодом вона перевернула аркуш та прийнялася вимальовувати великий малюнок.

  Фіона настільки захопилася цим заняттям, що зовсім забула про час та не помічала нічого навколо, відволікавшись лиш на зміну касет та відгризання нового шматочка шоколадки.

  Раптом дівчиназдригнулась від чийогось м’якого дотику до плеча. Піднявши очі та, знявши навушники, вона побачила вже знайому фігуру Едді Менсона:

— Не звично тебе бачити не сплячою, – сказав хлопець, привітливо посміхаючись. Та його посмішка спала, побачивши розбитого носа та опухлого від сліз лице Фіони: — Ти в порядку? – вже з занепокоєнням спитав Едді.

— Все нормально, – відрізала Фіона та знову уткнулася в зошит з малюнком.
Едді все ще занепокоєно розглядав лице дівчини.

— А мені здається ні, – відповів хлопець, та сів поряд.
Фіона показово відсіла далі, показуючи, що Менсону тут не раді.

— Чого тобі від мене треба, Бенсон? – не відриваючись від малюнку спитала дівчина

— Менсон, – виправив її Едді

— Без різниці

— А якщо тебе хтось образив? Мені що, просто пройти повз?

— І що ж ти зробиш?

— Наваляю їм! – гордовито відповів Едді, піднявши голову догори

Фіона усміхнулася, все ще вимальовуючи щось у своєму альбомі. Менсон посміхнувся у відповідь, таємно зрадівши, що йому вдалося хоча б трішки розмішити «принцессу-несміяну».

  Згодом він помітив, що малює дівчина у своєму зошиті: дівчину, котра вся в крові, сидить на колінах, тягнучи руки до неба.

— Гарно виходить, багато крові. Мені подобається, – похвалив малюнок Едді, намагаючись завести діалог.

  Фіона лиш здивовано подивилася. Вона не зрозуміла, що він хотів цим сказати: йому справді подобається, чи він щось від неї хоче? Сарказм?
В голові проскользували найрізноманітніші думки.

  Через пару секунду дівчина зрозуміла, що вона занадто довго обдумує сказане, при цьому вирічившись на Едді, і що потрібно щось відповісти.

— М-м… Дякую, – трохи зніяковівши відповіла Фіона та відвела погляд. Вона все ще не могла зрозуміти, що Менсон від неї хоче.

  Пройшло ще декілька хвилин, та Едді все ще сидить та дивиться, як Фіона малює, не підвинувшись до неї ні на сантиметр. Він ніби відчував, що краще не наближатися. Та дівчину дивувала лишень його присутність до сих пір.

Фіона вирішила спитати напряму:

— Я в тебе дещо спитаю. Тільки відповідай чесно, – хлопець зацікавлено кивнув,– що тобі від мене потрібно? Чому ти сидиш тут зі мною? Тобі що, справді нікуди не треба?

  Це питання трохи здивувало Едді. Він не знав, що відповісти. Хлопець і сам не знав, чому він сидить тут.

— Я… Я й сам не знаю, – чесно відповів хлопець, подивившись кудись в небо.

— Відповідай нормально, – зауважила Фіона, вирячившись на Менсона

 — Ну, знаєш… Ти не подумай нічого такого, – Едді почав махати руками, – просто ти здалась мені… цікавою.

  Ця відповідь зовсім нічого не пояснила. Фіона дивилась на Менсона здивованими та навіть трохи наляканими очима.

— Цікавою? – насупивши брови, перепитала дівчина.

Едді посміхнувся та встав з лавки.

— Забудь. Я не те хотів сказати, – він розсміявся та відвернувся від Фіони.

— Ти ду-уже дивний, – піднявши брови, сказала дівчина. Менсон тільки ще раз розсміявся та, засунувши руки в кишені, почав гойдатися вперед-назад.

Фіона вже почала збиратися, як Едді несподівано запропонував:

— Вже темно. Хочеш, я проведу тебе до дому?

Фіона ще більше здивувалась такій пропозиції

«Йому точно щось потрібно від мене» 
От тільки що?

— Хто тобі сказав, що я йду додому? – байдуже відповіла Фіона

— А куди ж?

— Прогулятись хочу. І взагалі, не твоє діло, Бенсон! – огризнулася дівчина

— Менсон, – вже другий раз за вечір виправив її Едді.

— Та байдуже, – відрізала дівчина та пішла в протилежному напрямку.

«Навіщо вона це робить? Вона справді не може запам’ятати моє прізвище чи просто приколюється з мене?»

Едді не міг її відпустити просто так. А якщо з нею щось станеться? Тоді він буде винити себе, що не допоміг.

«Навіщо я взагалі з нею заговорив» – подумав Менсон перш ніж наздогнав Фіону.