“Одноокий Джек”

Метью Барнет з ентузіазмом чекав моєї відповіді, заглядаючи у вічі.

Ми пройшли вже точно кілометра зо два, ноги починали «гудіти» , але ловлячи нотки ритмічної мелодії у виконанні саксофону, стояти непорушною стає дуже важким випробуванням.

Неодноразово доводилося  мені побувати у подібних закладах. Та що там, в елітніших  і престижніших. Але ніколи не доводилося  кружляти, віддаючись повністю щирому, невимушеному танцю.

На сходах бару-ресторану «Одноокий Джек», стояло троє чоловіків, неголосно щось обговорювали, оговтані м‘яким червоним неоновим світлом.  Ми увійшли в напівтемний курний коридор. Руками наштовхнулися на приємну велюрову завісу, яка слугувала вхідними дверима у ресторані. Прослизнувшви у щілину, з якої падало світло, ми опинилися в не дуже просторому, але людному залі.

Не хвилину я затамувала подих від того, яка атмосфера панувала  там. Перешіптування і люб’язні перемовини на півтонах були приємним фоном для чаруючої музики. Грали справді заворожуюче і талановито. Якийсь меланхолійний і водночас палкий блюз звучав у виконанні ресторанного оркестру.

Я повернулася в захоплені до Барнета :

—Дивина, як гарно…!

«Одноокий Джек» не виділявся особливою елегантністю всередині  , але комфорт і розкутість, які відчуваєш там,  були справжньою розкішшю, як на мене.

—Ти ще довго стоятимеш непорушно? Зараз не залишиться вільного місця на танцполі. – пролунав над вухом голос агента.

Причаровано слухаючи, я й не помітила, як блюз  закінчився. Музиканти задавали вже новий ритм. На цей раз, жвавий рок-н-рол. Усмішки на обличчях відвідувачів ставали ширшими. Чоловіки гасили свої цигарки, брали під руку дам і підтанцьовуючи плечима і стопами поспішно йшли в центр зали. Скільки сміливців! Ми ніби знову опинилися в п’ятдесятих роках, де не було інших розваг окрім потішних посиденьок у колі близьких друзів, живої музики і невтомних танців! Ці часи, коли люди вміли розважатися і насолоджуватись моментом. Зараз все по-іншому. Люди наче стали менш живими та ініціативними, в постійному страху ризикнути й робити те, що хочеться, не зважаючи на осуд,плюючи на косі погляди! Та в цьому барі-ресторані «Одноокий Джек» все оживає. Під чіткий акомпанемент труби і саксофону пари починали танцювати. Хоч їхні рухи не були ідеальними, танці виглядали цікаво і по-живому.

— Що? Та я ж зовсім не вмію! – відповіла я.

—Нічого, я теж!

Кинувши останні слова, він підхопив мене і ось ми вже стоїмо під світлом імпровізованого «софіта» в центрі.

Яскраве світло засліплює очі, музика запалює все всередині, і я вже на можу опиратися цим емоціям і жазі забутися і танцювати.

Перші кроки в сильну долю барабану на зустріч Метью. Він не менш ініціативий, перехоплює мої  руки , і закручує навколо себе. Я відчуваю, що ми на одні хвилі . Він розуміє і підхоплює кожен мій рух. Наші стрибки, повороти, кроки синхронізуються. І навіть якщо виглядають не супервправно, то  дуже яскраво і навіть зухвало. Ми повні енергії, драйву і шаленості. Сміємося, і я відчуваю, що всі погляди прикуті до нас. Метью схоплює мене за талію і підіймає, обертаючись навколо своєї осі. Вийшла справжня танцювальна підтримка. Опинившись на землі, я знову кружляла. Метью вихопив із сусіднього столика троянду, що стояла у вазі. І подав у реверансі мені.

—Ей, нахаба! – чоловік, що сидів за тим столом був не надто вражений цим «романтичним» вчинком. Та ми не звертали на це уваги. З останніми акордами роялю лунають аплодисменти. Ми стоїмо в обіймах одне одного і втамовуємо дихання після швидкого танку.

—Неймовірно!  – щасливо випалюю я.

—Неймовірно…- стурбовано повторює Метью. Обличчям він стоїть до столиків, що біля входу . Насупивши брови, намагається щось роздивитись.

—Чорт…

—Що? Там хтось станцював краще за нас?

Він хмикнув. Його лице на стало менш серйозним і задуманим.

—Тільки не кажи, що зараз знову станеться щось лихе.

—Підозрілий тип за четвертим столиком. Оцінює кожну пару в залі. Невже ще не всі прибічники мафії спіймані і зараз вони знову вислідковують нас?

Я повільно почала обертати голову назад.

—Куди? Збожеволіла ? – він різко повернув мою голову у початкове положення. – Ні в якому разі не обертайся. Можливо вони і не впізнають нас в цьому натовпі пар. Не хвилюйся, дивись на мене. —Його пальці обережно тримали моє бідборіддя.

Вокаліст групи почав співати повільну ніжну пісню.

—Ви дозволите? – він знову звернуся до мене, перемінившись у настрої і простягаючи свою долоню.

—В тебе кров на руці…– ледь чутно прокоментувала я.

Здається, він пошкодив вже існуюче свіже садно біля ліктя жвавими різкими рухами.

—Знайшла через що хвилюватись, – він закотив очі.

Схопивши двома руками нижню підкладку сукні, я відірвала шматок тканини, що з неї вона була зроблена.

—Лихо, що ти робиш?!

—Руку!

Я перев‘язала рану, з якої виступала кров.

Хлопець притягнув мене ближче до себе, і ніби ховаючи нас від непотрібних поглядів, відійшов в місце, де  ми могли загубитися серед інших розкутих щасливих людей.

М‘який голос виводив слова добрезнайомої пісні «The Platters». Все було ідеально, від кожної інтонації скрипки до обпалюючих іскорок в очах мого партнера. Ми повільно рухалися в такт, забуваючи про всі події, що відбулися з нами нещодавно. Всі болі і страхи втратили свій сенс. Так просто і божевільно водночас. Я тримала руки на його плечах, і помітила що мій лікоть зачеплює його перев’язану рану на лівій руці.

—Ой, пробач…- прошепотіла я.

Він посміхнувся.

—Досить дивитися на мене так! – зауважила я.

Жодного звуку з вуст Барнета. Навіть моє повне ніяковості зауваження не змінило нічого.

Я підняла  очі на цього зухвальця.

Він знову гмикнув.

Тепер вже я не зводила з нього очей, а він розгубився. По його обличчю я зрозуміла, що він обдумує щось важливе і вагається : казати це, чи ні.

—Мене давно не мучать болі. – нарешті наважився він, і опустив очі, підбираючи наступні слова, — А саме з того часу коли ти поруч і розділяєш це зі мною.

«До чого це він веде?» – спантеличено подумала я.

—Біля «бару»  ти сказала, що дотики не лікують, то чому ж тоді один твій погляд здатен загоїти всі мої рани?

«Мені почулося, чи він справді це сказав?»

Тим часом, Метью продовжував :

—І ні, я не поет і не романтик. І мені самому дивно й навіть лячно від своїх слів і всіх хімічних процесів що зараз відбуваються зі мною! Серце калатає, голова не варить! В мене жар?! Не інкаше. Ніколи зі мною не траплялося чогось подібного. І тому я зараз говорю про це, бо мовчати про свої думки і почуття не звик.

Ого. В його словах та емоціях, що зараз яскраво відбивалися на обличчі, була нечувана щирість. Цього я точно не очікувала, хоч і відчуваю те саме. В мені вирує радість і тривожність водночас.

Ось-ось почнеться приспів пісні. Я стою, з палаючим від сорому почуттів обличчям, й не можу навіть поворухнутися. Ми дивимося  один одному в очі довше ніж зазвичай. Довше ніж я коли-небудь з ким-небудь.

Ривком він притягує мене до себе, притримуючи за плечі. Відстань між нашими губами нестримно мала. Ще доля секунди, але ні. Я не можу.

Обережно відтуляюсь від цього контакту, повертаючи в бік голову і руками плавно відстороню його від себе.

Відштовхнула, але була не в змозі навіть подивитися.

А він, саркастично, сам собі ледь чутно мовив : «Ілюзія, значить»

Він посміхався, приховуючи гірке розчарування, я бачила це периферійним зором, але так і стояла з опущеною головою.

«Чому?Чому?! Чому?! Він відкрив своє серце мені і щиро у всьому зізнався. Головне, що я теж, безсумнівно,  маю почуття до нього, але не можу дозволити цієї близькості. Чому це так важко?»

—Пробач, я все зрозумів. – не ховаючи досади промовив Метью. По моїй щоці зісковзнула самотня сльоза-зрадниця, яку я швидко витерла, наврядчи  хлопець помітив це.

Він озирнувся в останнє на підозрілого «шпигуна» за четвертим столиком і помчав, схопивши мене за руку, до бару.

—Тут є чорний вхід? – нахилившись до людини за баром, стиха запитав юнак.

Бармен, підозріло оглянувши нас, показав рукою напрям.

Ми знову опинились на вулиці. Між нами була напруга і…туга? Я відчула, що сильно образила його, та не могла і слова сказати. Мені самій було дуже кепсько на душі. Мою відмову тепер він розтлумачував по-своєму.

—Скоро світанок. Не завадило б хоча б одну ніч поспати і набратися сил. В цьому кварталі живе кузина моєї мами- тітка Хелен. Заночуємо сьогодні в неї, а далі розберемося. До того ж, тобі б не завадило переховатися декілька днів у безпечному місці, поки цей галас навколо мертонських мафіозі не вщух.

Двері з червоного дерева і з лакованим номером 34. Ми притихли, чогось чекаючи. Мені дуже незручно, ще б пак, посеред ночі вриваюся до посторонньої людини у будинок. Але іншого виходу в мене немає. А що далі? В які світи подамся і за що житиму?

—Метью, любий!

На порозі з‘явилася усміхнена жіночка з світлим волоссям.

Хелен виявилася напрочуд привітною і гостинною. Вона не ставила зайвих питань, очевидно, що для неї це не вперше, коли трохи «побитий» племінник близько четвертої ранку раптово приходить без попереджень.

—І як завдання? Не поранені?—вона оглянула нас, шукаючи напевно глибокі рани чи плями крові на одязі.

Барнет заперечливо закивав головою.

—Ну якщо цілі і здорові, то хоч вже й пізня ніч, але я впевнена, що ви вже сто років нічого не їли. Сідайте, перекусимо швидко. —добродушно вона запросила нас до кухні.

Через сім хвилин тиші, поки ми, справді зголоднілі, наминали горіховий торт, Хелен все ж не витримала і наважилася запитати :

—А твоє прізвище яке, дорогенька? –схоже і в розмові з незнайомцями вона не скупилася на  солодкі  милі звернення.

Ну що ж, Хелен очевидно мала запитати хто я, якщо я вже залишаюся на ніч в її будинку. Я, пережувавши шматок торта, відповіла :

—Кьортис.

—Ой, дитя…—она вражено затулила рот долонею. —Співчуваю. Вже весь Лондон «на вухах». Залишайся в мене на стільки, на скільки потрібно буде.

—Дякую, але я впевнена, що щось придумаю.

Ми поговорили ще трохи і  понурий Метью, пішов спати нагору, посилаючись на втому.

—Тобі було б непогано рани продезінфікувати, аби чогось гіршого потім не було, – заявила Хелен, роздивившись моє лице. —Зараз я аптечку візьму.
Вона відчинила дверцята шафи і підсіла за стіл вже з невеличкою сумкою. Дістала спирт і вату. Потім жінка підсунулася до мене бличже і почала :

—Ви під час облави в казино познайомились?

Я, стуливши губи, аби стримувати біль, лише мугикнула їй у відповідь.

—Бідне дитя…–повторила вона ще раз. —Твій похмурий настрій мені зрозумілий, а ось Метью таким бачити досить незвично. Він взагалі завжди ховає свої негативні емоції, а тут…ніби кислого наївся і зиркає на тебе з-під лоба увесь час. І це не через завдання, зрозуміло.

Я зробила здивований вираз обличчя.

—Та досить тобі. Ти сама про все здогадуєшся, я думаю. Просто знай, що таким я його бачу вперше, і що б між вами не відбувалося, це його торкає до глибини душі.

Вона сказала ці слова і вийшла з кімнати, залишивши мене на самоті із аптечкою і обтяжливими розмірковуваннями.

—Твоя кімната прямо по коридору і наліво,—почулося десь з глибини будинку.

В кімнатці було чисто і затишно. Круглий столик, покритий мереживною білою скатертиною, на ньому картинка в рамці і світильник. Біля вікна стояло охайно застелене односпальне ліжко. На стіні, в обрамленій квітчастими візерунками рамі , висіло дзеркало. Кинувши швидкий погляд на себе,  я сіла на  ліжко, скинула взуття.

І відчувши нарешті довгоочікуване полегшення і спокій, впала на м‘яку постіль.

«Чи може в нас із Метью вийти щось? Він не схожий ні на одного чоловіка, яких я зустрічала в оточенні Мела, я чекаю якоїсь пастки тому відштовхнула його. Жила усе життя і не думала, що за такий малий термін можна прикіпіти так до когось. Чи не вперше відчуваю щось настільки хвилююче до іншої людини. Зі мною сталося те, що я ніколи не сприймала і над чим так голосно сміялася. Що ж робити? Втратити через свої упередження цей зв‘язок між нами не можу. Відпустити його не можу і не думати про нього, бісового сина , не можу!..

З цими думками я й заснула.

Тихий самотній годинник тікає і свідчить про те, що зараз вже восьма година ранку. В будинку тиша. Вмившись у сусідній ванній кімнаті, я крадькома увійшла  у кухню, де ми вночі «вечеряли» втрьох.

На  круглому столі біля двох шматків торта, що залишилися з учора,  лежала записка.