Не промах

Почніть пис

Я, не обертаючись, спокійним , але з нотками стурбованості голосом , запитала :

— Чому ви піднялися за мною?

В цей момент я продумую план наступних дій. Цей мерзотник явно щось задумав лихе.

— А я помітив, ти бойова, вмієш за себе постояти, а  знаєш…

Я продовжую стояти спиною до нього ,поки він починає свій безглуздий монолог. Його слова пролітають повз моїх вух, я сверлю поглядом картину, що висить на стіні біля дверей в мою кімнату.

— Ну то як? Може знайдеться все-таки запальничка для добродія?… А волосся то в тебе яке, красива….

Вже відчуваю дотик його шершавої долоні на своїх лопатках , а його пальці намагаються торкатися кінчиків мого волосся. Він підходить занадто близько.

Не роздумуючи більше ні секунди, я різкими рухом піднімаю картину і намацую  в своєму сховку свій пістолет Форт-17. В наступну ж мить повертаюся до нього та підношу дуло до його підборіддя.

— Тримай дистанцію, дядьку. Бодай ще одне недоречне слово чи погляд, я прострелю тобі  коліно. З характерним клацанням я відключила запобіжник, нажавши на захисний стержень в верхній, задній частині пістолета і відсунула  назад затвор.

Самотня лампа, яка освітлювала цей невеликий коридор на другому поверсі, де крім моєї, знаходились ще дві кімнати, освітлювала лице цього бридкого чоловіка.

Його здоровенні темні очі відображали , очевидно, приголомшення від такого повороту подій. Я відчуваю, як сильно калатає від хвилювання і тривожності моє серце, хоча я вмію вправно користуватися зброєю ще з років восьми, воно й не дивно. Дядько  Мел навчив мене всьому, що допомогло б мені залишатися в безпеці у власному домі та поза його межами. Обставини та середовище життя вимагають завжди бути готовою до всього.

—  А ти не промах…- прохрипів він і розреготався гулко , моторошно.

Перехопив моє зап‘ястя і на долю секунди підніс його до своїх губ. Від несподіванки я зойкнула.

— Міледі, вам варто було відразу погодитись.

І раптово він викручує мою руку до болю та штовхає до стіни. З тупим звуком я вдаряюся.  З таким же тупим звуком приземлився й мій пістоль на підлогу.

Його очі мерехтять вогнями підступності та якогось злого бажання. Мені гидко на душі від одного такого його погляду. Повільними кроками він наближався до мене.

—Не підходьте…- гостро попередила я.

— Ну чого ж ти , не будь такою

категоричною.

Його вуста розтягнулися в безсоромну усмісі і я помітила як блиснув його верхній золотий зуб.

І ось він в півметрі від мене. Розглядає моє обличчя та розгладжує свої брудні чорні вуса великим і вказівним пальцем.

— Треба було ваші ці гидкі вуса ще за столом свічкою підпалити, — злісно випалила я .

— Ха-ха, он як! – гигикнув він, — Що ще треба було зробити? – іронічно поцікавився він, охоплюючи моє лице своїми міцними руками.

— А ось що!

Із цими словами я стягнула йому на обличчя його картуза та пхнула щосили  ногою в живіт, «спрямувавши» його тушу в сторону драбини. Він,  втративши можливість орієнтування в просторі та рівновагу покотився наче бочка вниз по сходам з безпорадним репетом.

— Ось тобі, старий паршивець! – вигукнула йому вслід я.

Через хвилину, спустившись по цим же східцям я побачила його розпростертим на підлозі. Він охав та жалібно стогнав. Підійшовши  вблизь до цього містера , я промовила :

— Надіюся, в тебе вистачить розуму та гідності більше ніколи не з‘являтися у цьому домі.

У відповідь я почула лише важкий видих, сопіння і схлипування. Я відійшла до стіни , де стояла ще приблизно десять хвилин тому і спостерігала, як цей жалюгідний слимак насилу навкарячки виповзав з вітальні і зник за дверима. Ігри та веселощі продовжувались, ніхто навіть і не помітив раптове зникнення цього брюхастого ловеласа.

У вітальні було приблизно тридцять чоловік. Тридцять гангстерів, потенційних злочинців. Тричі на місяць вони збираються в домі мого авторитетного дядька та проводять цілу ніч святкуючи, галасуючи, за азартними іграми на великі суми грошей. Тут вони також обмінюються або перепродають зброю та ще чимало забороненого. В такі вечори тут обговорюються вже успішно виконані злочинні плани і схеми та зароджуються  нові злодійські ідеї . Звідусіль ллється дорогий алкоголь, п’яний регіт. Іноді «на повний місяць», як ми іноді жартуємо між собою , бувають серйозні бійки та сутички і навіть перестрілки… За свої вісімнадцять років мені довелося багато чого пережити. Хотіла б я стерти деякі спогади назавжди та не жити з вічним ризиком небезпеки за своє життя.

Розглядаючи присутніх в цій напівтемній, просторій залі я зачіплююся поглядом за той самий столик того самого містера Кларксона.

В голові проноситься думка : « Зовсім забула! Треба ж було підійти до їхнього столику..!»  Це все через того золотозубого!

Поспіхом поправляю своє вже трохи скуйовджене русяве волосся і швидко підхожу до містера Еді та його компанії.

— Доброго вечора, панове. Мел цікавиться, чи все у вас гаразд і чи є ще напої. – питаю я без особливого ентузіазму , але й не зовсім байдуже.

Всі розмови , що велися до цього, відразу припиняються. Еді Кларксон, добрий друг мого дядька, повертає голову до мене і тепло посміхається.

— Доброго вечора, Клер. Спиртного у нас ще достатньо, але було б непогано, як би ти принесла нам  кави, будь ласкава.

— Гаразд.

Я оглядаю присутніх за столом , щоб зрозуміти скільки чашок мені слід приготувати. За столом крім Кларксона сиділо ще четверо.  Троє з них були мені вже знайомі , не вперше в нас. А потім, випадково кидаю погляд на четвертого, що сидів ліворуч від Еді. Це незнайомець, ще зовсім молодий юнак в компанії цих жорстоких, хитрих беззаконників. Хто він ? Що він тут робить? Що могло привести його в це місце та в цю « спілку»? Хоча , це вже не моє діло і не повинно мене цікавити. В цей момент наші погляди зустрічаються. Серце на мить завмирає, наче його чимось вкололи. Його світло-блакитні очі безпристрасно подивились в мої. Три секунди цієї дивної паузи і я перевожу погляд на Еді та краєм ока помічаю , як хлопець легко посміхнувся.

— Дякую , Клер.

Розвертаюся та йду в кухню.

Майже четверта година ранку. В будинку вже тихо, деякі гості залилишилися та сплять на диваниах , або прямо на підлозі. Інші ж розбрелися по своїх логовах.

Я лежу в своєму ліжку, навіть не переодягнувшись , з розплющеними очима. Сон ніяк не йшов. Світало. Перші сонячні промені невпевнено пробиралися в мою кімнату і плавно лягали на стіни, килим, ліжко. Ех, Сонце, без тебе нікуди! Ти даєш життя і зігріваєш кожну живу істоту на цій планеті, але чому ж тоді в моїй душі морозно навіть в сонячний серпневий ранок? Я піднялась з ліжка і підійшла до шафи, аби увімкнути програвач з музикою, щоб хоч чимось розвіяти цю безсонну нудьгу, проте швидше за перші ноти пісні почувся скрип дверей в моїй кімнаті.

—О, Клер, вже прокинулась!-дядькові напевно теж не спалося,-Сьогодні нас чекає велика справа!