Дитинство та майбутнє

Тиша. Заспокійливі звуки води з річки, десь там купаються качки, які іноді видають свое гучне “кря” щоб зізвати до себе інших товаришей і далі приймати ванні процедури. Вітер до дуне та зірве якісь листя з дерев, то знов затихне і так кожен день, кожну хвилину.

На схілі, близ до річки, сидів маленький хлопчик на холодній землі підтиснув до себе ноги та й руками обхватив їх, а на колені він поклав свою голівку. Здається, він тут давно знаходиться та журиться, час від часу можно було почути його глухий плач. Щось цю дитину надто сильно образило, що він аж відірвався від реальності і склав компанію своєму суму.

Неочікувано долонь доторкнулася до плеча, що змусило малюка підірватися та дати побачити своє заплакане обличчя, яке вже почало набухати від сліз.

– Костик, я тебе всюди шукала! – стурбована дівчинка сіла поруч Кості. – А ти вон ось де, чому ти так далеко втік? Я дуже сильно за тебе турбувалася коли побачила, що ти кудись зник!

– Не твоє діло, Уляна! – відгризнулся він. – Ти напевно також прийшла посміятися с того, що я рудий з ластовиннями!

Костік був дуже обурений на те, що його не приймали до компании із-за зовнішнього вигляду хоча він ні чим не відрізняється від них.

Ситуація була така: мама руденького дуже сильно попросила піти на вулиці і погратися з дітьми, їй не подобалося те, що сидів цілими днями в будинку і лишь іноди виходив на білий світ. Дивився телевізор, грав в іграшки, читав книжки, малювал, робив все що може робити дитина у його віці.

Жіночка увійшла у кімнату синочка, який знов щось малювал, усі стіни не залишилися пустими, усюди були художні шедеври.

– Костику, та йди же ти подихай свіжим повітрям, ти як кімнатна рослина, сидить сиднями.

– Мамо, мені і тут добре сидіти, я не хочу з кимось гратися, – не відриваючи очей від малюнку сказав він. – Мене на вулиці будуть ображати, а я цього не хочу, буду знаходиться у кімнати!

– Та не звертай на них уваги, просто скажи щось у відповідь та й все, піди ти ж на вулиці, а… – вмовляла мати ледве не стоячи на колінах.

Сірі очі незадоволено подивилися на матінку, у якою вже на лобі було написано “йди на вулиці, я ж від тебе не відчиплюся”, він знехотя встав з стільця, що порадувало жінку.

Повільно, дуже повільно рудий йшов до двері на вулицю, підходячи все ближче, він чув сміх та гам. Зробив останній шаг до двері, зупинившись Костя почав гіпнотизувати ручку, сподіваючись, що вона сама відкрилася, але нічого не виходило, а жіночий голос кричав, щоб не стояв стовбуром. Зітхнувший, все ж таки відчинив двері, пішов до сусіднього двора де гралися діти.

Шумна дітвора спіймали в полі свого зору несміливого знайомого та стали щось кричати, активно махати руками. Костя нерішучі помахав у відповідь. Підійшовши до компанії його одразу оточили і дивилися не добро, немов вовки поглядом їли овечку.

– А що ви тут робите? – боязки запитав Костя.

– Граємося! А що нам тут робити ще? – відповів дівочий голос. Це була Уляна Мазур, це був її двір де дуже часто збиралися маленькі шкідники. – Я зараз хотіла піти і принести усім води. Почекайте на мене, – вона швидко увійшла до себе у двір.

– Отже, ти прийшов нас усіх проклинати? – запитав хтось з дітей.

– Ні, я не вмію чаклувати, – помахав головою у відповідь Костя.

– Та все ти вмієш! Просто ще не відкрив в себе потенціал! Напевно ти сидиш цілими днями у себе дома та практикуешь магію! – казала інша дитина. Почався сміх.

– В тебе навіть є кіт темний! Ти точно чаклун!

– Так, тебе треба спалити на багатті, як справжню відьму!

– А то вб’є нас та якогось діда!

І так кожного разу. Вже слів не хватає, щоб щось сказати, їм байдуже, їм лише треба з когось поглузуватися, а Костя як раз вважався найкращей ціллю.

Голова почала кружляти, очі вже були на мокрому місті, з цього діти почали все більше сміятися та тикати пальцями і кричали “Рудий, рудий, вбив діда лопатою!” Не в силах це терпіти, Костя утік туди куди очі дивилися, він біг настільки швидко, що добіжав до схилу річкі. Сів на холодну землю почав плакати, а потім сталося те що бачимо зараз.

– Ні-ні! – вона помахала головою туди-сюди. – Я не буду тебе цькувати, це ж дуже глупо, як мені здається…

– Щоб усі думали як ти… – шмигнув хлопчик і витер рукавом соплі зі сльозами.

– Я не всі люди, але я би хотіла, щоб люди стали трішечки добрішими. Ось я вважаю, що ти дуже гарний! – Уля обійняла Костю, якій почервоніл від такої дії. – У тебе гарні руді кучеряві волосся, а веснянки роблять незвичайним! Не у кожного вони є. Ти унікальний у цьому плані! Ось!

Засмученець вже повністю заспокілився, він дивився на Улю як на щось прекрасне, як на якійсь діамант, навіть краще! А вона щось говорила та говорила, а рудий не міг відірвати погляд від янгола, як він подумал, настільки вона була прекрасна у ту мить.

Можливо, саме зараз він відчув симпатію до дівчини, а можливо і ні, можливо це така реакція на доброту та компліменти, які він почув.

Костя у відповідь обійнял Уляну на що вона позитивно зреагувала. Вони так просиділи поки не сонце не почало спускатися, а десь далеко було чутно як дорослі звали двох пропажок, але хлопчик і дівчинка продовжили дивитися з висока на річку.

– Як вважаєш, тут дуже глибоко? – спитала Уляна.

– Тато говорив, що так, він розповідав як якійсь хлопець посперечався з друзями, що зістрибне звідси, та й зістрибнув, але не винирнув. Через добу тільки знайшли його мертвого. Після цього всім заборонили стрибати з схила.

– Моторошно! Бідний хлопець! – вона прижилася до хлопчика. – Але ми розумні і цього робити не будемо! Так, Костя?

– Так, – Костя кивнув головою.

Щось заворушилося в кущах, дві допитливі голові повернулися подивитися, що відбувається. Звідсіля вийшли чоловік та жінка, які видихнули з полегшенням.

– Боже, ось ви двоє де! Налякали нас! – стурбовано сказала жінка і підійшла до сина. – Не треба було так далеко тікати, а як що з вами щось трапилося? Стрибнути захотіли?

– Наташа, та не треба так гостро реагувати, бачиш, з ними все добре. Я сумніваюся, що вони би захотіли щось таке зробити, – посміхнувся чоловік. – Але не ховайтеся так несподівано. Добре?

– Тату, пробач, що так налякала! І тьотя Наталья!

– Це я запропонував піти до сюда, так що я теж пробачаюся, – сміливо промовил Костя.

– Йдемо вже, а то нас з’їдять тут комарі.

І вони всі пішли. Дорослі про щось активно балакали, жартували і сміялися. Їх діти шли позаду них і нічого не говорили одне одному. Здавалося, що у Костика не міг щось сказати, тому що дуже соромився.

Коли прийшов час прощатися, Уля помахала рукою та крикнула:

– Добраніч, зустрінемося завтра!

Руденький зробив теж саме, але нічого не сказав.

У весь останній вечір Костя думав про те що сталося сьогодні, щось його дуже зачепило, а саме – Уляна. Він хотів би дізнатися про неї побільше, знову побалакати по душам, як було в день! Йому завжди здавалося, що вона лише така мила та славна на людях, а зараз зрозумів її справжню натуру, хоч до рани прикладай, настільки хороша!

Заснув наш Костику з усмішкою на обличчі та чітким наміром піти у гості до Улі.

***

З ранку рудий був сам не свій. Батьки були приємно здивовані, що син настільки палав бажанням погуляти з новою подружкою, до цього дня син зовсім не хотів з кимось проводити час, окрім з Степаном, котрий сам приходив і не виставав поки не проведе добре час з Костею, але тому що набридливий товариш допомогав батьку не так часто діставав його.

Одягнувши, що перше потрапило до рук і зору, хлопчик швидко поснідав та й побіг, а біг він настільки жваво, що ще б трохи і його носяка поцілувалася з землею, але добре втримав планку, добіг до двора Улі та почав стукати по залізним дверям настільки шумно, що лай собаки не зупинялся до тих пір поки хозяйка не крикнула на пса і не відчинила двері.

– Привіт, Костю, заходь. Уляну ти побачиш, вона знову с котами грается, – вона відкрила повністю дверь, щоб хлопчик міг увійти.

Костя акуратно ступив до хазяїства сім’ї Мазур. Поруч з воротами була будка з великим пухнастим псем, який бігав і стрибав туди-сюди при виді незнайомца. Від цього його миска з водою та їжею валялися у різних сторонах. Мати Уляни покричала на Бублика, так звали брата меншого, та вгамувався, але все ж активно махав хвостиком. Костя трохи злякався з такої поведінкі, але все ж пішов шукати Уляну.

Довго вишукувати не прийшлося, Уляна сиділа навпочіпки, тримаючи милого пухнастика на руках, а коло неї, бігали двое маленькі кошенята, поруч була мама кішка, яка спостерігала за дітьми та діями дівчинки.

Зелені очі засіяли, коли вони побачили гостя, як здавалося це Кості, та щиро посміхнулася так вітаючи його. Вона взялася за лапку кошеня та помахала. Уляна та Костя посміялися. Рудий також сів як Уля та взяв рябого кошеня до рук, тому що він сам почав бодати голівкою у ногу.

– Ти йому подобаєшся, – сказала дівчинка гладячи задоволенну тваринку. – Якщо хочеш, то можеш його взяти собі!

– Я сумніваюся, що батьки мені дозволять взяти ще одного кота… – відповів Костя дивлячись на кицю, вона йому нявкнуло. – Але я можливо подумаю, не обіцяю, але подумаю!

– Добре-добре, мама хотіла їх всіх вбити, однак я її ледве зупинила! Мені стало шкода цих маленьких, вони ж не винні, що народилися і Мурка би ходила сама не своя, – обурено говорила дівчинка, але бистро заспокоїлась поцілував біленьку голівку. – Мамі не подобається, що Мурка часто народжує, а як щоб вона її стерилізували, то таких проблем не було! Я про це говорила батькам, у відповідь почула – “У нас немає грошей на операції”. Мене це не зупинило! Я почала збирати гроші, після цього батьки не зможуть мені сказати ні, – закінчила розповідати вона.

Слухач не міг відірвати погляду з Уляни. Вона так цікаво та емоційно все розповідала, він би її слухав і слухав. Настав час давати свою відповідь. Ні, дівчинка не просила цього, але заворожений повинний був щось сказати у відповідь.

– Це дуже хоробро з твого боку так допомогати своїй киці, я би так не зміг, – хитко бовкнут рудий та дивився кудись не небо.

– Я впевнена, що і ти таке можеш зробити, просто не було гарного випадка для такого, у майбутньому хочу стати ветеринаром, щоб лікувати тваринок та стерилізувати тварин! Так можно закінчити коло вбивст діток кошенят!

– Я як раз теж хотів стати ветеринаром… – на автоматі бовнув Костя сам цього от себе не очікував, щось всередині недобрим шепотом наштовхувало притягувати до себе Уляну у якой зелені очі сіяли почув це.

Вона поклала кошеня на землю зі своїх колінок та хлопчика і почала трясти його за плечі настільки сильно, що у жертві такого напада закружляла, а волосся розтріпалися. Потім поклала його голівку до груди, м’яка рука почала гладити неслухняні руди пухнасті кудрі, на ластовинному обличчі з’явився рум’янець, він чомусь захвилювався, але це хвилювання було приємним ніж від того коли наробив шкоди. Від руснявої дівчині дуже добре пахло, від мами так не віддавало так смачно, Костя почував себе начебто у Раю, він все більше вірив, що Уляна найкраща людина з якою спілкувався і жалів, що раніше з нею не подружився.

Через деякий час Уляна помітила, що Костя в полону її обіймив, відштовхнула від себе рудого, який на цей раз всеж таки впав на сиру, холодну землю, яка не встигла прогрітися. Все ж таки був ще ранок і деякі інші діти тільки тільки почали прокидатися. Костя виглядав дуже сонливим, тому що був одурманеним.

– Ой, пробач! На мене щось найшло не те… – нервово посміялась руса дівчинка та стала перебирати пальцями.

– Та нічого страшного, – посміхнувся Костя тим самим заспокоїв Улю, вставши та обстурушував траву з шорт і невелику частину лях.

– Я не знаю чому це зробила! – винувато дивилася вона. – Але поки тебе обіймала, я дещо придумала! Давай разом будемо вчитися на ветеринарів? Я так була рада почути, щось хтось має таку ж мрію як і я!

– Я так само як і ти рад… – почервоніння на лице знов почало проявлятися. – Пропоную поїхати до Києва і там стати ветеринарами.

– Це чудова ідея! Завжди хотіла побувати у великому місті, а про столицю навіть ї не думала! Даю обіцянку, що ми разом цього досягнемо! – гордо поставила руки по бокам.

В душі Костя зрадів хоч не показував цю емоцію на обличчі, а Уляна знов подарувала свою прекрасну усмішку.

Далі діти балакали про все що приходило на думку, вони гучно реготали, бігали та навіть стрибали. Проводили активно та весело час, так славно себе Костя давно не відчував, можна сказати навіть ніколи. Дівчинка з сусіднього двору, яку усіма силами ігнорував та вигадав дурні нісенітниці, почала відкривати нові, незвідані сторони характера.

Час пройшов настільки швидко, що начебто моргнув один раз, а тебе вже гукає матінко до дому, тому що щось ти дуже довго сидиш у чужому дворі, не треба доставляти дискомфорту людям. Костя настільки не хотів йти додому, що в голові вже почали спливати ідеї, як залишитися подовше у Уляни, але не хотілося отримати смачного ляпаса по маківці, хоча до такого батьки рудого фантазера не доходили, однак фантазії у малого не займати.

В решті решт друзі розійшлися. Відходячи подалі від подруги, рудий відчував начебто між ними відривається нить і з кожним кроком вона видавала неприємні звуки, а коли зачинив двері вже у себе на дворі розірвалася. Незважаючи на це, хлопчик відчував себе пречудово.

Другу половину дня він вирішив витрати на вивчення столиці України не вилізаючи з комп’ютера поки його батьки не виженуть. До цього моменту він також іноді таке робив, а зараз поставив собі ціль робити це щодня. Ще й у зв’язку сьогоднішній клятві треба починати потроху читати про ветеринарію. Здається, що внутрішний голос приніс проблеми, але Костя так не вважав. Бажання поїхати жити до Києва народилася не так давно за переглядом якоюсь телепередачі по телевізору. Його здивувала архітектура та неймовірна краса міста, а послухаєш про визначни пам’ятки прям заслухаєшь і не переслухаешь. Софіївський собор, Києво печерська лавра, Золоті ворота та інші історичні прекраси, на які хочеться подивитися власними очима, а не через екран телефону або комп’ютеру, так вважав Костя.

Він сидів так довго за комп’ютером читаючи усілякі статті і дивлячи пізнавальні відео. Кожен раз проходячи поряд з комп’ютерним столом хтось з дорослих зупинявся подивитися, що там цікавого дивиться дитина, але не бачивщи нічого підозрілого, шли далі по своїй справам.

І так проходив кожен день Кості. Вставав, йшов до Уляни, потім сидів дома та в перервах між цим щось їв або допомогал якщо просили.

В один із таких днів раптово прийшов Степан, Костя розумів коли саме він приходив: двері начебто вибивали з пружин, собака голосно лаяла, а вишенької на торті було:

– Костя, виходь на вулиці! – і кричав він так поки не чув, як до нього їшов друг.

Незадоволений хлопчик зачинив двері та подивився на руйнивика його дня.

– Привіт, ти чого так довго? – запитав Степан, ходячи наче на натягнутий мотузки виставивши рівно руки по бокам, лавці.

– Перестань ходити там де сидять, – він вже звик до таких витівок. – Я просто комп’ютер вимикал.

– Зрозумів, – бешкетник сів там де щойно ходив, Костя трохи скривився. – А я ось сьогодні допомогав сусіду з бур’янами. Так багато їх було, думали, що за день не впораємося, але змогли! Я ще допоміг сіно на тачці відвезти до сарая. За все це мені дали гроші. Уявляєш? Мамо мене потім похвалила і я опинився тута!

– Уявляю, а чому не приходив? Знову татові помагав? – щось задав рудий, щоб продовжити діалог.

– Ну так, для чого питаешь якщо знаєш відповідь? Я хоча б не сиджу дома як ти.

– Щоб ти знав, я гуляю з Уляною, а дома вчусь! – зло гаркнув Костя в очах можно було помітити іскрі. – А то хтось потім у мене намагається контрольні списати!

– Заспокійся, я тебе почув, але зараз літо! Навіщо ти тратиш час на такі дурниці? Замало дев’яти місяців? А ще я не думав, що ти здружишься з Уляною, ти казав що вона тебе дратує, а оно во як виходить… – розплився у кошачий усмішці Степан.

– Да ну тебе… – махнув рукою рудий.

Юний трудяга пожав плечами і мотиляв ногами туди-сюди, зачепивши м’ячик, який закатився під лавку, запропонував погратися, а то що він без діла лежить. Незадоволеному Кості нічого не залишалося робити як погодитися на гру, тому що Степан своєю присутністю вже причепився як лазневий лист. Почув згоду, він запульнув м’яч до друга той пхнув у відповідь і почався міні матч. Після нічиї кидали один одному у руки іграшку і говорили якийсь предмети, або їжу. Щось було на кштал гри “Їстівне – не їстівне”. Степан говорил усяке дурне і реготав наче кінь, а коли Костя ловил м’яч то хватався за живіт обидвами руками і сміявся як ненормальний, він аж краснів від сміху і сльози текли. Друг на нього дивився і думав: “Во телепень”

Почало світати. Небо було червоно-помаранчевим від заходу сонця, а на вулиці почав туди свіжий прохолодний вітерець. Хлопчики сиділи на лавці, відпочивали та дивилися на красиве небо, однак сиділи вони так недовго. Степан пішов додому, тому що як він сказав “мама вже хвилюється” і Костя зробив теж саме.

***

Скільки років, скільки зим пройшло, запитаєте ви? А пройшло стільки часу, що наші маленькі друзі вже у одинадцятому класі вчаться та годуються до екзаменів. Так-так, вже одинадцятий клас, ви не ослухались, зовсім скоро Уляна та Костя виповнять свої мрії, які загадали колись у дитинстві на літних канікулах.

За цей час багато чого змінилося. Наші герої виросли і стали дуже красивими. Особливо Уляна, вона приваблювала до себе усіх, всі бажали побалакати з нею, тому що добрішою і милу людину за неї не знайти. Мазур і танцювала на всіляких місцевих заходів, вчилась дуже гарно, допомогала усім якщо її попросят чи просто за власним бажанням. Вона була начебто місцевим ідолом. Однак комусь не дуже подобалося ділитися своїм янголом в колі якийсь придурків, які псували присутностю всю ідеальність дівчини та старався швидко відчепити Уляну від дурних одноліток, у яких один вітер гуляє в голові.

Костя дивився на це усілякий раз там вже викопував очами величезну, бездонну яму з якою ніхто не зможе добратися до найціннішого, а коли терпінню наставало кінець, він підходив до Уляни, брав за руку, казав, що їм вже пора йти додому та швидким кроком відводил подалі від однокласників, а дівчини залишається вибачатися і казати, що і правда пора крокувати за ним. До цього всі вже звикли і почали прослизали жарті, поведінка Кості стала тутешнім приколом, який зрозуміє той хто побачить наживу або послухає з вуст очевидців.

Одного сонячного травневого дня у школі знов проходив звичайний день школяра. У кабінеті української мови та літератури проходила підготовка до ЗНО, який вже був на носі.

– Діти, вам все-все зрозуміло? Якщо треба ми можемо знов щось повторити, не соромтеся запитувати, я вірю в ваші здібності і вірю, що здасте це ЗНО та отримаєте найвищи балі, – від хвилювання вчителька стиснула посібник з екзамену у руках.

– Не хвилюйтеся Марія Василівна, ми точно всі здамо на цілих двісті один бал! – викрикнув з свого місця задеркуватий голос.

– Ой, Степан, ти все напишеш і на триста і на чотириста балів, – відмахнулась жіночка.

– А ще поступим у якийсь престижний університет в Києві, – він начебто ні на чого не натякав, але ноти кепкування можна було почути. У відповідь на таке сусід з парти позаду ткнув ручкою в спіну від чого жартівник скривився та смикнувся. Степан повернувся до Кості який прищюрив очі і тяжко зітхнув.

– Так, Костя і Степан, перестаньте з’ясовувати стосунки, – ритмічно постукав олівцем зробила зауваження вчителька.

Степан кинув хитрий погляд і сів як сидів. М’якенька долонь торкнулася до напруженої руки хлопця і трошки погладила, а вираз обличчя казало: “Заспокійся, не нервуй так сильно” і це працювало кожного разу.

“Ах, як у неї це виходить? Відчуваю себе найщасливішою людиною у всьому світі… Не в світі, а навіть в галактики! Прекрасна, прекрасна Уляна!” – думав про себе закоханий.

Він кивнув головою, а вона вбрала долонь і продовжили слухати педагога.

Раніше Костя сидів поруч з Степаном, але в одну мить все змінилося. Друг зрадив сівши з однокласницею, Степан був ображений цим і цю витівку досі згадує їдкими жартами незважаючи де знаходиться.

Уроки скінчилися. Уляна залишилася після занять, тому що їй потрібно було щось вирішити з вчителем. Вона попросила Костю зачекати біля крильця школи, він погодився та став тинятися туди-сюди дивлячись на те як діти та підлітки виходили зі навчального закладу.

Несподівано хлопця ляснули по плечу та так, що він крикнув від несподіванки, а на цю реакцію почув набридливий регот Степана.

– Ти з глузду з’їхав?! Навіщо так лякати? Та щоб тебе… Бовдур! Бовдур! Ось хто ти! – емоційно лаявся Костя.

– Та що ти так горлаєш? Ти так можеш місцевих качок зізвати або курок. Кудахкаєш на усю вулицю, – обурений товариш виглядяв, як курка коли доторкнулися до курча. Не вистачало пір’я і була би ідеальна картина. – Добре, добре, вибачаюсь, а то ти мене зараз тут заклюеш. Що ти тут ходиш та місця не находиш, як квочка…

– Ти у мене зараз отримаешь! Я чекаю Уляну і ми підемо разом додому.

– А, ну тоді зрозуміло, ти ж у нас хвостик Уляни. І там, і сюди, дуже дивно виходить, що ти не коло кабінету стоїш, а то раптом хтось захоче побалакати з нею! – драматично поклав на лоб руку Степан.

– Вона попросила тут її почекати, а ти докопався до мене просто так! Я звісно знав, що ти тупий, але не настільки, – похмуро дивився на нього рудий.

– Пробачте, що я не хочу також як і ти поїхати до Києва де мене ніхто не очікує, але ти думаєш, що там тобі будуть аплодувати при вигляді прекрасного тебе – Ткаченко Константина Едуардовича, – саркастично говорил шатен. – Тобі потрібно ставитися до всіх з повагою, а не тільки до Уляночки. Ти ж як чортяка якийсь.

– Не твоє діло, – зморозив Ткаченко. – Тобі там треба допомагати батькам. Можливо тітонька Меланія щось і робить не зважаючи на хворі ноги.

– Вічно ти про це говоришь. Я піду тоді. Бувай, – друг махнув рукою і швидким кроком почав віддалятися від Кості.

У хлопця наче гора з плеч впала. Він як причепится і довго будеш відчипляти та й приходиться давити на конкретні точки, і це добре працювало. Костя не почував від цього погано, совість його не гризла, він казав чисту правду. Мама Степана завжди лізе робити щось по господарству не чуя прохання сина та чоловіка, сидіти і не давати зайву напругу на ноги, але їй було дуже нудно, як вона казала, робила щось таке, що потім вилазило боком. Костя був свідком таких діалогів тому знав, що казав.

Нарешті Костя побачив Уляну, яку відпустили, вона стрімко шла до однокласника.

– Ти мене не довго чекав?

– Ні, все гаразд, я все розумію. Зараз кінець семестру і можуть виникнути питання.

– Отож, це все вимотує, йде додому.

Красуня поманила за собою Костю. Вони вийшли з території школи, бовтали про усіляки речі. Хлопець виглядав поруч с Уляною дуже й дуже добрим, а відчував себе вільною людиною, як він сам вважав. Слухати мелодії голос була насолода для вух. Слухав би її і слухав, але всьому є край. Настав час розходиться по своїй домівкам. Час ходьби був настільким швидким, що це заставляло засмучуватися. Знов запитав про допомогу стосовно домашнього завдання чи екзаменів, але почув відмову сказали один одному “до зустрічі”.

Однак Костя не бажав так легко позбавлятися задоволення. З вікна його кімнаті був ідеальний огляд у кімнату ідола. Через шторки він міг легко побачити є мешканець там чи ні, а світло у вечорі спрощувало місію “поглянь за Уляною”. Також Костя виходив на огород бо знав, що там побачить її яка допомагає батькам і сам щось робив, від цього факту тато і мама Ткаченко вважали його працьовитим і добрим, але десь в глибині душі він це на дух не переносив. Костя взагалі ненавидів свою батьківщину, не любив місцеві стереотипи, вважав що усі люди, окрім Уляни, не прикладають ніяких зусиль щоб покращити своє життя. Його дратує сам факт того що рідні ніяк не захотіли переїхати у місто побільше, але і бачив у цьому великий плюс, що судьба подарувала йому змогу врятувати від такого життя бідну сільську красуню.

Настав вечір. Рудий втрачав вільну годину на повтореня уроків та завдань екзамену. Хоч він був дуже впевнений, що складе все на вищі бали, але повторювати треба щоб нічого не випустити з очей і рук. Зі спокійною душею відкладав шкільни приналежності і готувався до завтрашнього дня.

Потягнувшись на стільці, слідкувач виглядав є світло або ні. Знаючі, що в такий час вона не повинна вимикати лампу, але все ж завжди перевіряв.

– Чудово, я ще встигну сходити у душ, а потім зможу чатитися з Уляною, – сказав про себе Костя дивлячись на годинник у телефонні.

В кімнату різко увійшла жінка. Без стуку, не запитавши, Костю це дратувало.

– Мамо, скільки разів я тобі казав, що треба стукатися у двері та питати, можна увійти чи ні?! – сердито подивився сина на мати.

– Ти в душ збираєшся йти чи ні? – пропустив мимо вух незадоволеня дитини запитала вона.

– Так, я як раз туди йшов!

– Давай швидче, – і набридлива жінка вийшла з кімнати не зачинивши двері.

– Та чому ви всі такі тупі?! Як зі стіною спілкуєшся! – питав себе у думках Костя.

Від таких випадках він все більше і більше бажав скоріше закінчите школу, здати екзамени, поїхати першим рейсом звідси.

Заспокоїв себе хлопець пішов туди куди збирався. Горяча вода мала якісь цілющі средства. Костя на пару хвилин погрузився у свої думки поки вода на нього зверху лилася, неначе був у трансі, але несподівана струя холодної води швидко повернула мрійника на землю.

Ні що так не розслабляє, як тепла ковдра після душа та повідомлення про те, що Уляна в мережі та щось написала. Костя полюбляв кожного вечора переписуватися з подругою. Серце стукало мов ненормальне від цих вечірніх діалог, тому що Костя міг проявляти свої справжні емоції на обличчі та не боятися негативної реакції. Він міг прижати до грудей телефон уявляючи обійми з коханою. Якщо би хтось за цим спостерігав, то перехрестився і дав довідку до психіатра.

Настав час лягати на бок і спати. Уляна завжди йшла у царство Морфея у одинадцятий годині або у пів на дванадцяту, це як вже розмова складалася.

Хлопець поставив телефон на зарядку, метелики у животі не давали спокійно лягти спати, він все думав і думав про свою любов. Уявлял як вони будуть жити разом, як Уляна відповість взаємністю бо була зворушена амбіціями і добротою Кості. Руки самі пустилися під ковдру.

– Костику! Костику!! – кричала від насолоді Уляна. – Я тебе кохаю дуже сильно!

Рудий широко усміхався та тяжко дихав. Треба вимити руки, добре що поруч були вологи серветки, потрібно прибрати сліди від своїх вологих фантазії.

***

На вулиці стояла неймовірне пекло. Коло парадного вхіду до школи була біганина, крики, сміх, грала сльозлива мелодія про школу яку завжди вмикали на перший чи останній дзвоник. Хтось налаштовував музикальну апарату, а хтось брав мікрофон на перевірку робочого стану. Батьки фотографували дітей та їх друзів, матусі між собою переговорювалися.

Дівчата випускниці щось перевіряли одна одній зачіску, плаття, а хлопці стояли і дуркували, але все ж і вони хвилювалися танцювати перед великої натовпу людей, боялися щось зробити не те. Хореографиня запевняла випускників, що все буде добре і вона пишается ними, тому що діти вклали багато зусиль, щоб навчитися танцю.

Як ви могли подумати, Костя танцював разом з Уляною і про це заявив коли у перше піднялося питання про танець на останньому дзвонику. Ніхто не був проти, навіть дівчинка, всі про це здогадалися.

Пролунала промова. Випускники вийшли під музику та і почали танцювати. Десь поруч стояла хореографиня, яка схвально кивала головою. Батьки знімали все на камеру з усіляких ракурсів так щоб було видно їх дитину. Костя і Уляна дуже гарно танцювала, хлопцю було приємно бути настільки поруч, торкатися там де у повсякденному житті було не можна і притискати до себе. Степан теж добре кружляв у танці зі своєю партнеркою, але без огидних думок. Коли одинадцяті класи завершили танцювати всі гучно аплодували, батьки зустрічали дітей обіймами та сльозами на очах, деяким приходилося заспокійвати матусь.

Мати Кості також піддалася емоціям коли прижала сина до себе.

– Ти в мене вже такий дорослий! – говорила вона не відриваючися.

– Так, мамо, я це знаю. Витри лице, а то вже туш потекла.

– Так, Наташа, тримай серветку, – чоловік дав чим витертися і поклав долонь до плеча випусника. – Ех, Костя, а я пам’ятаю як ми тебе тільки до школи вели, а вже шкоду закінчуєш.

На все це Костя відповідав односкладними реченнями і поглядував як там у Уляни, а буле все як і у нього, і як у Степана. Все ж було цікаво подивитися як складаються справи у друга.

Коли святковий захід закінчився усі дорослі розійшлися, а школяри пішли проводити нудний останній день у школі. На уроках ніхто нічого не робив, всі балакали між собою і чекали можливості піти додому. Здається ніхто не хвилювался про ЗНО яке от-от прийдеться писати, всі вже подумках святкували випускний, який буде після чотирьох днів написань.

У вечорі перед екзаменом Степан попросив вийти прогулятися або посидіти на лавочці, це як Костя забажає, він обрав друге. Йому все одно було нічого робити, а бесіда могла хоть якось скрасити час.

Бойко вже зручно розсівся на лавці коли рудий зачинив дверь і сів поруч. Він виглядав не як завжди, а якось зажурено.

– Про що будемо говорити? – спитав ластів’янний хлопчик.

– Хотів запитати: а ті точно поїдеш пожитті до Києва і до сюда не повернешся?

– Я думаю ти знаєш відповідь, як тільки результати екзамену отримаю – так одразу першим автобусом разом з Уляною їду звідси, – рішуче відповів Костя. – Я можливо буду приїжджати до батьків, але жити ніякого бажання не має. А ти думав я різко зміню рішення і буду до кінця своїх днів у цій дірі? Ні в якому разі!

– Он як, я просто поцікавився, не кипишуй ти так. Просто ми нещодавно пішли до школи, а зараз розбіжаться хто куди, як таргані, – зажурено зітхнув шатен.

– Тому що не всі бажають ставити крапку тут, треба відкривати для себе нові можливості. Усі самі вибирають свої шляхи і йдуть до них. Ти вибрав свої, а я і Уляна інший. Мені таке не подобається, але все ж це твоя справа і причини присутні.

– Так, ти правий, просто чомусь стало різко сумно…

– Таке буває, тобі стало легше?

– Так, спасибі, я тоді піду. Успіхів тобі завтра, – помахав рукою і вже почав відходити.

– І тобі також.

Костя не зрозумів до чого була ця розмова. Можливо ситуація в сім’ї погіршилась і Степан буду вчитися на більш оплачуваної роботі? Можливо, але все ж це не його проблеми, у нього все йде як треба.

***

Екзамени були написані, урочиста церемонія видачі атестатів пройшла успішно і колишні учні пішли святкувати на повну своє єдине свято у їх житті. Музика достатньо гучно грала, всі жваво танцювали, проводили якісь міні ігри, фотографували, знімали на відео. Пили солодкі напої з цікавими добавками чи без солодкого, це вже у кого як бажання зіграють. Хоча нікому не було вісімнадцять хтось все ж таки проніс алкогольні напої і ніхто не був проти, це вже традиція на віка. Навіть Уляна випила пару стаканів і вже було видно, що трохи взяло, а Костя віддав перевагу смачному соку та слідкував за тим як буде складатися подалі випускний. Все ж було смішно спостерігати на п’яні витівки не тільки однокласників, але вчителей.

Несподівано для себе Костя відчув, як до нього хтось підійшов зі спини і міцно-міцно притулився, обхопив двома руками за талію, вони то підіймалися до грудною клітини гладили і опускалися знову до низу. Це дуже шокувало хлопця, а потім він відчув підборіддя у себе на плечі. Це була Уляна, яка слабо себе контролювала і єдине, що вона могла зробити – довіритися близькому тверезому другу.

– Костику… – слабо промовила дівчина. – Давай підемо додому, мені тут не подобається…

– Ти в цьому впевнена?

– Так, я хочу вже спати! Проводь мене додому, будь ласка, – не твереза дівчина більше притулилась до свого поводиря.

– Гаразд, гаразд, але відлипни від мене, незручно було так йти.

Аби-як, Уляна відірвалась від спини та й пішла під ручку з Костею. Ніхто не помітив їх відсутність, можливо хтось і підозрював, що все так складеться. Ткаченко не думав, що він буде проклинати сходи, але в той ситуації, який знаходиться все ж привід появився. Подолавши складну перегороду, парочка пішла далі, Кості було трохи складно контролювати п’яну ходьбу, однак пощастило в одному – Уляна не була буйною і не робила ніяких шалених речей. Щось бормотіла про себе, а Костя говорил “тихо, тихо, скоро будемо дома”.

І вони все ж дійшли до двора Улі. Неохайно відчинив двері, Костя і Уляна увійшли до двора, а потім до дому. А фінішною лінію була кімната Мазур. Обережно поклавши дівчину до ліжка, рудий вже збирався покинути дім і піти до себе, тому що втомился, однак його різко посадили на ліжко.

– Побудь зі мною, – прощебетела руса дівчина і лягла в позі зірці.

– Добре… – тихо відповів Ткаченко і сів поруч дивлячись на беззахисне тіло.

Щось наштовхнуло доторкнутися до голої ляжки і провів кінчиками пальців по шкірі. Блискавично мурашки пройшлися по шкірі, Костя відчув якийсь холод в грудях від того, що міг торкатися в більш пікантних місцях, тому що Уляна на це ніяк не реагувала, вона начебто вже заснула і усміхалась як кошеня. Її рожеві губи так і тягнули до себе, Костя нахилився до обличчя сплячої красуні, він відчував її подих і пахло від неї чудово не зважаючи на легкий запах алкоголя, відбувся поцілунок. Хоча Уляна не приймала у ньому участь, але все ж задоволення було неймовірним. Нарешті це відбулося. Знов поцілунок, але на цей раз більш сміливий, рука знов доторкнувся до ніжної шкіри, на цей раз впустив руки під плаття, губи торкнулися шиї, потім ключиці і все нижче і нижче. Дівчина видавала легкі стогін, що заводило хлопця. Йому було чхати на те що він зараз робить, він захопився процесом, він знав, що Уляна нічого не зможе дати опір, він хотів це зробити і стати ближче до своєї коханої.

Костя відчував нові враження поки Уляна виходила з трансу, пекуча біль у низу живота і стікаюча кровь допомогала їй в цьому. Вона втратила дар говорити, страх скував все тіло, вона не могла повірити в те що зараз відбувається. Може це сон? Але ні, це було насправді, Костя і не помітив, як жертва прийшла до тями даже після закінчення процесу. Він дуже тихо вийшов з кімнати, потім почула як закрилась дверь.

Сльози не слухняно покотилися по щоках, довіра до людини була зруйнована.

Як він міг це зробити?

Я ж тобі довіряли…

А ти виявися монстром…

Я тепер забрудненна… Покидьок

І тут нарешті до неї дійшло, що вся уся турбота була уявною, ці всі зустрічі після занять танців, біля магазину, біля огороду, навіть у мережі були не випадкові, усі його появи де будь було простим слідкуванням. Уляна відчувала інколи, що за неї слідкують, але не зважала на це увагу, скидувала на уяву, яка вирішила погратися. Деякі деталі з життя вона йому ніколи не розповідала, відмахувалась і думала, що колись це говорила.

Тварюка – ось як вона могла його описати. Одне слово і стільки емоцій.

***

Спав над Костик до самого обіду, ніхто його не став будити, тому що знали як зазвичай хочеться поспати після грандіозного свята, та і сам хлопець спав як немовля, весь такий щасливий. Прокинувшись він відчував себе як начебто наново народився, так добре, він давно не спав, у нього був пречудовий настрій. Перша дія, яку зробив Костя – потягнувся до телефону подивитися котра година. Побачив що треба, побачив повідомлення від Степана.

– Дивно, – подумав Костя. Зазвичай товариш рідко писав в основному писав перший рудий, і то не завжди, тому що Степан не дуже сильно любив техніку.

В повідомленні булі наступні слова: “Привіт, давай зустрінемося на схилу о третій годині дня, хочу з тобою поговорити.”

– Окей, побачимося, – швидко написав хлопець і відклав телефон.

Сьогодні Костя не планував турбувати Уляна, тому що знав що та відходить після веселих напоїв, голова все ж може боліти після такого і нудота напасти.

До зустрічі залишилося півтора години, вирішив цей час потратити на приход до себе, сніданку в обідній час та розповідям про те що було на випускному. Батьки сміялися коли син розповідав кумедні витівки на заході, сказав, що перевірив свої відповіді на екзамени та запевняв, що результати їх порадують, були дуже задоволені тим що у них така розумна дитина з світлим майбутнім.

Костя заніс газету “Ворскла” додому, як його попросили, та пішов на прогулянку, так він сказав батькам. Не швидкими кроками рудий йшов по лісу де колись бігав від набридливих дітей, які зараз планують вивчитися десь у Вузі в сусідньому місті на зварювальника чи щось з такого розряду. Оминув великі чагарники в очі попав Степан, який явно дуже сильно чекав друга, як тільки він почув, що хтось прийшов. Побачив руді кучеря, він як шалений пес накинувся на шокованого Ткаченко, раз удар по обличчю, стало пекти, другий удар прийшовся по животу, він впав на коліна обхопивши двома руками болюче місце. Степан не виглядав зараз добрим, ввічливим, простим хлопцем, його як кип’ятком ошпарили.

– Що ти робиш? – тільки і зміг промямлити, прищурив одне око.

– Ти ще і питання задаєш? Боже, а таким розумним здавався! Я би ніколи не подумав, що ти міг зганьбити честь дівчини! Взяти та скористатися її станом і використати як іграшку!

– Я нічо…

– ТИ ЦЕ ЗРОБИВ, НЕ СМІЙ СЕБЕ ВИПРАВДОВУВАТИ, – обірвав на полу слові Бойко. – Знаєш як їй було важко це розповісти? Вона сильно плакала… Тварина ти, ні тварина би таке не зробила, диявол! Ось ти хто! Мені лякала твоя прив’язаність до Уляни, але не зважал на це уваги. А треба було, щоб цього не сталося. Вона тебе бачити не хоче, не хоче чути твоє ім’я, ти їй зруйновав життя.

Костя не знав, що і сказати, слова начебто просто зникли. Степан ще раз нанес удар, але ногою в пах.

– Щоб він в тебе ніколи більше не встав.

І пішов залишив рудого одного з природою. Костя не міг переварити все сказане. І справді… Уляна його тепер боїться, усе що він робив було марним, усе коту під хвіст. Посидівши у цьому положенні деякий час, він встав і пішов до краю схила. Розставив руки у різні боки, почав падати обличчям вниз до річки переважно перед цим затримав дихання. Легені почали наповнюватися брудною водою, тіло повністю потрапило у воду.

Жалість так і не прийшла. Він отримав те що забажав сам.

Через кілька днів бездиханне тіло спливе. Його побачать. Будуть сльози матері, похоронна. Одні Уляна та Степан не відчували скорботу. Вони знали дійсну причину, але нікому не стали говорити.

Пройшло пару років. Степан наважився поїхати до Києва разом з Уляною, щоб підтримати її та і результати з екзамену вийшли кращими чим він думав. Він не зовсім хотів залишати батьків, але зрозумів, що треба робити своє життя краще чим бажав. Йому і Улі пощастило потрапити у один і той же університет, однак на різні спеціальності. Розділяли одне житло, втішали одне одного, знайшли нових крутих знайомих. Життя йшло як треба. Потім Степан і Уляна почали зустрічатися, виявляється, що вони почали відчувати теплі відчуття ще на початку переїзду. Все складалося прекрасно, той випадок давав про себе знати, але швидко вбирали. Після закінчення навчання вони вирішили одружитися. Весілля буле чудовим.

Роки йшли. Пара знайшла роботу де їх працю добре винагороджували. Степан і Уляна сиділа на дивані і щось вирішували.

– Я думаю ім’я Богдан дуже підійде малюку! – промовила Уляна погладжуючи невеликий живіт.

– Або Влад, – добавив від себе чоловік. – Чи може зовсім Влада, чи Богдана! Усіляке буває. Може лікар помилився.

– Можливо, але сказав, що буде хлопчик. Цікаво на кого буде він схожим? – замріяно запитала Уля.

– Думаю на свою прекрасну і дивовижну матусю! – послідував поцілунок у щоку.

– Чи на тебе!

Сміх був по всій кімнаті. Малюку все ж дуже сильно пощастить народитися в такий родині.

Десь далеко, десь знов на схилу сидів хлопчик, а коло нього була його подружка. Вона втішали зажуреного друга, а він її віддячив, а потім їх знайшли батьки.