Конкуренти

Мііран/Атенріль

***

Мііран завжди дивувався тому, як пляшка міцного пійла може на деякий час примирити навіть самих заклятих ворогів. Вони з Атенріль були конкурентами й ненавиділи один одного – Ґаррет Ховк за той рік, в який відпрацьовував борг, прославив «Червоних Залізяк» на весь Кіркволл, здійнявши їх над іншими бандами, але Атенріль з дратуючою регулярністю перехоплювала його клієнтів. Але з того дня, коли за безглуздою випадковістю – не без допомоги великої кількості алкоголю – опинилися в одному ліжку, повертались до цього знову і знову, трахаючись так, наче це останній секс у житті.

Атенріль мало чим відрізнялась від інших ельфійок, що проживали у Кіркволлі: ті ж маленький зріст, надмірна худорлявість, різкі риси обличчя й довгі вуха. Але на зовнішніх характеристиках ця схожість закінчувалась. В усьому іншому вона було повною їх протилежністю.

Вона мала гострого язичка – не менш гострого, ніж кинджали, котрими вона володіла вправно й майстерно, а погляд – не улесливий, як у шльондр, що працювали у «Квітучій троянді», й не заляканий, як у жительок ельфінажу. Атенріль завжди дивилася прямо в очі, і дивилася на інших, наче на купу лайна, що лежить посеред дороги.

Небезпека, яку вона випромінювала, приваблювала його, мабуть, більше за все інше. Саме через це відчуття, що змушувало кров у жилах бігти швидше й наповнювало член силою, він віддавав перевагу їй, а не шльондрам, хай би якими вправними вони не були. Жодна з них не могла дати йому те, що давала вона.

Міірану подобалось намотувати її волосся на кулак, доки він трахав її в худий ельфійський зад, подобалось відчувати крихкість ребер під руками – здавалося, стисни трохи сильніше, й зламаються. Подобалось, як вона стрибала на ньому, поки його пальці втискались в її стегна, залишаючи синці, а язик обкреслював кола навколо твердих сосків. І подобались її непідробні стогони й крики насолодження, які вона навіть не намагалася стримувати, наче бажаючи, щоб усі навколо чули, як їй добре, і які миттєво змінювались погрозами.

–  Одного дня я прикінчу тебе, – обіцяла вона, а за мить починала стогнати, коли його пальці проникали в неї.

– Якщо я не вб’ю тебе раніше, – сміявся він у відповідь, впиваючись поцілунком у її шию, прикушуючи гострий кінчик вуха.

Мііран знав, що вона не жартує, і що, як тільки він втратить пильність, вона приріже його без сумнівів і жалю. Він завжди був напоготові, і, слухаючи, як поскрипують дерев’яні половиці під її босими ногами, поки вона збирала одяг, розкиданий по кімнаті, незмінно тримав руку під подушкою, стискаючи руків’я кинджалу. Йому подобалось це відчуття суперництва, ця гра на випередження – хто першим втратить контроль над ситуацією.

І Мііран навіть не сумнівався в тому, що рано чи пізно один з них доведе цю гру до кінця. Він лише сподівався, що відбудеться це нескоро.