Знайомство та пригоди

Автор:
(А/Н): Попередження: цей розділ довжелезно довгий і, ймовірно, міг би функціювати як два окремих оновлення, але я вперта дівчина і не хотіла співати свій потік. ТАКОЖ_Я хотіла сказати, що я повернулася назад і змінила кілька речей в останньому розділі (непрофесійно, я знаю), як-от: надала Вілбуру трохи передісторії[параграф 40, я думаю??], вирішила видалити Таббо зі списку дітей Філзи, тож це лише традиційне SBI, купа граматичних виправлень і кращий вибір слів. Якщо ви хочете повернутися і перечитати це, будьте моїми гостями! Якщо ні, це не повинно сильно вплинути на ваш досвід читання. Для моїх нових читачів, які прочитали цей розділ після того, як я його оновила, це не стосується вас, мої любі, тому не хвилюйтеся про це. Я просто хотіла повідомити вас, тому що мені неприємно змінити це після того, як я вже опублікувала це.

У будь-якому випадку, люблю вас! Дякую, що прочитали<3.

____________________________________

Мій другий ранок у Poggtopia пройшов із відчуттям значно більшого відпочинку, ніж першого. Швидше за все, це було пов’язано з тим, що, окрім кількох тривалих розмов, попередній день був загалом витрачений даремно. Я, по суті, провела весь день і вечір, зосереджена на написанні другого розділу. Чим довше я дивилась на численні сторінки, розкидані по кам’яній підлозі, тим більше збентеження наповзало на моє обличчя. Чи справді я присвятила цілий день написанню про свиню? Мабуть так. Перш ніж я встигла ще більше поранити власну гордість, я зібрала аркуші паперу й безладно запхнула їх у сумку. Усі ці слова, присвячені комусь, з ким я була поруч щонайбільше годину; безумовно, не увійде в остаточний проєкт.

Після того, як я прибрала свій простір і зробила себе більш презантабельною, я вийшла зі своєї печери-кімнати. Я чула, що не я перша прокинулась; балаканина відбивалась від стін і тягнула мене до протилежного кінця яру. Дорогою туди я помітила Фанді, який схилився на скринею, мабуть, щось шукаючи. Після миті пошуків він дістав протертий на вигляд щоденник, і я побачила відчуття, яке охопило його, коли він поклав книгу в кишеню. Коли він закрив скриню й підвівся, він помітив мою присутність і зупинився, щоб посміхнутися мені. Перш ніж я встигла відповісти на безмовне привітання, він ахнув, ніби раптом щось усвідомив.

«О! Т/і, поки я не забув…» Він охоче скоротив відстань між нами. «Мені вдалося роздобути для тебе ліжечко. Знаєш, тому тобі не доведеться спати на підлозі.» Я відчула, як моє серце починає теплішати.

«Ой, Фанді, дякую. Це дуже мило.» Я посміхнулась. Він показався мені доброю людиною з того моменту, як я вперше почула його розмову, і це лише підтвердило це припущення.

«Коли я знайшов, воно було розібране, але я можу піти налаштувати його для тебе.»Він продзвенів, повертаючись, щоб зібрати з лавки згадані частини ліжечка.
Коли він дивився на мене, я не могла не помітити, як він злегка помахав хвостом. Як мило. До того ж він був корисним, тому його стало легше читати. Чим більше я думав про кілька наших взаємодій, тим більше я розуміла, що я ще мала подякувати за те, що знайшов час, щоб допомогти мені все наздогнати. Я була би безнадійно розгублена, якби не його пояснення. Тому, перш ніж він встиг сам побігти до моєї кімнати, я поклала йому руку на плече й усміхнулась.

«Ось, дозволь мені допомогти.» Я простягнула руки й запропонувала взяти частину припасів з його рук.

З милостивою посмішкою й кивком він дозволив мені схопити половину вантажу, перш ніж ми продовжили шлях, яким я прийшла.

Ліжечко було не особливо важко зібрати, і я абсолютно впевнена, що він міг би зробити це сам, але це дало мені можливість поговорити з ним трохи більше. Я обіцяла перед усією війною ближче познайомитися з усіма цими людьми і мала намір залишитися вірною своєму слову.

«Хей, Фанді?» Я заговорила.

«Хм?» Він відвів погляд від своїх рук і запропонував мені свою увагу.

«Я просто хотіла подякувати.»

«О, ні це…»

«Ти був дуже милий зі мною. Я дуже це ціную.»

«Ах, не згадуй про це!»Він якось збентежено посміхнувся.

«Також дякую, що розповів мені, коли я вперше з’явилась. Ти зробив справді хорошу роботу, прояснивши все.»

«Ти не повинна дякувати мені за це!» Він намагався залишатися приниженим, але мова його тіла підказувала мені, що йому сподобалася похвала. «Я міг би розказати вам про L’Manburg. Мені було приємно пояснювати.»

«О, тобі подобається історія?»Я засміялась.

«Ну, ти маєш бути обізнаним, коли ти син президента.» Він засміявся у відповідь.

«Ой, а правда. Вілбур – твій батько.» Я раптово згадала його вступні слова.

«Так!» Він кивнув.

«Хіба він не казав, що ти теж шпигун?»

«Мм-мм!»

«Ну… Розказуй мені про це. Як це сталося?» Я сіла
на щойно зроблене ліжечко й жестом попросив його
сісти поруч зі мною. Він погодився, не замислюючись, і я бачив, що він був схвильований тим, що я попросила.

«Гаразд, бачите, після вигнання Вілбура та Томмі,
Таббо призначили правою рукою Шлатта, але це
тривало недовго. Шлатт дізнався, що він все ще
спілкується з Томмі, і спробував публічно стратити
його за зраду».

«Боже!» Я прокоментував. Цьому хлопцю точно
було не старше шістнадцяти. Моє серце на мить
заболіло за нього.

«Так, це було важко, але йому вдалося втекти та
приєднатися до Вілбура та Томмі». – продовжував
Фанді.

«Коли він пішов, я зайняв його посаду правої
руки… і державного секретаря… і голови… і
архієпископа». Він усміхнувся.

«Я все задокументував
У цьому журналі». Він витяг маленьку шкіряну
книжечку, яку я бачила, як він так наполегливо шукав.

«Я виконував усі накази Шлатта й виходив за рамки
того, що він просив. Я допоміг зняти стіни, я спалив
прапор, я створив новий прапор, я тримав громадян
під контролем, я наливав йому напої, я слухав його
балаканину, я чистив його програвач, я давав поради
– до кінця він сказав, що я був усім, чого він міг
побажати для своєї адміністрації… сказав мені, що у
нього є «мрія», і він хотів, щоб я був поруч із ним всю
дорогу…»

Я уважно спостерігала за ним, поки він говорив.
Незважаючи на те, що я не з одного роду, мені ніколи
не було легше читати чиїсь емоції. Очі завжди були
вікном у душу людини. Один погляд на нього, і стало
очевидно, що йому боляче. У нього було щось, що він
так відчайдушно хотів викинути зі своїх грудей, але
певна невпевненість утримала його від цього.
тихо.

«Ти можеш розповісти мені про це». – сказала я

“Що?” – спитав він із напівсердим сміхом.

«У вас є щось, що ви хочете сказати… ви можете
це сказати». – підбадьорив я, поклавши руку йому на
спину.

Його вуха нашорошилися, а потім щільно
притиснулися до голови. Я не впевнена, чи це було
спричинено моїми словами, чи чисто через його
власну внутрішню боротьбу, так чи інакше, вираз його
обличчя завдав мені болю. Здавалося, він був
наляканий тим, про що я його просив, але я все одно
бачив, що більша частина його тіла хотіла говорити.

«Продовжуй». – лагідно попросив я.

Він знайшов мить, щоб глянути позаду нас i
прислухатися до яру. Коли він переконався, що ніхто
інший, крiм мене, не міг почути, він твердо втупився в
землю.

«Я… я почав думати про нього як про свого батька». –
тихо зізнався він.

«Шпигунська частина пішла від
мене, і… я дійсно відчув, що створив з ним зв’язок. Вiн
був добрим, він перевіряв мене, він питав мою думку,
і… я не знаю, він просто змусив мене відчути себе…
визнаним». Він зітхнув і підвів погляд на стіну перед
собою.

«Я думаю, що він, можливо, маніпулював мною,
але… але в той час мені було байдуже. Я думаю… – Він
замовк.

«Ти думаєш…» – повторив я йому.

Він кліпнув кілька разів, перш ніж нарешті знову
зустрітися зі мною очима.

«Я думаю, це тому, що… я не знаю, що Вілбур
завжди так зосереджений на Томмі та Таббо… я
насправді більше не відчуваю себе його сином – ніби я
менш важливий… ніби мене повністю й повністю
замінили».

Це був цікавий досвід – спостерігати, як емоції
так яскраво спливають у чиïсь очі. Його смуток
перетворився на розчарування, і він підвівся, щоб
почати крокувати по задній частині кімнати.

«Я просто… я боровся за незалежність цієї нації,
вклавши кожну унцію крові, поту та сліз, які я міг
запропонувати, і я не отримав жодної… навіть жодної
крихти визнання! Вілбур сказав мені, що я успадкую
L’Manburg, але тепер… ну, я не знаю, чи буде L’Manburg у спадок». Він пихнув, обмінюючи своє короткочасне
розчарування на поразку.

«Я не хочу ображатися на
жодного з них… Я люблю його, і я знаю, що він любить
мене, але я – водночас я просто…»

«Ти не відчуваєш, що він тебе цінує?» Я запитала.
Він витріщився на мене й подумав про мій
коментар, перш ніж його плечі опустилися й він
кивнув.

Він витріщився на мене й подумав про мій
коментар, перш ніж його плечі опустилися й він
кивнув.

«Так…»

«Я розумію, через що ти проходиш». Я співчувала.

“Угу.” Він насупився, явно скептично ставлячись
до мого твердження.

«Ні, насправді я». Я сперечалась. «Те ж саме було
з моєю родиною».

Вираз його обличчя пом’якшився, і він видихнув
повітря, перш ніж вирішив вислухати моє пояснення
трохи відвертіше.

«Там, звідки я родом, у кожній родині є дитина,
яка отримує коротку палицю. Одна дитина має
піклуватися про всіх, окрім себе, доки вони фізично не зможуть більше… тоді вони просто мають померти.
Вони очікують абсолютно всього, але не пропонують
вам натомість майже нічого. Я була одною із тих дітей».
Я пояснив.

«Це лайно». – прокоментував Фанді.

«Я знаю, і тому я розумію, як це погано для тебе».
Я встала з ліжка.

«Я теж любив свою сім’ю – досі люблю, але вони не бачили нічого поганого в наших звичаях. Мені довелося усвідомити, що їх не хвилюють мої почуття, тому мені потрібно перестати так хвилюватися за їхні почуття. Мені здається, ти в схожій ситуації, Фанді».

Він миттєво задумався, а потім сумно озирнувся
на мене, ніби прийняв моє пояснення за правду.

Я відчував кожну частинку його болю.

Жити непоміченим для своєї родини було відчуттям
самотності, якого я б побажав небагатьом. Я підійшов
до нього, поклавши руку йому на плече.

«Ти повинен розуміти, що ні в чому з цього немає твоєї провини. Я знаю, що це боляче, але я не думаю,
що Вiлбур коли-небудь визнає це так, як це потрібно
Тобі. Не витрачай час на людей, які цього не оцінять».
«…Мабуть, ви маєте рацію». Він зітхнув.

«У будь-якому випадку так важко змусити когось із них слухати». Він сказав з напівусмішкою.

«Ну… я завжди буду, коли вам це знадобиться. Я
обіцяю.” Я підморгнула і ніжно поплескала його по плечу.

Якусь мить він дивився на мене, перш ніж
знайома посмішка повернулася на його обличчя.

«Дякую… знаете, я радий, що ви на нашому боці».

Він тихо сказав, поклавши руки на мої плечі та
скріпивши свою вдячність міцними обіймами.

Я не відмовилася. Як я могла? Було так приємно
знати, що тут є хтось, хто розділив таку важку
боротьбу. Я знала, що на нього я можу покластися, і мала намір відповісти йому такою ж добротою.

Коли ми відпустили та обмінялися ще однією
парою посмішок, ми розійшлися. Він пішов до своєї
кімнати, а я повернувся до решти групи.

Я вже бачила відлуння дисциплінарного тону Філзи, затьмарене пронизливим та істеричним реготанням Томмі.

«Ого, куди ти збираєшся, Великий Кью!?» – реготів
він.

Гадаю, ніколи не було нудно з цією дитиною.

Коли я пішла приєднатися до всіх, Квакіті
прослизнув крізь під’їзд і торкнувся мене плечима,
проходячи повз. Я озирнулась й спостерігав, як він
швидко піднімається сходами з великим рюкзаком,
що висить на його плечі, і важкою на вигляд сумкою в руці. На його обличчі був такий жахливо рішучий
вираз, ніби він був на місії. Зацікавившись, куди він
подiвся, я відвернулась від отвору кімнати з повним
наміром піти за ним. Але перш ніж я встиг зробити
більше ніж кілька кроків, я відчув руку на своєму плечі.

«Т/і!» – проворкнув бадьорий, але делікатний
голос.

Дивлячись позаду мене, Нікі стояла з ввічливою
та доброзичливою усмішкою. Вона зняла руку з мого
плеча, щойно наші погляди зустрілися, і натомість
почала возити нігтями. Мені було зрозуміло, чому
Вілбур назвав її «любов’ю нації». Її лагідний вираз
обличчя та пасивна аура зробили її дуже милою.

“Як справи?” Я посміхнулась.

«Ну, я щойно закінчила порцію булочок за новим
рецептом, і мені потрібна інша думка, і ти єдина
людина, яку я ще не бачила, тому мені було цікаво, чи
можете ти…» Вона замовкла і закінчила словами
обнадійливого промінчика.

Правда, я воліла би продовжити свій початковий
план і піти за Квакіті, але оптимістичне очікування в її очах ускладнювало впоратися з будь-яким
відхиленням. Я вирішила, що якби я поспішила, я все
одно зможу наздогнати його.

«Я був би рада». – процвірінькала я.

Бадьора усмішка, яка прикрашала її обличчя після того, як я відповіла, підказала мені, що я зробила правильний вибір. Я пішла за нею до маленької різьбленої кімнати, яка слугувала кухнею, і мені відразу ж дали блюдо глазурованих солодких ягідних булочок. Я взяла один і стримувала сміх, оскільки вона з ентузіазмом чекала. Моєï реакції.

Господи, ця дівчина вміла пекти.

Розсипчастий по краях і пластівчастий у центрі, ласощі тануло в роті й покривало мiй язик солодким,
але гострим смаком. Найкращі пекарi Hearthstone не
витримали навіть найменшої свічки.

«Чорт, Нікі, це справді добре!» Я похвалив перед
тим, як проковтнути.

“Ти так думаєш?” – схвильовано запитала вона.
«Секрет полягає в тому, щоб використовувати жирні
вершки та зберігати масло замороженим».

«Справді? Ти повинна дати мені кілька уроків».

«Я була би рада! Ми могли б почати прямо зараз,
якщо хочеш, у мене є декілька…»

«Насправді…» – перебила я. «Сьогодні мені
потрібно впоратися з декількома справами, але якщо
ти тримаєш мене за це, я хотіла би взятися за це в інший час».

«Ні, звичайно, це нормально!» Вона ще раз
простягнула менi блюдо. «Ось візьміть одну в дорогу».

Я, звичайно, не відмовилась, вихопивши ще одне
тістечко, перш ніж подякувати їй. Після того, як я
поспішно закінчив решту першої булочки та зібрала
свою зброю, я нарешті зміг вирушити в погоню за
Квакіті.

Коли я кинувся з Погтопії, мені вдалося побачити
його далеко попереду на коні, що йшов стежкою до
лісу. Помчавши до стайні, я зачепив Торча швидше, ніж будь-коли раніше, запропонувавши йому додаткову булочку як нагороду за його поступливість. Ми вирушили прямо в галоп з пасовища й стежкою вниз. На щастя, з такою швидкістю, якою рухався Квакіті, наздоганяти його не знадобилося дуже багато часу.

Коли я підійшов ближче, Квакiтi озирнувся на мене
через плече. Хотіла би я побачити його обличчя, але я
була набагато більше зосереджений на його коні. Він
сидів на верхівці коня, зробленого лише з кісток, і коли я наблизилась, він озирнувся на мене порожнистими безвиразними раковинами. Раніше я чула чутки та бачила малюнки цієї породи, але ніколи не мала нагоди зустрітися з нею особисто.
Вирішивши не робити з цього приводу великої
проблеми, я проігнорувала своє захоплення й
сповільнив Факела, щоб піти поруч із Квакіті.

“Гей!” Я привітала його привітною усмішкою.

«Гей…» – відповів він, дивлячись на мене трохи
скептично.

Це могло бути через те, як я щойно прибігла за
ним, або через колективну підозру, яку він усе ще мав
пiсля нашої першої зустрічі… але, швидше за все, це
була комбінація обох.

“Що ти задумав?” Я запитала.

«Мені потрібні кращі обладунки та зброя». Він
відповів просто. «Що з тобою?»

Гадаю, я не повинна була очікувати чогось більш
захоплюючого. З того, що я бачила, більшість людей
проводили свій час, зосереджуючись на підготовці до
майбутньої війни, про що я справді також мала би робити. Я одразу визнала, що це хороша можливість.

«Я прийшла, щоб допомогти тобі отримати кращі
обладунки та зброю». Я відповіла з посмішкою і була
цілком задоволена його реакцією.

Вiн миттєво перевів погляд уперед і, мабуть,
сподівався, що я не помічу невпевненої усмішки, яка
розсмикнула кутики його губ.

Коли я спостерігала, як його вираз обличчя
змінюється від невпевненості до чогось більш
сором’язливого, я згадала свою пам’ятку про нього за попередній день і вирішив діяти відповідно до неї
зараз. Мені потрiбнi були союзники, а не вороги.

«Слухай, Квакіті, я просто хотіла уточнити і буду з
тобою абсолютно відвертою – я справді не шпигун».
Він на мить озирнувся на мене, а потім усміхнувся
й кивнув.

«Хе-хе-так… Інші начебто відвернули мене від
цього висновку. Вибач за вороже ставлення під час
нашої зустрічі, але… знаєш… Це війна».

«Ні, я не звинувачую тебе, насправді». – запевнила я
його. «Бути втомленим – це добре. Ти просто хотів
убезпечити всіх, я це поважаю».

Вiн, здавалося, почувався трохи зручніше,
розслабивши поставу та послабивши хватку за
панування конем.

«Просто… Дрім сказав нам, що там був пацюк, чи
кріт, чи щось інше, відтоді я на межі». Він пояснив.

«Справді?» Я запитала. Якщо це правда, то не
дивно, що він так агресивно відреагував тієї першої
ночі.

«Так… але це було задовго до того, як ти з’явилась,
тож навряд чи варто, щоб це була ти».

«Ну… як ти думаєш, хто це?»

«Чесно кажучи, я абсолютно не знаю. Велика
частина мене думає, що зрадника немає, а Дрім
просто збрехав, щоб спробувати розтріпати нас і
спричинити внутрішній конфлікт. Я б не здивувався».

«Я постійно чую про цього хлопця «Дріма». Я знаю,
що він мав би бути тираном чи чимось, але… хто він
насправді?» Я сподівався, що він зможе мене трохи
просвітити.

«Що ж, чесно кажучи, я не дуже багато знаю про
нього, крiм того факту, що він мудак. Це… і всі його
бояться. Ти його на війні обов’язково побачиш».

«Боже…» – зітхнула я. Його опис був не таким
корисним, як я сподівалась, але хей, не все дається
легко.

«У будь-якому разі…» – продовжив я. «Розкажи
мені про себе, Великий Кью», – хихикнув я.

«Що ти хочеш знати?» Він засміявся у відповідь.

«Я не знаю… як ти тут опинився?» Я запитала.

«О, я насправді прийшов з адміністрації Шлатта».
Він вiдповiв. «Я був його віце-президентом… поки ми
не посварилися».

«Ой?» Я його підбивала.

«Так. Спочатку все було чудово, але не
знадобилося багато часу, щоб зрозуміти, що він таке
собі лайно. Отже, я пішов і приєднався до Рogtopia».

«Справді?»

«Так, я досі не знаю, чому вони мене прийняли.
Вся ця війна – це як би моя вина». Вираз його обличчя
став трохи похмурішим.

«Не кажи так». Я запротестував. «Ти не змушував
людей голосувати за нього».

«Ну, не обов’язково… але я причина того, що він
президент».

«Як?» – запитала я, трохи схвильовано, щоб дізнатися більше про тонкощі цього конфлікту.

«Коли вибори закінчилися, Вілбур отримав сорок
п’ять відсотків голосів, моя кампанія закінчилася з
тридцятьма, а Шлатт залишився з шістнадцятьма».
Вираз його обличчя почав формуватися у щось, що я
могла описати лише як жаль. «Як ідіот… Я об’єднав партію зі Шлаттом, і ми виграли з різницею в один відсоток. Він став президентом, і відтоді це було велике лайно». Він зітхнув.

«Гей, ти не знав, що так станеться. Тине винен». –
сказала я твердо.

«Дякую… я маю на увазі, що ніхто в групі навіть не
намагався це вирішити, тому, я думаю, вони на мене не засмучені».

«Я думаю, ти просто добрий». Я посміхнулася. «Отже,
цей персонаж Шлатт, який він?»

Брови Квакіті на секунду здригнулися вгору, перш
ніж насупитися у щось більш гірке.

«Він маніпулятивний, самозакоханий,
самозакоханий хер». Слова зірвалися з його вуст так
легко, наче він чекав, щоб їх сказати. «Змусив усіх
виконувати всю роботу, керуючи цією країною, а він
сидів на дупі й не робив нічого, крім куріння та пиття».

Я дуже швидко зрозуміла, що це може бути для
нього болісною темою, і хоча я зазвичай не проти
вникнути в делікатні теми, я не хотіла, щоб він
хвилювався. Зрештою, я була тут, щоб подружитися з
ним, і хотіла би, щоб наша перша справжня розмова не перетворилася на щось негативне.
Маючи це на увазі, я перевела увагу з майбутнього та
колишнього президента.

«О! Я хотіла запитати, які матеріали ми шукаемо?»

«Хм? О, незерит. Він відповів, легко
пристосовуючись до змiни розмови.
Від його відповіді я відчула, як у мене трохи
стиснуло живіт. Не те щоб я був здивована. Я маю на
увазі, як він сказав, це війна . Звичайно, нам
знадобиться якомога найкраще спорядження, але я
намагався уникати пустот настільки часто, наскільки
це було можливо.

Гарячий, задушливий, зі смертю, що чатувала за
кожним рогом, Пустота не була місцем для
слабонервних. Я була там кілька разів, щоб відчути це, але завжди залишався в одному з небагатьох
поселень і виходила лише з дуже досвідченими. Деякі люди насолоджувалися небезпекою життя там. Однак я так і не зрозуміла звернення. Люди просто не були створені, щоб існувати в такому царстві, і мене це цілком влаштовувало. Зважаючи на це, я знала, що
якщо ми хочемо кращої зброї, не уникнути поїздки.
Ніби світ почув мою внутрішню відразу, шлях
раптово закінчився біля великих неосвітлених
обсидіанових воріт. Ми з Квакiтi злізли з коней і
прив’язали їх до сусіднього стовпа.

«Думаєш, вони порозуміються, поки нас не буде?»
– запитав я напівжартома.

«Я сподіваюся, що так. Інакше вони не обідатимуть». Він засміявся.

Діставши з сумки кремінь і сталь, він підійшов до
порталу й став на коліно біля основи. Я відступила і
спостерігала, як єдина іскра спалахнула яскравим
спалахом. Фіолетові та рожеві відтінки кружляли
разом у чудовому дисплеї, перш ніж перетворитися на повільну та безперервну брижі. Якби я не знав жахів, які ховалися за цим сяючим входом, я міг би навіть подумати, що це прекрасно.

«Готова?» Він озирнувся на мене з певною довірою
до нього, що справді допомогло заспокоїти моє
занепокоєння.

«Готова, як завжди». Я запалила тон і підійшла до
порталу.

З цими словами ми швидко кивнули один одному
й одночасно ступили в закручений під’їзд. Мої вуха
відразу ж наповнив оглушливий звук того, що я міг
описати лише як пульсуючий ураганний вітер. Шуми
завжди були моєю найменш улюбленою частиною
процесу, але, на щастя, вони ніколи не тривали дуже
довго. Невдовзі я відчула жахливу спеку, що охопила
кожен дюйм мого тіла, і знову задумалася, як у такому місці можуть існувати будь-які форми життя.
Ми зійшли на червону та гравійну підлогу, і я на
мить оглянулась довкола. Портал приземлив нас трохи поодаль вiд озера, наповненого лише лавою. Пара кроковиків та їхні дитинчата петляли поверхнею до берега багряного лісу. Чим довше я намагалась сприйняти все це, вiдчувалося таке сире тепло, наче воно висмоктувало вологу прямо з моїх очей.

«Це місце стає все гарячішим і гарячішим,
правда?» – прокоментував я, вже помічаючи, як на
моему лобі виступають краплі поту.

«Так, давай спробуемо швидше покінчити з
цим». Він почав сканувати вздовж скелі, перш ніж
раптом простягнути руку й вказати на маленький
отвір.

«Як щодо того, щоб ми почали там?» Він
запропонував.

«Ти головний». Я посміхнулась.

Ми підійшли до стіни й не гаючи часу почали.
Квакіті поклав сумку, яку він носив із собою, і виявив,
що вона була повна динаміту. Однак я швидко
зрозуміла…

«Квакіті, хіба це не той самий мішок, у якому ти
тримав кремінь і сталь?» – запитав я з цілковитою
недовірою.

Він замовк і дивився на мішок із вибухівкою. Я
мав рацію, він справді тримав вогнезахисний бочок у
тих самих межах, що й легкозаймистий мішок із
тротилом. На його обличчі з’явилася крива усмішка, і
він насилу стримав сміх.

«Е-е… так…» Він поклав руку на очі, щоб
спробувати приховати збентеження.

Я не могла не розсміятися, і він швидко наслідував
цей приклад.

«Це… Це не смішно, ми могли загинути!» Мені
вдалося випалити між нашими нападами хихікання.

«Так, але ми цього не зробили!» Він сперечався,
вириваючись зі сміху, перш ніж простягнути мені
кирку. «Ось, давай і зроби мені кілька дірок».

Я зробила, як він просив, взявши інструмент і
встромивши його в гніздо стільки разів, щоб зробити
кілька маленьких дірок, кожна з яких була достатньо
великою для однієї палички динаміту. Єдине, що я могла оцінити в незері, це крихкість землі. Абсолютна
нестача води робила ґрунт розсипчастим, і його було
набагато легше видобувати, ніж у надземних печерах.

Коли я закінчив, я відступив і дозволив Квакіті
заповнити кожну щілину вибухівкою. Він знову дістав
кремінь і сталь і усміхнувся мені у відповідь.

«Готова?»
Я кивнув йому й спостерігав, як він запалює запал.
Як тільки ми побачили іскру лінії, ми не гаяли часу,
поставивши пристойний простір між нами та вибухом.
Квакiтi схвильовано верещав і неодноразово кричав
слова «іди, іди, іди».

Ми зупинилися на безпечній відстані й спостерігали, як вибухівка здетонувала й залишила в стіні дiру поважних розмірів. Ми б повторили цей процес ще кілька разів протягом години без успіху, перш ніж нарешті прийняти рішення спробувати інше місце. Квакіті заохочував мене вибрати другий сайт, вважаючи, що я можу мати кращу інтуїцію. Трохи погулявши, я зупинився перед схилом скелі, що межує з викривленим лісом, і впевнено вказав на вже сформовану підземну печеру.

Вiн, здавалося, був так само задоволений моїм
вибором і охоче потягнув мене за собою в печеру. Я ще раз допомогла йому зробити отвори для вибухівки, і ми знову почали цикл підривання речей, перевірки на наявність незериту, а потім знову підривання. Ми утворювали кратер за кратером за кратером, поки, нарешті, коли ми готували наступний комплект вибухівки, не почувся гучний стукіт .
Ми обоє озирнулися через плече й побачили
величезний шматок уламків, який раніше застряг у
стіні, а тепер лежав на підлозі. Було важко стримати
хвилювання, і ми ледве дочекалися, поки камінь
перестане тліти, щоб ми могли перекласти його в
сумку Квакіті.

«Я почала хвилюватися, що це програна справа!» Я
сяяла.

«Так, але нам знадобиться набагато більше».
Квакіті засміявся.

З того моменту це було так, наче сама удача
благословила нас, майже кожен другий вибух
відкривав стародавні уламки різного розміру. Деякі
маленькі, як подушечка мого великого пальця, деякі
достатньо великі, щоб їх можна було тримати двома
руками. Кожен кишеньковий фрагмент зустрічався
миттєвим святкуванням між нами двома. Немає
нічого подібного до напруженої командноï роботи, щоб зблизити вас з кимось, і на третій годині ви ніколи б не здогадалися, що у нас із Квакiтi були якісь сумніви. Це була кропітка і трудомістка робота. Наприкінці ми обое були виснажені, сиділи на землі й мокрі від поту. Однак один погляд на цю сумку, в якій були найбажаніші матеріали, відомі людині, зробив мій дискомфорт незначним. Ми проходили повз їдальню, намагаючись поповнити запаси води, яку втратили під час усієї цієї роботи. Коли я почала витирати піт з обличчя, Квакіті на якусь мить порожньо дивився на стелю, а потім
повернувся і м’яко посміхнувся мені.

«До речі, дякую, що прийшли допомогти. Я ціную це.»

«Дякую, що дозволив мені піти разом з тобою». Я
відповіла. «Ти не такий поганий, як я спочатку думала».

«Ой, дякую». Він закотив очі й зареготав. «Це
означає, що я отримаю місце у вашій книзі?»

«Я не знаю…» – пробурчала я, – «Я подумаю».

Було смішно подумати, що лише два дні тому
цей хлопець приставив мене сокирою до шиї, а тепер
ми тут, жартуємо й п’ємо з однієї пляшки. Будь-якої
ворожнечі між нами, здавалося, ніколи не існувало, і я
був у захваті від того, що у мене є ще одна людина, яку я міг би назвати своїм другом.

«Ти збираешся повернутися?» Я запитав.
Я абсолютно не знав, скільки часу ми витратили
на видобуток, але загальний біль у моєму тілі сказав
мені: «Занадто довго». Квакіті подивився на наш мішок зі сміттям, а потім на мішок із вибухівкою.

«Хммм, у нас залишилося приблизно… п’ять
паличок. А як щодо того, щоб ми їх усіх підірвали за
один раз, і тоді ми закінчимо?» Він запропонував.

«П’ять палиць одночасно? Ти підірвеш будь-який
незерит, який там є». Я сміявся.

«Ні, це занадто важко для цього. Давай.” Він
підвівся і взяв мене за руку, щоб допомогти
підвестися. Я знову взяла кирку, зробивши п’ять маленьких отворів у стіні, перш ніж гарненько погладити поверхню.

«Гаразд, ти встав». Я посміхнулася, ступаючи з
дороги, коли Квакіті засунув палицю в їхні відповідні
діри.

«У мене гарне передчуття». Він кивнув на стіну.

«Дивись, а там як буде… ніби три шматки».
Я не мовчала, як сповнена надії, але, зважаючи на
удачу, яку ми мали, я також не була сповнена сумнівів.

Насправді, коли Квакіті запалив запал і підбіг до мене, я виявила себе такою же збудженою, як і він. Наше очікувальне хихікання відскочило від стін печери, коли ми схопили одне одного за руки, готуючись утриматися від вибуху.
Вибух був трохи сильнішим, ніж ми очікували, і
якби не те, як міцно ми трималися одне за одного, є
велика ймовірність, що я б спіткнулась. Наші хіхікання вщухли, щоб не вдихнути занадто багато пилу. Говорячи про пил, я помітила, що цього разу було піднято набагато більше пилу, що не було дивним, враховуючи, що ми використовували п’ять паличок одночасно. Що здивувало, так це тьмяні потоки світла, що просвічували крізь клуби диму. Коли я це помітила, я раптово стиснула Квакіті за плече й мовчки вказала на кінець тунелю. Він нічого не сказав у відповідь, але я знала, що він теж це бачив.

Він почав робити короткі кроки до джерела світла,
обережно, щоб не спіткнутися об зубчасті шматки
каменю, що вкривали підлогу. Я уважно йшла за ним,
примружившись, щоб спробувати побачити крізь
хвилястий серпанок. У тунелі було здебільшого тихо,
за винятком наших кроків і гуркоту уламків, що
валяться на місце.

А потім… бурчання.

Коли пил почав осідати, і я нарешті могла розрізнити
кілька різних силуетів, мене охопило жахливе
усвідомлення.
Ми влетіли прямо в бік Бастіону.
Лише за добрих двадцять футів попереду нас була
кімната, повна свиней. У центрі купа золота та інших
безцінних скарбів. Я не зовсім впевнена, скільки їх
було, дивлячись назад у той тунель, але цього було
достатньо, щоб моє серце на мить зупинилося. На
якийсь час світ зупинилася; і незважаючи на
стоградусну температуру, моє тіло замерзло від страху.

Потім у мертвій тиші ми всі почули, як єдиний камінь
відійшов від стіни й голосно вдарився об землю.
Неначе це був сигнал, на який вони чекали, один із
поросят видав гортанний писк, який, як я могла лише
припустити, перекладено на свого роду бойовий клич.
Якщо ми хотіли жити, нам потрібно було рухатися.

«Іди, біса, йди!» Я спонукала Квакіті, якому більше не
було потрібно жодного слова, коли ми обидва почали
мчати тунелем.
На мить він випередив мене. Коли ми
наблизилися до мішка з незеритом, він все ще сидів на підлозі, і він зупинився, щоб схопити його. Щойно я
зрозуміла його план, я зупинилася й схопив його за руку.

«Швидше! Облиш, ідіоте!» – крикнула я, намагаючись
потягнути його в протилежний бік нашої неминучої
смерті.

Він не послухався, зарившись ногами в землю,
перш ніж встиг підняти сумку й перекинути її через
плече.

«РУХАЙСЯ!» Я закричала, нарешті зібравшись у
сили, щоб висмикнути його з дороги, коли тварина, що наближалася, вдарила сокирою в ту саму піддонну, на якій він щойно стояв.

Звідти ми обидва вирушили в спринт iз тунелю.
Моє серце загрожувало вискочити прямо з грудей,
коли я слухала звуки гарчання та кроків копит позаду
нас. Коли я збиралася бігти назад до порталу, Квакіті
схопив мене за зап’ястя й почав тягнути в іншому
напрямку.

«Що ти за біса …>>

«Довірся мені!» Він закричав, усе ще стискаючи
мою руку, коли ми проскочили між деревами в
викривлений ліс.

Поросята не відрадилися від нашого відступу в ліс
і трималися на нашому сліді, кричачи своєю
верескливою і неприємною мовою. Не було жодної
істоти на цій зеленій землі, яка б мені не подобалася
більше, ніж свиня. Насправді їх існування було однією
з головних причин, чому я намагалася триматися подалі від нижнього. У ту мить я пообіцяла собі, що, якби я виживу, це був би останній раз, коли я відвідала це царство.
Я була зовсім не впевнена, куди ми прямуємо, але
те, як Квакіті оглядав місцевість, підказувало мені, що
він міг мати план. Тож я наосліп слідувала за ним. Лише коли ми дійшли до іншого боку лісу, я зрозуміла, що він шукає. На краю скелі зібралася велика група
зомбованих свинолюдей, які бездіяльно стояли з
мечами в руках. Загальновідомо, що свині до них не
підходять.

«Там!» Я вказала на них і одразу пішла у їхньому
напрямку.

Я не наважувалась озирнутися позаду, і,
наблизившись до скупчення, перестала прислуховуватись до звуку кроків наших переслідувачів. Насправді дійшло до того моменту, коли я більше не відчувала руки Квакіті навколо своєї, хоча був упевнена, що вона все ще там. Лише коли я пройшла крiзь цю стіну ожившої плоті, мої відчуття повернулися. Мої ноги ніби
підкошувалися піді мною, і я спіткнулась. Заплющивши очі, я відчувала, як ковзаю по нерiвнiй землі й перекочуюся на щось м’яке. Я припустила, що це «щось>> – Шарлот, але, пiдвiвшись і відкривши очі, я зрозуміла, що насправді це зовсім не Шарлот.
На землі поруч зі мною нерухомо лежав зіглін на
боці, і я швидко виявила, що не можу дихати. Якби я
поранила цю штуку, свині, від яких ми тікали, були б
найменшою з наших проблем. Я з німим жахом
спостерігав, як все більше й більше нежиті оточують
свого мертвого брата й оглядають його.

Раптом його вуха посмикуються.

Зиглiн, про якого йдеться, повільно сів,
озирнувшись навколо, перш ніж підвестися. Воно
розтягнуло кожну ногу, щоб переконатися, що вони не
пошкоджені, струсило бруд зі шкіри, а потім, нарешті,
пирхнуло, запевнивши, що все гаразд.
Помітивши, що його меч все ще лежить на землі, я
поспішно підняла його та подала. Воно з цікавістю
нахилило до мене голову, перш ніж схопити рукоятку Й спокійно повернутися до групи. Тепер переконана, що вони не обернуться проти мене, я розслабилась й
дозволила своєму серцю на мить заспокоїтися.

«Ти… ще живий?» – запитала я між видихами.

Квакіті лежав на спині із закритими очима, його
груди піднімалися й опускалися в глибокому ритмі.

«Ледве». Він слабко відповів.

“Досить добре.” – відповіла я, підводячись і
пробираючись до краю натовпу, щоб побачити, чи не
чекає на нас щось.

Нічого, вони вже пішли.
Зітхнувши з полегшенням, я озирнулась на наших
гнилих рятівників і помітила, що кілька з них перевіряли того, на кого я зіткнулася. Говоріть що завгодно про свиней та їхніх зомбованих побратимів, але вони були істотами, пов’язаними безперечно міцними зв’язками.
Відданість, яку вони відчували один до одного, не
пiддавалася жодним іншим видам, яких я знала, і в
цьому я ніколи не змогла би їх звинуватити. Мені було
цікаво, чи Техно також успадкував таку лояльність.
Коли я почала обмірковувати цю думку, Квакіті
голосно видихнув.

«Дідько!» Він плакав.

“Що? Що не так?” Я миттєво повернулася до нього
й побачила, що він уже на ногах і дивиться на мішок із
незеритом… біля краю скелі… з відсутною половиною вмісту.

Було досить легко зібрати воєдино те, що
сталося. Мабуть, він упустив сумку, коли ми обидва
провалилися, і відчувши, що верх не був закріплений,
i від імпульсу наша важка праця перекинулася через
скелю прямо в озеро внизу.
Я обережно підійшла до краю й не побачила
абсолютно нічого, крім лави. Все, що впало, мало бути назавжди повернуто та втрачено магмою. Квакіті став навколішки біля мішка, перевіряючи пошкодження того, що ми втратили.

«Раніше нам вистачило на повний набір…», –
сумно сказав він. «Тепер ми маємо лише одну частину скрині».

Я не могла не випустити тихий стогін.

“Все добре.” Квакіті знову заговорив. «Я просто
попрошу Сема допомогти отримати ще».

«Сем?» Я запитала. Я ще не чула цього імені.

«Ти, ймовірно, зустрінеш його в якийсь момент».
Це була його єдина відповідь. «Гей, подивись на світлу сторону… ти можеш помістити це у свою книгу!» Він посміхнувся і підняв мені великий палець.
Дивлячись на цю усмішку, що їсть лайно, я не могла
не розсміятися. Я припускаю, що це був викид
адреналіну після того, як він щойно ледь не помер,
тому що Квакіті, схоже, також вважав ситуацію досить смішною. Мабуть, ми витратили цілу хвилину, щоб просто не реготати.

«Ти такий осел, ти це знаєш?» Я хихикнула.

«Візьміть цю сумку і ходімо геть звідси».

Він зробив саме це, піднявши мішок і пішов тим
шляхом, яким ми прийшли. Було ясно, що втома
охопила нас обох. Я не хотіла абсолютно нічого, крім
того, щоб впасти і спати наступне життя. Прогулянка
додому була тихою та, на щастя, абсолютно вільною
від будь-яких інших зустрічей із свинями. Крім того, що я запропонувала нести одну з його сумок, ми не сказали ні слова. Ні в кого з нас не було сил намагатися поговорити, і, чесно кажучи, мене це цілком влаштовувало.
Коли ми врешті-решт ступили назад через той
портал, я була шокована, побачивши, що сонце почало добре сідати. Невже ми справді так довго займалися цим? Не дивно, що ми були такі втомлені, ми добули цілий день. Ми з Квакіті відчули спільне відчуття полегшення, коли кожен осідлав своїх коней і вирушив короткою стежкою назад до стаєнь. Погойдування кроків Факела могло примусити мене заснути тут же.

Звичайно, незабаром я зрозуміла, що щось забула.

Коли ми нарешті вийшли на пасовище, я
помітила, як на сусідньому лузі чекала якась
рожевоволоса особина. Тоді це мене вразило.

«Ти хочеш бути корисною? Добре. Завтра
ввечері. Зустрічаємось тут і не запізнюйся… тобі ще
багато над чим потрібно попрацювати».

Я була настільки стурбована своїм
передсмертним досвідом, що повністю забула про всю цю справу з навчанням. На щастя, було ще досить рано ввечері, щоб я, сподіваюся, могла зіграти. Подумки ляпаючи себе по обличчю, я змусила себе випрямитися й зупинилася, щоб поглянути на нього. Квакіті, помітивши раптову змiну мого настрою, прослідкував за моїм прицілом у бік Техно й насупився.

«Давай.» Він спонукав мене йти до стайні, але я
лише похитала головою.

«Ні… Я побачу тебе за хвилину». – відповіла я, скеровуючи Факела на галявину.

Квакіті відпустив мене без суперечок, і я вийшо6в
на галявину й побачила, що Техно сперся на паркан і
крутить кинджалом у руках. Його корона лежала на
траві біля його ніг, а накидка була підвішена на стовпі.
Я зісковзнула із Факела й підійшла до нього, його
сталеві очі оглянули мене з ніг до голови, як і кожного
разу, коли він заговорив.

«Ти виглядаєш жахливо». Він прямо заявив.

«Ой, як мило». Я закотила очі. Я добре знала, що
він не помилявся. Пустота залишила на мені спітнілу
та розпатлану кашу, але мені не потрібно було, щоб він показував це. «Слухай, я щойно майже померла, я
виснажена і…»

«Не моя проблема.»Він обірвав мене. «Коли я
погодився на це, я очікував, що ти зрозумієш, що це
буде фізично важко. Тобі доведеться навчитися
відповідально розпоряджатися своєю енергією».
Мої очі впали на його руки, коли він лаяв мене.
Однак коли вони були там, я помітила щось про лезо,
яке він тримав.

«Це мiй нİж?»Мiй погляд повернувся до нього,
не потребуючи кращого розгляду зброї. Це, без
сумніву, був кинджал, який він забрав у мене, коли ми
зустрілися.

«Хм? О так, так». Він недбало відповів,
змахнувши великим пальцем по краю, щоб перевірити його гостроту. “Він гарний.”

«Так, я знаю, що він гарний, це було дорого». Я
простягнула руку, щоб він вiдповiв, але легка посмішка на його обличчі підказала мені, що це буде не так просто. «Що?» – коротко сказала я.

«Ти можеш отримати його назад, коли зможеш
забрати його назад, як щодо цього?»
Я пробурмотіла прокляття собі під ніс, перш ніж
сказати йому просте «Добре». Знаючи, що суперечка
нікуди мене не приведе.

«Чудово». Він посміхнувся, запихаючи кинджал і
відштовхнувшись від огорожі. «Давайте почнемо з
того, що дізнаємося, що ти знаєш».

~~*~~

Я завжди любила зірки. Думка про те, що може
існувати там, завжди захоплювала мене. Для деяких
людей це не що інше, як газ і планети. Для інших це
дивні невідкриті світи з власними заплутаними
суспільствами. Для багатьох це дім сотень рiзних богів і богинь, які активно спостерігають за своїми
творіннями. Зазвичай я намагаюся не надто глибоко
думати про це, інакше я починаю ставати
екзистенціальною. Але в ту мить, коли я дивилася на
них у всій їхній красі, все, про що я могла думати, – це
велике поза межами.

Це…і жахливий біль, який я відчувала.

Я лежала на спині, намагаючись перевести подих
від тих жахливих побоїв. Техно щойно змахнув мої
ноги з-під мене приблизно вчетверте, але цього разу я
не змогла змусити себе підвестися. Він стояв наді мною, майже не торкаючись, і я дивилася, як він легко заплітає волосся. Мені хотілося зірвати ту шовковисту poжeву швабру з його голови й запхнути її в його самовдоволене обличчя. На жаль, у мене ще не було таких навичок.
Усе моє тiло боліло й пульсувало від болю, якого
я ніколи раніше не відчувала. Боляче було від кожного руху, навіть від процесу дихання. Що ще гірше, коли я лежала там, важко дихаючи, сильна й несподівана хвиля нудоти накрила мене. Перш ніж я задихнувся, я підвелась й зігнулась над травою, коли жовч виповзла з мого рота. Це було небагато, але воно пекло пекло, коли я лежала там, блювотно блюючи й кашляючи.

Техно спостерігав за мною якусь мить перед тим, до мого цілковитого збентеження, підходячи й
розглядаючи невелике калюже блювоти. Я повернулася в своє положення на спину i не наважилась зустрітися з ним поглядом.

«Що ти сьогодні ïла?» Запитав він.

Я здригнувся перед відповіддю. «Білка».

«Це воно?»Він звучав здивовано.

Я злегка кивнула у відповідь і дозволила своїм
очам заплющити, слухаючи, як він підходить до свого
коня та відкриває сумку, перш ніж його кроки
повернулися до мене.

«Сідай.» Він наказав.
Я відкрила очі й побачила, як він став
навколішки біля мене з флягою та парою морквин. Я з деякими труднощами спроміглась сісти і з вдячністю прийнявши воду, яку він дав.

«Ти робила все це на пустий шлунок? Це просто
дурість». Він метушився.

«Я знаю.» Я тихо відповіла.

«Твоє тіло – це машина, їй потрібне паливо. Тобі
треба їсти».

«Я знаю, я знаю.» – повторила я.
Він зітхнув і взяв флягу з моїх рук, замінивши їЇ
однією з морквин.

«Йди повільніше, інакше тебе знову вирве». Він
попереджав, а я слухала. «Відтепер принаймні
дворазове харчування. Тримайся подалі від усього
кислого, наприклад цитрусових і алкоголю. Те ж саме
стосується будь-яких молочних продуктів.
Дотримуйся м’яса та овочів, зрозуміли?»

«Ммм…» Я кивнула, простягаючи руку, щоб
вгамувати головний біль, що починався.

«Сьогодні ти зайшла занадто далеко.
Пам’ятаєш, що я говорив про управління своєю
енергією? Тепер ти знаєш, яким я буду суворим до тебе, тож май це на увазі надалі».

«Так, сер…» – простогнала я сарказмом. Я щиро
оцінила його пораду, але мені було важко впоратися з
болем.

Після того, як я мовчки доïла решту моркви та їжі, нудота зникла, і залишився лише біль та
непереборна знервованість.

«Добре, давай. Я не збираюся няньчити тебе всю
ніч». Техно подав мені руку.

Я погодилася, і хоча на мить я захиталась, мені
вдалося втриматися.

«Побачимося тут завтра. Той же час.” Вiн кивнув.

«Якщо я витримаю всю ніч, звичайно». Я
розсміялась, хоч і було боляче.

Я справді не пам’ятаю прогулянку назад у Pogtopia. Я перебувала у стані безсонного трансу, поки
не досягла дна ущелини, де мене одразу ж зустрів Філ, який тихо сидів на скрині біля підніжжя сходів.

«Ось ти де!» Вiн звучав стривожено. «Боже, що з
тобою сталося?»
Він кинувся до мене і підняв мене за плечі. Тоді
я не могла цього передати, але я глибоко цінувала його турботу. Було приємно знати, що він так піклується.

«Ваш син щойно закінчив надрати мені дупу». Я
відповіла.
Я знайшла хвилину, щоб оцінити і захихотіти над
стурбованим виразом, який перетинав його обличчя.

«Звісно, за згодою». Я уточнила. «Дякую, що
дочекалися мене. Я збираюся закрити очі і більше ніколи їх не вiдкривати». Я простягнула руку й двічі
ніжно поплескала його по щоці.

«Не кажи так». Він твердо сказав.

«Я просто жартую… Побачимося вранці, Філ». Я
тихо прохрипіла йому, перш ніж вислизнути з його рук і, шкутильгаючи, пробратися до своєї кімнати.
Я навіть не переодягнулась чи прибралась. Я
просто кинула свої речі, впала на своє ліжечко і зникла у солодкому нічому в ту ж мить, коли швидко заплющила очі.

Завтра буде пекло.

Я чекала цього з нетерпінням.

_________________________________________
6999 слів.
Курво щей переписування одного й того ж самого із-за їбучого ватпаду. Щей трабли з перенесенням тексту. Я сподіваюся ви цінуєте те що я роблю. Зараз перша година ночі.

Вдень я витратила 6 годин на те щоб перекласти.
Плюс вийшла додаткова година на те щоб переписати у друге із-за того що менше половини не збереглося.
Добре не буду вас навантажувати.
До зустрічі!